Дратує, коли хлопці призивного віку з самого ранку потягують пиво, – волинський боєць

Волиняни Майя Москвич і Богдан Бальбуза воюють у першому добровольчому батальйоні Національної гвардії імені генерала Кульчицького.

Нещодавно вони повернулися додому на ротацію, щоб за два тижні продовжити службу в зоні АТО, – повідомляє Волинь Нова.
– Як рідні сприйняли те, що ви пішли воювати?

Майя: – Я тільки по телефону змогла повідомити батькам, що йду в Нацгвардію, хоча насправді вже там служила. Дуже боялася їхньої реакції, але вона була на диво спокійною. Як і тоді, коли довідалися, що служу в Дебальцевому. Радію, що батьки мене розуміють. У нашому військовому підрозділі представлена вся Україна. Це люди, які вистояли Майдан. Серед них чимало волинян, зокрема із сотні «Волинська січ». Та й капелан батальйону отець Макарій – з Луцька. Мабуть, нечесно було б навіть перед самим собою сидіти зараз вдома і займатися буденними справами. Ми поїхали воювати, бо то наш час.

Богдан: – Повідомив їх тільки перед від’їздом. Мої рідні знають, що свого рішення я все одно не змінив би.

— Чи важко було звикнути до воєнного побуту?

Богдан: – Якщо маєш каремат, то заснеш будь-де. Ми розташувалися у чистому полі. Довкола ні тобі стовпа, ні електричного дроту — нічого. Генератор працював лише для того, щоб зарядити телефони та рації. Кожен із нас вирив собі окоп, потім обладнав землянку. Нормальна виходила хатинка, тільки миші докучали. Навіть душ зробили – чотири колоди, на яких зверху стоїть великий бак із водою. Гріти воду додумалися через місяць, а доти милися холодною. Прав одяг через два дні. Там, на Сході, постійно згадувалося те, чого навчали нас у націоналістичних таборах і на вишколах. Як приїхав додому, то ще кілька ночей крутився – звикав до ліжка.

Майя: – Ми жили у підвалі. Умови там кращі, але були проблеми з водою. За цей рік, починаючи з Революції гідності, я вже де хоч жила, тож побут став другорядним питанням. Так склалося, що весь керівний склад «Національного альянсу» воює. І недарма ми влаштовували вишколи, вчилися стріляти, бо підготовлені, як з’ясувалося, доволі непогано.

— У чому найбільші труднощі?

Богдан: – Холод. У степу вітри особливо дошкульні. Не скрізь регулярно доставляють теплий одяг і продукти. Забезпечували нас переважно волонтери. Важке озброєння в нашу бригаду приїхало лише після подій під Іловайськом, коли почали говорити про Дебальцевський котел. Якби не перемир’я, то ми там швидше загинули б, ніж вижили

— Що останнім часом до сліз розтривожило?

Майя: – Те, що наші люди мало цінують один одного. Я їздила на похорон побратима — снайпера Віктора Єременка. Куля пройшла йому через підборіддя в груди і вийшла через спину. Ховало 21–річного вояка все село Білозір’я Черкаської області. Депутати, голова ОДА говорили про те, який він був молодець, нагородили посмертно орденом. Я тримала його портрет і не втрималась — заплакала… Тому що насправді за життя Віктора зовсім не цінували. Хлопця виключили з технікуму за участь у Майдані. Родина не розуміла його поглядів і вчинків. Дівчина, яку кохав, зраджувала. Односельці навіть не знали, що Віктор воює на Сході… Боляче. Дуже боляче. Не має бути несказаних слів, прихованих образ, недороблених справ. Треба прощати один одному, любити тих, хто поряд, поки вони живі, а не тоді, коли загинуть!

Богдан: – Сльози обпікають, коли згадую хлопців, які не повернулися. Один із них – Іван Кононович – мав судимість, через що його не хотіли взяти воювати. Він доклав так багато зусиль, щоб потрапити на передову і віддати життя за Україну…

— Яким було повернення додому, де не чути пострілів?

Богдан: – Злить, коли бачу, як багато хлопців призовного віку вже з самого ранку потягують пиво. Злить, коли люди купують новенькі моделі авто замість допомогти армії. Вони як квартиранти: якщо сюди прийде біда, то поїдуть за кордон, але не підуть захищати державу. Це ж ненормально! І хоч після Майдану ряди тих, у кого «хата скраю», суттєво зменшилися, їх ще однаково чимало. Втім, є вже відчуття, що ми близькі до перемоги. Раніше «Слава Україні! Героям слава!» лунало лише у націоналістичному середовищі, а тепер це можна почути і від Президента та членів уряду, і від найменших діток та школярів. Степан Бандера мріяв, що буде час, коли один скаже «Слава Україні» і сто тисяч продовжать «Героям слава!». І його мрія здійснилася.

Майя: – Коли їхала додому, мала кілька бажань. Перше, що зробила, – пішла до книгарні й накупила книжок. Там відразу і спалилась (усміхається.— Авт.), бо зустріла своїх друзів, які ще не знали про моє повернення. Потім поспішила до церкви. Якщо раніше я ставила тільки одну свічку – за свого дідуся, то цього разу запалила тринадцять — за кожного загиблого побратима, якого знала. А ще дуже хотіла провідати члена Братства вояків УПА Тетяну Байду–Барбелюк, яка для «Національного альянсу» як хрещена мати. Мені дуже важливо було сказати цій великій патріотці, що вона не помилялася, коли переконувала, що націоналісти переможуть, і тепер може бути спокійна, бо ми взяли до рук зброю і захищаємо нашу державу, бо справа ветеранів УПА живе і її є кому продовжувати.