Не встиг створити сім’ю і купити будинок: спогади про Героя з Зимнівської громади Романа Олійника
Роман Олійник з Когильного Зимнівської громади з дитинства мріяв стати військовим. Як і тато, який у 2014 році став на захист Східних рубежів України, Роман хотів служити лише в десантних військах і здійснив свою мрію, у 19-річному віці долучившись до когорти бійців 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Він двічі їздив в зону АТО/ООС, а коли почалася повномасштабна війна – брав участь в обороні Херсонщини та Миколаївщини, захищав й інші області, на які зазіхнув ворог. Він був відповідальним, професійним, вмотивованим, коли вирушав на виконання завдань щодо захисту країни, звільнення рідної землі від окупантів, – пише журналістка Валентина для газети “Слово правди“.
Займався евакуацією поранених, підвозив боєприпаси на бойові позиції під час контрнаступу на Харківщині. У серпні минулого року отримав нагороду від Міністра оборони – нагрудний знак «За зразкову службу».
1 грудня, на День ангела, Роман приїхав у відпустку додому. За кілька днів, які йому виділили для відпочинку з ріднею, устиг провідати усіх найдорожчих людей, зустрівся з друзями, поспілкувався з односельцями… А вже наприкінці місяця близькі люди та земляки у глибокій скорботі йшли до його дому, щоб провести в останню дорогу любого Ромчика, щирого патріота, захисника України і її Героя. 26 грудня у Краматорському районі на Донеччині 21-річний Роман Олійник загинув унаслідок артилерійського обстрілу.
В одну мить гірка втрата затьмарила весь світ для батьків захисника, для його молодшого брата, усієї родини. Сумують та тужать друзі, однокласники, вчителі, побратими – усі, хто був знайомий з юнаком. Їхній завжди усміхнений, добрий, дружелюбний, щирий Ромчик тепер оберігатиме своїх найдорожчих людей з Небес. По собі лишив спогади, які, як і пам’ять про Героя, житимуть вічно.
Мама Романа пані Світлана і тато пан Віталій розповідають, що син змалку був непосидючим і допитливим. Він не любив дивитися телевізор, йому куди цікавіше було на вулиці, де завжди знаходив, чим зайнятися. Допомагав по господарству бабусі, яка доглядала хлопця, доки батьки працювали. Ходив на прогулянки з друзями.
“Взимку він постійно – на ковзанці, усі найбільші кучугури снігу в селі – теж його. Любив кататися на санчатах, а згодом – на лижах й ковзанах. Влітку поспішав до лісу по гриби, ягоди, на ставок ходив, любив рибалити, плавати”, – пригадують батьки.
У рідному Когильному хлопець закінчив початкову школу, а тоді до 9 класу навчався в освітньому закладі села Льотниче.
Опісля, здобувати фах маляра-штукатура пішов у тоді ще Володимир-Волинське вище професійне училище. Професію обрав усвідомлено, адже змалку любив щось майструвати, лагодити. Жив у студентські роки в гуртожитку, де й познайомився з багатьма хорошими людьми, які були для нього, наче друга сім’я.
Роман завжди марив військовою службою. Його цікавила армія, повстанський рух, тож не дивно, що одним із улюблених місць був «Вовчак».
“Ще коли Рома був малим, ми купували через інтернет йому військову форму і він носив її постійно, – пригадує мама Світлана. – А більш усвідомлене захоплення військовою справою проявив, надихнувшись прикладом тата, який у 2014-2015 роках захищав від ворога Східну частину Батьківщини”.
Саме Роман став для мами найпершим помічником, коли тата мобілізували до війська. Якраз тоді, у серпні 2014 року, сім’я купила власний будинок, тож потрібно було самотужки доглядати немале господарство.
“Роману тоді було 13 років, а він прагнув виконувати усю «чоловічу роботу», – ділиться спогадами пані Світлана. – Він завжди кудись поспішав, хотів усюди встигнути, спішив жити”.
Після закінчення училища Роман двічі їздив на заробітки в Польщу, потім пішов на службу за контрактом у львівську 80-ту ОДШБр.
Військовослужбовець Роман Олійник здійснив дві ротації у зону АТО/ООС, а коли відбулося повномасштабне вторгнення російської армії в Україну, хоробро захищав рідну землю.
– Ми просили Романа, при першій же нагоді давати вісточку про себе. Щоб у дні, коли не може подзвонити, хоча б коротеньке повідомлення присилав, – каже батько. Пан Віталій, покинув роботу на меблевій фабриці «Гербор-Холдинг», коли вороги з усіх сторін посунули в Україну, й добровольцем у числі перших пішов на фронт. Влітку, перебуваючи зі своїм підрозділом поблизу Краматорська, йому вдалося зустрітися з сином. Рідні люди мали всього пів години, щоб поговорити…
Попри те, що син був у найгарячіших точках, він ніколи не казав, де він, і завжди знаходив можливість заспокоїти батьків, написавши, що все добре.
