Звістку про загибель чоловіка отримала на річницю шлюбу: спогади про загиблого Героя з Володимирської громади
Командир взводу розвідроти 14 ОМБр молодший сержант Анатолій Куляс (позивний «Толік») народився та виріс на Вінничині, у селі Малинівка. Строкову службу проходив у 2020 році у Володимирі, де й познайомився з майбутньою дружиною Іванкою, котра на той час служила у складі 14 ОМБР імені князя Романа Великого.
Рідні поділилися спогадами про загиблого Героя, пише ВСН.
«За іронією долі, Толік потрапив у моє підпорядкування. Так трапилось, що в один день розпочали службу у ЗСУ, він був призваний 22 липня, а я того дня підписала контракт. За три місяці, у жовтні, ми вперше зустрілись. Спочатку просто спілкувалися, інколи дражнили один одного, а у новорічну ніч, я тоді стояла у наряді, Анатолій зателефонував й запропонував зустрічатись», – розповідає дружна загиблого воїна Іванка.
Для дівчини така пропозиція видалась несподіванкою, але вона погодилась на неї. Їй подобався цей високий, з почуттям гумору хлопець, та про серйозність стосунків й подумати не могла. До тієї новорічної ночі.
«У березні 2021 року Толік підписав контракт із ЗСУ, у квітні поїхав на схід. Перед від’їздом відбулося знайомство з татом, бо з мамою мав нагоду познайомитись раніше. З ним він одразу знайшов спільну мову. Інколи складалося враження, що ми знайомі все життя, тільки проживали порізно. Наші стосунки здебільшого були на відстані, оскільки то він у зоні АТО перебував, то я на навчанні, але нам вдавалось вижимати з них максимум. Пригадую, як приїхав до мене у Львів, на той час знаходилась в учебці, був серпень, він тільки повернувся зі сходу. Ми гуляли весь день по місту, насолоджуючись зустріччю та один одним. Але справжній сюрприз чекав попереду. У жовтні був мій день народження, і я якраз повернулась з навчань додому. Ще навіть не встигла речі розпакувати, як подзвонив Толік і попросив вийти на вулицю. Бувши у піжамі, вийшла за поріг і була вражена побаченим. Посеред подвір’я у формі серця стояли запалені свічки. Це було так мило, той день назавжди закарбувався у моїй пам’яті».
Пішли до РАЦСу подавати заяву, а вийшли чоловіком та дружиною
У листопаді закохані вирішили побратися, й пішли подавати заяву до РАЦСу. Іванка зізнається, вона тоді стояла у наряді й відпросилась на годинку. Однак ніхто й гадки не мав, яка несподіванка на них чекає. У РАЦСі поцікавились, чи мають при собі обручки, і коли ті ствердно відповіли, їх запросили до зали, з якої вийшли чоловіком та дружиною.
«Ми не планували весілля, але й не сподівалися, що нас розпишуть так швидко. Тому вдома довелося пояснювати батькам, чому так вийшло. Наше сімейне життя розпочалося в орендованій квартирі у Нововолинську. У вільний від служби час вибирались на прогулянки. Тримаючись міцно за руки, любили блукати парком шахтарського міста, а також бувати на озері. Інколи вибирались на прогулянки до Слав’янського парку, що у Володимирі. Наш побут ділився порівну, не мало різниці, хто приготує сніданок чи вечерю, або помиє посуд. Ми навіть не обговорювали ніколи ці питання. А просто ставали й робили те, що вважали за потрібне. Інколи жартували між собою, що навіть посваритися не маємо за що. Ми були просто щасливі разом».
«Після загибелі тата ніхто навіть думки не допускав, що з Анатолієм може щось трапитись»
На момент повномасштабного вторгнення Іванка вже носила під серцем дитину. Анатолій, дізнавшись, що стане батьком, був на сьомому небі від щастя, бо дуже хотів дітей. Жінка зізнається, вони мріяли про велику родину, чоловік бачив п’ятьох дітей, вона ж хотіла трьох. Анатолія відправили у зону бойових дій. Також захищати державу вирушив батько жінки – Микола Ткачук, котрий служив у прикордонних військах. А вже за місяць до їхнього дому надійшла страшна звістка про його загибель. Життя найріднішої людини обірвалося на Донеччині під час виконання бойового задання. Мама Іванки Оксана залишилась із трьома донечками в очікуванні народження онука, якого так мріяв побачити Микола.
