Зникле село Вєрув у Володимир-Волинському районі: місцева жителька розповіла про свою маленьку Батьківщину

Поблизу села Ворчин, нинішньої Устилузької громади у 20-х роках минулого століття було розташовано невелике село під назвою Вєров, яке вже припинило своє існування. Тамтешня жителька поділилася історією рідного села та дитячими роками, проведеними в ньому.

Антоніна Солодуха, уродженка цього села, розповіла, звідки походить така назва на сторінках видання Стародавній Володимир.

Один пан, власник цих піщаних земель був неабияким запеклим гравцем у карти. Грали в карти в основному закладаючи щось: землю, маєтки, кріпаків і навіть своїх близьких. Тож цей пан програв у карти і землю, і маєток, і навіть свою дружину Вєру. А наступні власники цих земель так і назвали поселення – Вєров (Вєрув, Вірів). В різні часи, різні пани називали його на свій лад.

Село-колонія

До війни в селі було 28 хат. За польської влади село називали колонія. Такі назви жінка бачила на старих довоєнних картах. 

Як оберіг при в’їзді в село стояв хрест, чорний, обвітрений, але на ньому завжди висів рушник чи фартушок з білого перкалю.

Вєров був на підвищенні, і біленькі хати під солом’яними жовтавими стріхами, блискучою бляхою чи червоною черепицею, виднілися здалеку. Наша хата була якраз посередині села. Невеликі хати, які побудували ще в 20-30-х роках 20-го ст., потопали у садках.

Народилася Антоніна у 1953 році. Як розповідала її мама, яка працювала на колгоспних буряках, вона могла два кілометри несла на плечах рядно із бурячинням для власного господарства.

Зараз коли розказую це дітям, внукам – вони жахаються від такого екстриму. Жінки були міцніші й здоровіші.

Поселення без електрики

У 1950-ті роки в селі провели радіо. І вже в кожну оселю йшли новини з Москви і Києва. На початку 1960-х років у сусідні села почали проводити електрику, а нас минали. Писали у вищестоящі органи, скрізь направляли запити, але відповіді йшли негативні. Світло проводити не стали і мало того – заборонили будуватися.

Багато людей тоді були неграмотними. Батьки посилали до школи своїх дітей лише, якщо була така можливість. І то лише для того, щоб навчилися читати і писати. То в основному була лише початкова освіта. Якщо треба було розписатися, то старші люди ставили хрестик. Мій батько, як і мама мали 4 класи освіти. 

Господарство

Майже всі господарі на подвір’ях мали власні сажавки (ставки), в яких заводили рибу. Не знаю чи у всіх була риба, а от жаби кумкали там весь час, особливо весною там поселявся жаб’ячий «рай», а жовте латаття вкривало весь луг.

Біля нашої сажавки росла розлога верба, яку батько посадив в 1920 році з освяченої на Вербну неділю гілочки. За 50 літ з цієї гілочки виросло могутнє дерево і в 1970 році його батько зрізав, коли вже і наша сім’я вибралася на постійне місце проживання в Зорю.

Магазину в селі не було, та й до 1965-го року гроші в колгоспі не платили. Хліб пекли самі. Хто мав вдома жорна, то молов зерно на борошно, а хто не мав – їздив в Устилуг або в Володимир до млина.

Колгоспи

Перший колгосп, у який увійшов Вєров і Селиськи, був створений у 1947 році. Його боялися всі, бо землю, худобу, ренамент, все нажите протягом життя, треба було задарма віддати. Але люди не мали вибору.

У країні проводилося укріплення сіл. У селищах будували корівники, телятники, формувалася колгоспна бригада. А наше село занепадало. Але ще до тої руйнації люди жили, працювали в колгоспі, мали і свої присадибні ділянки. Якщо у 1947 році весь інвентар та худобу здали в колгосп, то знову почали обживатися. Коней не дозволялося тримати, а корову, свині, вівці – можна було.

Розваги

Вечорами в село з райцентру привозили кіно. І на стіні нашої хати вивішували білий екран, а під старою крислатою черешнею, встановлювали кіноустановку. Люди сиділи на дровах, колодах, приносили з дому лавки. Це були хвилини гарного відпочинку після напруженого трудового дня.