Нічого не розповідав про службу й тоді, коли на початку грудня приїхав у коротку відпустку. Лише сказав мамі, що не шкодує про свій вибір і підписав би контракт знову.
За кілька днів, що Роман був вдома, він встиг провідати бабусь, родину, зустрітися з друзями. А коли повертався назад на передову, то віз побратимам чимало смаколиків і корисних речей, зібраних небайдужими земляками. Дорогою доставив передачу до односельця, що знаходився з підрозділом на Київщині.
Востаннє з сином пані Світлана спілкувалася 21 грудня. На її повідомлення Роман відписав: «Живий-здоровий», замість звичного «Все норм». Ввечері 25-го жінка знову написала синові, та він не відповів. Таке траплялося, адже на фронті є місця, де зв’язок відсутній, а інколи ситуація не дозволяє відписати.
У ті дні удома був батько – приїздив у відпустку. 26 грудня вранці Світлана з молодшим сином Тарасом, провели пана Віталія на автостанцію, а наприкінці робочого дня, в Льотничівську амбулаторію, де медсестрою працює жінка, прийшли військові, які повідомили страшну звістку – Роман загинув. Світлана подзвонила чоловікові…
Рідним відомо, що останнім часом Роман обіймав посаду водія-заправника. Того трагічного дня внаслідок артобстрілу було влучання в авто, у якому їхав Роман. Транспортний засіб перекинувся, скотився в яр і зіткнувся з деревом. Роман загинув, його колега – отримав поранення.
З передової додому Романа привезли його побратими…
“Тяжко. Усім дуже тяжко, – зітхає мама. – Після загибелі сина, наш пес Чак, якого назвав Рома, якому будував будку, з яким ходив у ліс, дуже затужив, захворів і помер – за день до того, як ми провели в останню дорогу нашого Героя. Не віриться, що Роми немає… Здається, що він – на службі. Чекаємо від нього дзвінка…”
21-однорічний Роман Олійник був надійним товаришем для тих, з ким пліч-о-пліч боронив Батьківщину від ворогів, мужнім воїном і Героєм для всіх українців, а для рідних і друзів – добрим, щирим, компанійським юнаком, якого так не вистачає і в чию загибель досі не хочеться вірити. Він не встиг створити сім’ю, купити авто, про яке мріяв, і будинок, про який розповідав, захистити диплом й здобути ще одну освіту. Так мало він прожив на цьому світі, але залишив у пам’яті тих, хто був з ним знайомий, лише найтепліші спогади. Ними поділилися близькі загиблого захисника:
***
Роман Олійник прийшов на службу до 80-ї ОДШБр восени 2020 року. Вивчати і опановувати військову справу почав, ставши навідником БТР-80. На початку зими того ж року приєднався до свого підрозділу, що виконував завдання на Сході. Старанний, працьовитий, веселий і вихований. Згодом Рома з кваліфікованого кулеметника КПВТ та ПКТ перейшов у ряди водіїв, швидко опанувавши особливості керування такими транспортними засобами як БТР-80, УРАЛ, КамАЗ.
На початку повномасштабного вторгнення перебував в штаті бойової роти. Брав участь в обороні Херсонщини, Миколаївщини та інших областей, де лютував ворог, згодом – в боях за Каховку, Вознесенськ, Широке, Кашперо-Миколаївку. Також надавав допомогу в евакуації поранених з населених пунктів Берестове, Богородичне. У період контрнаступу на Харківщині Роман на вантажівці УРАЛ-4320 підвозив боєприпаси бійцям на такі позиції, куди не кожен водій міг поїхати джипом. Для товаришів і побратимів Рома назавжди залишиться усміхненим та життєрадісним. Він був прикладом відданості своїй справі.
Командир підрозділу.
***
Рома, Роман, Ромашечка… Я знала про тебе ще задовго до того, як ти прийшов на навчання в училище. Твої друзі не раз розказували історії, в яких головним персонажем був ти.
За досить короткий проміжок часу тобі вдалось стати душею групи: зі всіма дружив, усім допомагав, виручав, вмів слухати… Ти багато розказував про своїх друзів з села, називав їх братами. У тебе не було наполовину зроблених справ: все виконувалось на найвищому рівні – чи чергування в класі, чи підбір фотозони на Лісному, чи організація подорожі на Вовчак (згадати лишень найсмачнішу юшку в моєму житті за твоїм рецептом – саме з березовим обвугленим поліном – всі сміялись і фукали, але з’їли до крихти), чи написання і захист дипломної роботи (удень і вночі ти готував презентацію, вчився говорити, представляти і захищати свою роботу, ювелірно «мучився» з практичною частиною), чи звичайні посиденьки біля ватри в Карпатах. Стільки яскравих спогадів пов’язані з тобою.
Було чимало пригод, без них тобі сумно б жилося… Якось ти прописав мені лікування – «щоденні прогулянки» і допомагав дотримуватися його. Ти забирав нас з Мар’яною, дітьми і ми разом пішки мандрували Володимирськими стежками. З тобою було безпечно, класно, цікаво, надійно.