«Після загибелі чоловіка, була впевнена, що більше нічого жахливого з нами не трапиться, – ділиться спогадами мама Іванки Оксана. – Бо, як кажуть, двічі в одне місце блискавка не б’є. На жаль, трапляються виключення. Про те, що з сином, інакше я не називала Толіка, може статись біда, навіть не розглядала. Пригадую наше знайомство. Приїхала у справах до Володимира, й випадково побачила донечку. Була зима, а вона без шапки. Я стала її по-доброму сварити, і тут за неї вступився хлопець. Мені було відомо про те, що вона з кимсь зустрічається, але не знала з ким. Коли ж звернула увагу на захисника, побачила, що й він без шапки. За компанію отримав від мене на горіхи, після чого обоє одягнули шапки, і тоді донька познайомила нас. А вже у квітні запросили Толіка до лісу на шашлик, де він познайомився з чоловіком. Микола розумівся на людях, і зізнався, що майбутній зять справив на нього приємні враження. Вже коли діти побралися, стала називати його сином. Іноді жартувала, що він є четвертою прийомною дитиною у нашій сім’ї».
Анатолій декілька разів приїздив додому у відпустку. Увесь час, поки перебував на фронті, вони з Іванкою спілкувалися телефоном. А коли настав час народжувати, приїхав, щоб бути на пологах. Ім’я сину обирав він, дитину назвали Миколою, на честь дідуся, батька Іванки. Усі дні, які був удома, Анатолій проводив з дружиною та дитиною, після чого повернувся у зону бойових дій, і бачив рідних лише по відеозв’язку.
«Я дуже сумувала за ним, і вирішила на його день народження, а це було 27 червня, зробити приємний сюрприз. Придбавши квитки, вирушила на Харківщину. Дорогою спілкувалась з його мамою – Оленою Сидорівною, яка розповіла, що син сумує за мною та сином, і була приємно здивована, коли почула, що ми у дорозі. Але найбільшою несподіванкою став наш приїзд для Толіка, який аж ніяк не чекав на нас з Миколкою».
«Поки тіло Толіка везли додому, мені наснився покійний чоловік, і порадив не шукати його»
12-го листопада Іванка востаннє розмовляла з коханим, він повідомив, що їде на навчання. А вже наступного дня його не стало. У день річниці одруження, 17 листопада, жінка отримала сповіщення про його загибель. Він загинув на Харківському напрямку внаслідок ворожого обстрілу. Разом із ним втратили життя ще двоє побратимів родом з Ковеля та Луцька. Тіло трьох героїв привезли в один день на щиті.
«Я була на роботі, коли подзвонила молодша донечка, й повідомила жахливу новину. «Мамо, їдь додому. У нас біда. Толіка більше немає», – сказала вона, – розповідає Оксана Ткачук. – Не вірила, правильніше, вперто не хотіла вірити у його смерть. Адже була впевнена, двічі біда не приходить в одну хату. Тієї ночі майже не спала. Якраз тіло Толіка було у дорозі. Але на якийсь час вдалося задрімати, і побачила сон, у якому блукала коридорами у його пошуках. І вже збиралася відчинити наступні двері, як до мене підійшов мій Микола зі словами: «Ти Толіка шукаєш? Не там шукаєш, бо його тут немає. Він прийде, але пізніше». Прокинувшись, усвідомила, Анатолій загинув».
Далі був похорон, який Іванка майже не пам’ятає. «Тату, па-па», – промовив востаннє маленький Миколка, якому на момент смерті батька виповнився рік і два місяці. Поховали Анатолія поруч із тестем у Новосілках. Днями на могилі встановили пам’ятник. Йому назавжди 23.
«Найважче було повідомити чоловіковій мамі про загибель. У неї, крім нього є молодша донечка та син. Так трапилось, що рідний батько Толіка помер, коли йому виповнилось шість років. Тож мама виховувала його сама. По закінченні школи коханий отримав професію електрика, і пішов на строкову службу. Чи мріяв бути військовим? Мабуть, ні, але життя внесло свої корективи. Вже коли служив на контрактній службі, планував вивчитись на офіцера. Не встиг. Після загибелі дізналась, що він врятував побратима з іншого підрозділу, винісши пораненого з поля бою. Чоловік одужав і продовжує нести службу. Його рідні, які розшукали мене, розповіли, що як тільки у нього з’явиться можливість, він приїде на могилу Толіка».
Однієї ночі Іванці наснився сон, у якому коханий варив каву. За життя дуже любив готувати її, робив це за власним рецептом, додаючи шоколад, через що та мала не лише особливий смак, а й аромат. Прокинувшись, відчула шоколадно-кавовий смак у роті, ніби щойно випила чашку свіжозвареного напою. Сон був настільки реалістичним, що на мить здалося, ніби це відбувалось насправді, Іванка якийсь час не наважувалась розплющити очі. Її розбудив Миколка. За вікном зароджувався новий день. Тиша ранку була порушена співом птахів та легким шелестом вітру. Іванка сиділа на ліжку, дослухаючись до цих звуків, а в її думках ще залишався післясмак кавового сну.
Автор Жанна Білоцька