Розповіли, як уродженка Зимнівської громади опікується пунктом збору допомоги для українців у Німеччині
Оксана Максименко з села Черчичі Зимнівської громади Володимирського району уже більш як вісім років живе та працює в Німеччині. З початку повномасштабної війни вона стала надавати консультативну допомогу українцям, які поїхали у цю країну, рятуючись від обстрілів та окупації, а згодом почала працювати у пункті збору гуманітарної допомоги.
Як жінці вдається поєднувати волонтерство з роботою у німецькій лікарні, про її особистий досвід проживання у цій країні, про те, з якими проблемами нині стикаються українці у Німеччині Оксана Максименко розповіла журналістці «Слова правди» Валентині Тиненській.
Нещодавно пані Оксана особисто привезла півторатонний благодійний вантаж у рідну Зимнівську громаду, яку, до речі, очолює її двоюрідний брат. Частину речей уже доправили на Запоріжжя, дещо – бійцям на передову, а решту роздають внутрішньо переміщеним особам, які мешкають на теренах громади, та соціально вразливим категоріям населення.
Як вчительський шлях привів на роботу у німецьку лікарню
Оксана після закінчення школи обрала вчительську стезю, але й подумати не могла, що приведе її цей шлях аж в одну з найкращих німецьких… лікарень. Але про все по порядку. Фах вчителя іноземної мови дівчина опанувала у місцевому педучилищі. Опісля вищу освіту здобула в Кременецькому обласному гуманітарно-педагогічному інституті ім. Тараса Шевченка. Майбутня вчителька німецької та англійської мов і зарубіжної літератури, перед тим, як навчати дітей, вирішила особисто зануритися у іноземне середовище спілкування.
“Чимало студенів нашого університету їздили за кордон для поглиблення знань і набуття мовної практики за популярною програмою «Au-pair». Я теж, перш ніж викладати свій предмет в освітньому закладі, вирішила познайомитися з живою мовою. Знайшла хорошу агенцію, яка допомагала українцям влаштуватися у німецьку сім’ю нянею. Подала заявку, зібрала документи, пройшла співбесіду, – розповідає Оксана.
Також агенція упродовж усього часу перебування в іноземній країні надає підтримку учасникам, тож до неї можна звернутися у будь-який час з приводу найрізноманітніших запитань. Тому тим, хто хотів би скористатися подібною можливістю, раджу ретельно обирати такого посередника”.
З 1 січня 2014 року Оксана стала проживати у передмісті Штутгарта, одного з шести найбільших міст Німеччини, у домі подружжя, яке виховувало двох синів 9 і 12 років. Наша землячка наглядала за дітьми, а сім’я оплачувала їй проходження мовних курсів і забезпечувала проживання та харчування, проїзд до місця навчання.
“Це чудовий варіант, аби поїхати на нетривалий термін у Німеччину, адже не потребує значних фінансових затрат. Крім того, за програмою, нам давали щомісячно кишенькові гроші, яких вистачало на певні особисті потреби”, – розповідає дівчина.
Так Оксана не лише познайомилася з життям у цій країні, а й стала більш досконало володіти мовою. Згодом перед нею постав вибір – повернутися додому й почати пошуки роботи чи скористатися можливістю участі у іншій популярній серед тамтешньої молоді програмі «Соціальний волонтерський рік». Успішно пройшовши відбір, Оксана стала працювати у місті Штутгарт у пансіонаті, де проживають особи, що мають фізичні чи психічні вади.
Поставлені перед нею завдання, хоч і були подібними до тих, які виконував основний персонал, однак мали дещо менший обсяг, та й план роботи був спеціально окреслений, передбачався супровід колег. Крім цього, організація, яка відповідала за усіх учасників програми, регулярно проводила воркшопи, заняття щодо особливостей роботи з певними категоріями людей.
“Загалом участь у цій програмі брало 30 осіб, які були залучені до роботи у різних установах соціальної сфери. Серед нас були іноземці, а також місцеві студенти, яким для вступу у медичний виш потрібно підвищити середній бал успішності, або ж ті, хто хотів перевірити, чи дійсно готовий пов’язати своє життя з певною обраною професією, – розповідає Оксана. – Ми не отримували зарплату, а лише кишенькові гроші, однак нас забезпечували житлом і харчуванням.