Минули роки навчання… Але, де б ти не був – часто писав і дзвонив. Розповідав, як працювалось, жилося, що мучило, що радувало. Ти став частиною мого життя. Ти був кращим з кращих.
Ольга Мацюк, класна керівниця групи Б-31 Володимирського ЦПО.
***
З Ромою я і моя сім’я познайомилися у 2017 році. Тоді він навчався на першому курсі ВПУ. Ромашка, згодом почала його так називати, створив враження позитивної людини. Я знаходилася у декретній відпустці, мій півторарічний син відразу до Роми потягнувся. Саша став його хвостиком, «то мій брат» – казав згодом на Рому. Будь-які свята, дні народження, прогулянки, поїздки на дачу на картоплю чи шашлики, походи у ліс, на річку не відбувалися без Роми, часто ініціатором був саме він. Одного разу на День матері сказав: «Ходімо прогуляємося!” Ми зібрали речі в прогулянковий візок та рушили до річки.
Саша грався візочком, повернув його так, що той скотився у річку, всі речі опинилися у воді. Першим зреагував Рома, стрибнув у водойму, дістав візок, сумки, дитячий одяг. Весело було, як писали дипломну роботу. Рома залишався у гуртожитку на вихідні і під мою диктовку писав текст від руки. «Я стільки правил з української мови на уроках не вчив!» – казав, коли через помилки переписував аркуш. Я завжди була йому другом. Рома знав, що ми його чекаємо і при потребі прийдемо на допомогу. Нам його не вистачає… Дуже. І не віриться, що він, посміхнувшись, уже не скаже, що все добре.
Мар’яна.
***
Роман був дуже хорошим другом, завжди міг підтримати в тяжку хвилину. Ми в дитинстві любили ходити до лісу по гриби або просто погуляти, планувати своє майбутнє. Його оптимізм та почуття гумору завжди було за межами мого розуміння, він розповідав дуже багато кумедних історій. Своїм почуттям гумору вражав всіх навкруги.
Коля Пацула (Дикий).
***
Для мене він завжди – Ромчик: непосидючий хлопчина, який обов’язково має знайти собі заняття. З раннього дитинства його неможливо було застати за переглядом мультиків чи сном у день, адже в нього було багато важливих справ: то ганяти по селу до ночі, то ловити рибу, ходити у ліс по ягоди чи гриби, обов’язково – змайструвати лавку для бабусі та виготовити мангал власними руками для батьків. Цей хлопчина ріс допитливим, з цікавістю до життя, тому ще малим вчився дбати про коней і ними працювати на землі. Старші друзі навчили його основ механіки. Без Роми не відбувалися жодні посиденьки.
І хоча вдома застати його було рідкістю, він ніколи не забував про сім’ю! І які ж щасливі були ці «родинні» хвилини
Справжній патріот, мужній і відважний: ні кроку назад, ні хвилини сумнівів. Ромина мрія стала дійсністю – він носив горде звання – десантник. Не зважаючи на все, що він встиг побачити і пережити під час війни, він завжди казав, що у нього все добре. На жаль, його життя обірвалось так рано. Йому назавжди – 21.
«Марінка».
***
Він кохав і був коханим… Поряд із ним я почувалася жінкою, зітканою з уваги та турботи, ніжності й тепла, якими він мене балував, з часу і сил, які він у мене вкладав, з почуття надійності, захищеності, щастя і впевненості в найкращому чоловікові…
***
Рома був найбільш життєрадісним хлопцем з усіх, кого я знаю. Кожен його день був цікавою пригодою. Я не бачив його без щирої усмішки.
Саша
***
Нестерпний біль пронизує серце й душу, коли згадую Ромчика. Він – не просто мій учень, а дитина, яка зростала на очах – син мого рідного брата. Він був світлим, щирим і добрим, з усіма дружив. Він старався вчитися, але особливо горіли очі, коли потрібно було щось полагодити чи комусь допомогти. У третьому класі взяв до рук молотка й заходився лагодити стільчик, що зламався. Він любив прикрашати шкільну новорічну ялинку й завжди намагався дотягнутися до найвищої гілки, щоб почепити кульку. Казав: «Я зможу!». Здавалося, у нього не було проблем чи труднощів, бо він упевнено їх самостійно долав. Ранньою весною у мене на столі завжди стояв букетик конвалії – подарунок від Ромчика. Любили ми його дуже…
Галина Селещук, перша вчителька.
***
Активний, енергійний, ініціативний. Роман завжди долучався до організації різноманітних святкових заходів, впевнено виступав на сцені й вживався у будь-яку роль. Не одноразово ставав учасником різноманітних спортивних змагань районного й обласного рівнів, фізкультурно-оздоровчого патріотичного фестивалю «Нащадки козацької слави». Підтримував хороші стосунки з іншими учнями класу. Його однокласники планували зустріч випускників, але зібралися разом, щоб віддати шану нашому Герою і провести його в останню дорогу.
Сергій Гнатюк, класовод, вчитель Льотничівського ліцею.