У вихідні та свята село наповнювали мелодії гармошки та патефонів. Весело святкували Різдво, Водохреща, Великдень, Трійцю, а поряд з релігійними святами – обжинки, день колгоспника. Усім селом збиралися на застілля у нашій хаті, бо вона була найбільшою, веселилися, співали пісень, танцювали. Ніхто не впивався, не було тоді ні п’яниць, ні алкоголіків. Повага і дружба панувала між людьми.

Вимушене переселення

У 50-х роках колгосп Селиськів і Вєрова об’єднали з колгоспом Ворчина і Пузова. Тодішнє керівництво держави стало втілювати в життя політику укріплення сіл шляхом знищення малих неперспективних сіл. Світла не проводили, будуватися не давали. І люди почали думати, як жити далі. Незабаром одні за одним стали переселятися в інші населенні пункти, де було світло, школи, магазини, медпункти.

Прикро і боляче було дивитися, як кожен раз, як тільки хтось вибирався з села, приїжджали трактори і руйнували хати, рвали, корчували дерева в садках, незалежно від того чи цвіли вони, чи ні. Разом з вимираючими оселями і деревами стогнали душі вєровців, які ридали не криючись, за своїми хатами, садками, за своїми осиротілими долями. У 1976-му році в Вєрові розібрали останню хату Шевчуків, яка єдина сиротою стояла серед голого поля.

Нині, як пам’ятник на місці зниклого села стоїть старезна липа з дуплом. Колись щоб обійняти її ставало п’ятеро чоловік. Цій липі довелося багато чого побачити. Була вона свідком скону Вєрова.

Євреї у селі Вєров

Колись, будучи дітьми, ми добре знали всі закапелки місцевого лісу. Бо ходили до лісу по ягоди і гриби. В лісі, майже на окраїні, з боку Писаревої Волі, край дороги між соснами була висипана могила. Тоді я дивувалася чого вона без хреста і ще й в лісі.

Дорослі нам говорили, що то жидівська могила. Їх вбили в 1943 році. В роки війни німці для євреїв у Володимирі створили гетто, згодом їх біля П’ятидень розстріляли. Євреї тікали з міста і переховувалися де могли. Щоб не підставляти селян сім’я з Володимира зробила в лісі землянку. Аби вижити, євреї змушені були ходити по селах. Просили їсти або обмінювали особисті речі на харчі. Говорили люди, що мали вони і золото. Селяни допомагали їм, ніхто не здав їх в німецьку комендатуру, до пори.

Бо для усіх, була вготована доля спочити навічно в сосновому бору. Про цю подію більш детально розповіла мені Надія Лисюк, тоді їй було 11 років, вона проживала у Вєрові, а нині – в Селиськах.

Це було осінньої пори 1943-го року. Вона разом з іншими дітьми пасли корови. Вони навіть не були близько того місця, де перебували євреї, коли побачили двох чоловіків. Дехто з дітей знав, що ці дядьки з Заболоття. Вони запитали дітей, мовляв чи не бачили вони кого в лісі. Ті відповіли, що ні. А через трохи почули постріли Діти полякалися. Думали, що і їх повбивають та худобу заберуть, тому хутчіш погнали корів додому. Вдома розказали, що у лісі стріляли.

Наступного дня дорослі пішли туди і застали страшну картину. Вбили всіх євреїв. Йоська і Песю Карх (чи Карш), їхню доньку, зятя, двох дітей, вагітну невістку. Розтрощили їм голови, кишечки діток висіли на деревах. Син Гельо у той час чув ту стрілянину і не пішов туди. Він ішов із Писаревої Волі, там міняв щось на продукти. Він єдиний, хто з тої родини лишився живим. Селяни разом з Гельом викопали в лісі велику глибоку яму і закопали вбиту сім’ю.

Попри мальовничість садів та добробут будинків, селище було повністю зруйноване. Від Вєрова залишились тільки спогади та вірші сільських жителів. Авторка спогадів поділилася одним із них.

Був хутір, а тепер гуде кущами,
Життя було, а лісом поросло.
І хатнище поливане дощами,
Забула рук господаря тепло.

Як дерево старе не пересадиш,
Так само пам’ять не перевезеш.
Давним-давно був Вєров садом,
Тепер тут навіть дички не знайдеш.

Ще є поодинокі вєрівчани,
Яких з корінням вирвали тоді.
Вони живуть, вони позалишали,
Там власні душі – знаки на воді.