Працювали позмінно. У мої обов’язки входив повсякденний догляд за особами з інвалідністю, яких у відділенні проживало семеро. Разом із ще двома колегами готували їжу, декого годували, допомагали одягтися і взутися. Часто разом із підопічними ходили на прогулянки у місто, за покупками, в кіно, у кафе, на морозиво”.
Як розповідає дівчина, це відділення займало лише один з поверхів спеціального багатоквартирного будинку, який був повністю облаштований для проживання людей, що мають особливі потреби. Більшість жителів винаймали там квартири – обладнані вони пандусами, поручнями, мали ширші двері й зручний ліфт.
У кожній оселі встановлена кнопка виклику персоналу. Тих, хто міг працювати, забезпечували роботою. До місця праці люди діставалися самостійно на електричних інвалідних візках, або ж за ними приїздив спеціальний транспорт. Також з жителями цього центру за рекомендаціями лікарів проводили певні терапії, заняття фізичною реабілітацією, гімнастикою.
“У цій сфері, нам у німців є чому повчитися, – вважає дівчина. – У них детально продумано різні варіанти створення комфортних умов для проживання людей з різними потребами”.
Після року такої роботи Оксана зрозуміла, що хоче опанувати нову професію й присвятити життя допомозі людям. Вона переїхали у місто Людвігсбург і вступила на навчання у спеціальну школу, що діяла при одному з великих медзакладів. Упродовж трьох років наша землячка опановувала сестринську справу.
Навчання при цій школі було модульним. Набувши теоретичних знань, студенти відразу проходили практику у певних відділеннях лікарні. А вже на останньому курсі повинні були знайти собі місце роботи і наступного дня після випуску – працювати. Оксана влаштувалася в лікарню міста Гайльбронн, де трудиться впродовж чотирьох років.
“У Німеччині внаслідок медичної реформи багато маленьких лікарень припинили існування, натомість великі мають чималу територію обслуговування й надають послуги значній кількості населення. У нашій лікарні є чимало відділень з вузькими профілями, багато хірургічних напрямків, онкологічний центр, – розповідає моя співрозмовниця. – Моє місце роботи – відділення екстреної медичної допомоги. Воно досить велике й поділене на дві частини.
Я працюю у тій, куди звертаються в основному через раптове погіршення стану здоров’я та сильні болі, а є ще інша – туди скеровують із різними видами травм. Моя посада на ранг вище, ніж у звичайних медсестер, адже я одна з тих, хто першим зустрічає хворого, проводить первинний аналіз стану і визначає, до якого лікаря чи у яке відділення скерувати. Ми працюємо відносно самостійно і нам лікарі делегують частину важливих завдань”.
За словами Оксани, у відділенні немає паперової документації – уся інформація у комп’ютері, так само і комунікація з лікарями. І навіть визначення стану пацієнта та те, до якого фахівця його скерувати, теж визначає певна комп’ютерна програма.
За розробленими алгоритмами медсестра, провівши первинний огляд пацієнта, розпитавши про симптоми, заповнює крок за кроком дані, що в кінцевому результаті визначає стан хворого й навіть термін, коли його має оглянути лікар: негайно, упродовж 10, 30 чи 100 хвилин.
Найважчим у її роботі, розповідає дівчина, був період, коли у відділення почали надходити хворі з коронавірусною інфекцією. Тоді медикам доводилося морально складно, адже спостерігалася висока смертність, у тому числі серед молоді. Багато пацієнтів у відділення потрапляли уже у критичному стані, тож не усіх вдавалося урятувати.
Як ковід посприяв волонтерській діяльності
В інформаційному просторі Німеччини уже на початку лютого дедалі частіше лунали тривожні дзвіночки про те, що росія готує повномасштабний напад на Україну. Оксанині близькі просили її телефонувати до знайомих й рідні на батьківщину, особливо до тих, хто живе у східній і південній частинах, й попереджати про можливу небезпеку, хоча насправді до останнього не вірилося, що дійде до такої страшної біди.
“Вранці 24 лютого я прочитала новини про вибухи у різних куточках України і відразу почала дзвонити й писати рідним, друзям, знайомим, пропонувала допомогу тим, хто виїздитиме з країни, – пригадує дівчина. – Буквально через два дні я захворіла на коронавірус, тож упродовж двох тижнів лікування й самоізоляції надавала інформаційну допомогу, кому тільки могла. З телефоном не розлучалася.
