Просив не сіяти на могилі чорнобривців, бо не любить їх: спогади про загиблого Героя з Володимира Павла Гасичака
Загиблий Герой з Володимира, солдат-стрілець 55 батальйону 100 ОМБР Павло Гасичак добровольцем пішов на війну. «Мамо, як інакше? Вони прийшли нас вбивати, а я буду сидіти вдома?» – повідомив вдома про своє рішення, яке прийняв разом із друзями.
А вже 31-го жовтня 2023 року жінка отримала звістку про його загибель, пише ВСН.
«Павло ніколи не служив у війську. Після закінчення школи вступив до Луцького національного університету імені Лесі Українки, працював на ТзОВ «Гербор Холдинг». Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, разом з друзями прийняв рішення стати на захист України, – ділиться спогадами про сина мама Лілія Владиславівна.
– Як мама, звичайно, переживала за нього, навіть пробувала відмовити, адже він не мав бойового досвіду, навіть більше, ніколи не тримав у руках зброї. «Хто, як не ми», – пояснив Паша, і додав, що виженуть росіян і повернуться. Повернувся. На щиті».
Павло Гасичак народився та виріс у Володимирі. Крім нього у сім’ї зростали ще двоє братів –Олександр та Владислав, Павло був найстаршим. Хлопці жили дружно, і один одного завжди підтримували. Лілія Владиславівна розповідає, старший син виняньчив молодшого. «Між ними різниця у віці – 16 років, і Паша постійно допомагав з доглядом, бавився, возив на візочку, загалом, чимало клопотів, пов’язаних з вихованням молодшого, взяв на себе».
З початком повномасштабного вторгнення Павло вступив до лав 100 ТРО. Рік їхній підрозділ охороняв українсько-білоруський кордон. Якось у розмові хлопець поділився, що йому випала можливість здобути навички управління дронами. У березні 2023 року їх перекинули на Луганщину, де вже велися активні бойові дії, а згодом підрозділ реорганізували у 100 окрему механізовану бригаду. Павло разом з побратимами мужньо тримав оборону у Серебрянському лісі, який ще називають лісом привидів та смерті. Майже щодня телефонував мамі, аби та з бабусею не переживали, інколи навіть відео знімав, щоб переконались, що з ним усе гаразд. Ніколи не розповідав про те пекло, яке відбувалось там. Лише одного разу обмовився про те, як ледь не загинули, коли чистили картоплю. Розпочався обстріл, і він разом із хлопцями встиг вскочити у підвал хати, де жили. Тієї миті до них прилетіло. Будинок був знищений, але вони врятувались.
«Лиш один раз упродовж усього перебування на фронті син приїздив у десятиденну відпустку. Це було за місяць до його загибелі, яку він, імовірно, передчував. Коли їх відправляли на схід, обмовився, що його скоро не стане. А на його пам’ятнику має бути фотографія у повний зріст. Я намагалась перечити, та він додав, аби не сіяла на могилі чорнобривців, бо їх не любить. Вже потім стало зрозуміло, чому так казав.
На похороні сестра покійного чоловіка зізналась, що Павло розповів їй про сон, у якому його батько, котрий помер кілька років тому, кликав за собою, й обіцяв забрати. Навіть сказав коли. Син якось розказував, що бачив батька уві сні, але приховав ці моменти. Перебуваючи у відпустці, переробив удома всю роботу по господарству, поміняв бабусі вентилятора, молодшому брату купив ліжко. Так враження, ніби й справді відчував, що не повернеться».
Вони заступали на позиції на три дні. Зі слів дядька Павла, котрий служив з ним в одному підрозділі, і згодом розповів про обставини загибелі племінника, Павла з побратимами мали б вже змінити, але через певні обставини підмога затримувалась, і вони продовжували мужньо тримати оборону. Під час чергового обстрілу уламок снаряда потрапив у Павла. На жаль, поранення виявилось смертельним. Хлопцям вдалося відтягнути його, як знову стався приліт, в результаті якого один з ворожих снарядів розірвався поруч з тілом загиблого. Було 15.30 год. 31-го жовтня.
«Про смерть сина дізналась від офіцера морально-психологічної підготовки бійців. Я прийшла з роботи втомлена, і перед сном вимкнула інтернет на телефоні. Лише о четвертій ранку, коли збиралась на зміну, побачила пропущені дзвінки на вайбер. Тут же зателефонувала середньому сину Олександру, котрий проживає за кордоном, і розповіла про них. Той порадив не чекати, і негайно дзвонити на той номер.
Я так і зробила. Слухавку взяв чоловік, представившись, почав говорити за сина. «Що з ним? Він живий», – не дослухавши, запитала я, сподіваючись почути ствердну відповідь. «На жаль, Павло загинув. Прийміть щирі співчуття», – почула у відповідь. Від його слів земля пішла з-під ніг. До останнього відмовлялася вірити, що це правда. Найважчим було повідомити мамі про смерть онука. Але вона почула від молодшого Владислава, що я сильно плакала. «Він поранений»? – запитала мама. «Ні. Паша загинув». «Господи, чому не я?», – промовила вона і заплакала. За кілька днів Павла привезли на щиті. Попри те, що тіло було геть понівеченим, упізнала сина у морзі. Після похорон підтвердився ДНК-тест».
За життя Павло захоплювався риболовлею. Любив з батьком їздити у його рідне село – Озютичі, де вони разом рибалили. А ще читав запоєм книги, особливо подобались на історичну тематику. Був щирий, добрий, компанійський, з почуттям гумору. Зі слів побратимів, ніколи не ховався за спинами, з готовністю йшов у бій, був із тих, для кого честь та обов’язок понад усе.
«Якось прийшов уві сні й став у порозі. «Заходь до хати, синку», – промовила я. Але він лише з сумом подивися на мене, і продовжив мовчки стояти. Мамі наснився на сам, з побратимами на вокзалі. «Куди ти, онуку?», – запитала вона у нього. «Я йду в елітні війська. Прощавай, бабусю», – була його відповідь.
Поховали воїна на Федорівському кладовищі. Йому навіки 30. На його пам’ятнику, як і просив, – фотографія у повний зріст. Без нього залишились мама, двоє братів та бабуся. У рідному місті йому посмертно присвоєно звання «Почесного громадянина Володимир-Волинської громади».
Автор Жанна Білоцька