Тим, хто приїздив у Німеччину, допомагала знайти правильні маршрути, підказувала, яким транспортом краще добратися у те чи інше місто. Це були не лише мої знайомі, а й цілком чужі люди, які стали у соцмережах звертатися за допомогою. Моніторила різні групи у фейсбуці й телеграмі, підказувала, скеровувала. Якось читаю: «Я в Гамбурзі, стою на вокзалі й не знаю, куди далі» та відразу шукаю, де заходиться первинний центр прийому українців, і надсилала всю інформацію, бо ж більшість біженців не могли її отримати, адже не володіли німецькою.
Для того, щоб допомогти своїм землякам комунікувати у чужій для них країні, надіслала інформацію про себе й контакти у різні державні установи, міську раду, волонтерські центри у своєму й сусідніх містах, аби до мене зверталися, коли потрібен перекладач.
Згодом, коли одужала, кілька разів їздила в різні установи, щоб підказати українцям, як заповнити документи, пройти процедуру поселення. Бувало, автобус з нашими співвітчизниками приїздив опівночі, тож мчала посеред ночі, аби допомогти їм дізнатися необхідну інформацію”.
У той період, розповідає Оксана, стали масово утворюватися спільноти українців у Штутгарті, Гайльбронні, Людвігсбурзі… Ті, хто покинув свій край, рятуючись від війни, згуртовувалися й об’єднувалися. А місцеві жителі зносили з дому все, що могли, щоб забезпечити біженців найнеобхіднішими речами.
Українці за кордоном разом зі своєю країною
Про єдність українців і готовність підставити плече допомоги знають у всьому світі. Просто дивовижно, як незнайомі раніше люди, що живуть у цій країні уже багато років, у важку годину згуртувалися й зробили все можливе, аби допомогти землякам.
“Раніше я думала, що є єдиною українкою у своєму містечку. Однак, якось в одній групі прочитала коментар жінки зі Львова і дізналася, що вона теж живе в Лауффені. Зв’язалася з нею і завдяки їй сконтактувала з іншими, – розповідає Оксана. – Вже у перші дні війни в нашому місті почав діяти склад із гуманітарною допомогою, яку зносило місцеве населення для біженців. А українська діаспора взялася за організаційні питання.
Я познайомилася з пані Оленою, яка мешкає в Німеччині вже близько 30 років, і займалася координацією усього процесу. А ще дізналася про неймовірного українця, який на півтора місяця зупинив роботу своєї автомайстерні, щоб надати приміщення для збору речей для тих, кому вони зараз такі необхідні. Коли я вперше зайшла у цю будівлю, то побачила, що вона заповнена мішками і ящиками з одягом, взуттям, медпрепаратами, засобами гігієни, візочками для дітей.
Усе мусили посортувати. Щось лишали для біженців, а дещо передавали в Україну. Збирали «посилки» для військових, що долають ворогів на полі бою: камуфляжний одяг, взуття, спальні мішки, а також для захисників, які проходить лікування у госпіталях. Перевезення гуманітарних вантажів в Україну організовували представники української церкви, а ми щоразу долучалися, передаючи зібрані німецьким народом речі.
Удвох з пані Оленою забезпечували роботу нашого складу. Я приходила туди перед та після роботи, а вона працювала удень. Часто сортувати речі й видавати їх приходили й ті люди, які нещодавно втекли від війни й просто не могли сидіти, склавши руки”.
Дівчина розповідає, що з початку повномасштабного вторгнення німці дуже співчували українцям, тож багато всього принесли. З часом речі стали надавати рідше, відгукуючись на прохання волонтерів. Завдяки міській раді українки знайшли нове приміщення під склад, який функціонує донині. Через зайнятість на основній роботі, Оксана працює там позмінно почергово з пані Оленою.
“Ми постійно подаємо оголошення в газету, щоб місцеві знали, куди приносити допомогу, яких саме речей потребують біженці. Зараз просимо теплого одягу для тих, хто вимушено покинув рідний дім. У цій країні часто українці знаходять нову оселю з мінімальною кількістю меблів, тож у оголошенні вказуємо про потребу у деяких речах чи побутовій техніці, наприклад, чайниках, мікрохвильовках, – розповідає Оксана. – Буває, самі шукаємо в інтернеті дописи про те, що хтось хоче подарувати меблі, одяг – їдемо своїм транспортом і забираємо.
Десь місяці два тому побачила оголошення, що сім’я хоче віддати українцям палетку перев’язувальних матеріалів. Написала їм лист, надала докази нашої діяльності та в обумовлений час поїхала за речами. Два багажники легковиків завантажили бинтами, ватою, шприцами, термометрами, вимірювачами тиску, які такі потрібні у різних медзакладах нашої країни”.
Дівчина розповідає, що у місті, де вона зараз мешкає, за останні вісім місяців оселилося 150 переселенців, з більшістю із них Оксана знайома особисто, тож каже, що в кожного своя непроста історія.
“В основному у Лауффені знайшли прихисток жінки із Донецької, Миколаївської, Запорізької, Харківської областей, є кілька мешканок Маріуполя, які рятувалися від війни, виїжджаючи через Росію, Грузію. Майже в усіх – малі діти, яких ми допомагали влаштувати у школи. Також серед біженок багато жінок, чиї рідні у лавах ЗСУ чи тероборони, тож безпосередньо для них діставали речі за наданим списком і відправляли окремими передачами”, – каже наша землячка.
Дівчина розповідає, що до їхньої дружної волонтерської спільноти входить також жінка, яка тісно співпрацює з міською радою і допомагає нашим землякам оформлювати різні документи, бо ж Німеччина досить бюрократична країна й часто біженцям доводиться заповнити, а інколи й повторно переписати стоси формулярів для отримання соціальних допомог чи медичного забезпечення, влаштування дітей у школу, а дорослих – на інтеграційні курси вивчення мови, які обов’язково потрібно відвідувати.
За словами Оксани, що не всі біженці змогли адаптуватися до життя у чужій для них країні. Частина людей уже повернулися на батьківщину, зокрема жінки, чиї чоловіки або сини воюють у гарячих точках. Вони психологічно не могли по чотири години вивчати німецьку мову, адже переживали за найрідніших, особливо, якщо ті певний час не виходили на зв’язок.
Також в Україну повернулися деякі мами зі школярами, адже діти не витримували надмірного навантаження, оскільки мусили навчатися німецькою мовою, а дехто ще й паралельно відвідував онлай-уроки в своєму освітньому закладі.
Оксана розповідає, що збором коштів і купівлею військової амуніції вони не займаються, оскільки для таких цілей потрібно офіційно зареєструвати волонтерську організацію. Така є у сусідньому Штутгарті, де оселилося значно більше українців. Члени цієї організації контактують з військовими, дізнаються про їхні потреби й стараються їх забезпечити. Вони проводять ярмарки та інші благодійні заходи, а за зібрані кошти купують військове спорядження і авто на передову.
Гуманітарна допомога – у Зимнівську громаду
Нещодавно вперше Оксані завдяки допомозі інших волонтерів вдалося організувати відправлення гуманітарного вантажу у рідну громаду. Вона приїхала особисто і привезла півтори тонни потрібних речей. Медичні та гігієнічні засоби, деякі харчі, солодощі, консерви, теплі флісові светри, спальні мішки та каримати сільська рада передала військовим на передову.
Кілька ящиків з футболками, шортами та спортивним одягом відправили у госпіталь в Запоріжжі. Також у це місто, яке потерпає від нещадних авіаударів, надіслали чимало дитячих речей. Постіль і підгузки для дорослих стануть у пригоді відділенню для постійного проживання терцентру, що у Льотничому.
Частина німецької допомоги, яку доставила Оксана, передбачена для вимушених переселенців, які оселилися у громаді, бійців тероборони, військових чи їхніх сімей і для малозахищених жителів цієї ОТГ. Тож отримати її запрошують пункт видачі гуманітарної допомоги, що знаходиться у приміщенні Будинку культури села Льотниче.
Оксана Максименко погостювала на Володимирщині кілька тижнів, провідала рідню і вже повернулася у Німеччину. Вона узяла із собою придбану тут тепленьку жовто-блакитну кофтину, яку одягатиме щоразу, коли огортатиме туга за домом чи підноситиме до небес гордість за рідну країну – таку завзяту й хоробру, що долає ворога й згуртовує народ на шляху до перемоги у різних куточках земної кулі.
