Професію електрика поміняв на танкіста, і загинув Героєм у нерівнім бою: історія Олександра Лук’яновича із Зимнівської громади
Водій-механік 14 ОМБр солдат Олександр Лук’янович із села Льотниче Зимнівської громади загинув 25-го лютого цього року під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України на Київщині. Під час бою на Київщині він знешкодив до 30 одиниць техніки противника та отримав смертельне поранення внаслідок авіаційного удару.
Указом президента України солдату Олександру Лук’яновичу посмертно присвоєно звання Герой України. У нього залишилася дружина та двоє дітей.
«За три роки ми одружимося з тобою»
Анна з Олександром познайомилися, коли їй виповнилося тринадцять. Побачивши гарну та струнку юнку з русявою косою, хлопець заявив, що одружиться на ній.
– Був Великдень. Я приїхала у село Сошично, що на Камінь-Каширщині, до бабусі. Того дня моя тітка збиралася на шашлики й покликала мене з собою. Неподалік відпочивала компанія молодиків, один з хлопців став проявляти до мене цікавість. Але я була підлітком, тож усі знаки уваги сприймала за жарт. А от він тоді сказав, що за три роки на мені одружиться, а тим часом встигне закінчити навчання у Києві, – розповідає Анна. – Я лише посміялася і забула про цю розмову. Вдруге наша зустріч відбулася у Ковелі біля фонтану. Я тоді приїхала на хрестини до племінника. Того ж дня він зателефонував і поцікавився, чи буду на весіллі у наших спільних знайомих. А вже після весілля ми почали зустрічатися.
Олександр родом з Ратнівщини, народився у селі Поступель, згодом батьки переїхали до Ковеля. Хлопець був старшим від Анни на 5 років. Коли дівчині виповнилося 19, вони одружилися й переїхали у нове житло, подароване батьками. Згодом на світ з’явилася донечка Вероніка. Анна розповідає, усі ремонтні роботи по дому чоловік виконував сам, бо мав золоті руки. До чого б не торкнувся, усьому давав раду. Та найбільше розумівся на електриці. Коли робив щось, пов’язане з нею, очі горіли. Працював електриком на «Укрзалізниці», а саме на Ковельській дистанції електромереж (ЕЧС-7) , але мріяв про кар’єру військовослужбовця. Ще у 2014 році, коли почалася війна на сході країни, рвався на фронт, та на роботі надали бронювання, оскільки був потрібен там зі своєю спеціальністю. Крім того, на той час Анна завагітніла, а згодом ситуація на Донбасі стабілізувалася, й він продовжив працювати на залізниці. Та 2021 році бажання служити перемогло, і у вересні чоловік підписав контракт із ЗСУ.
– Професію електрика, у яку був закоханий, поміняв на танкіста. Я спочатку переживала, на той час у нас уже народився синочок Андрійко, але Саша заспокоював, казав, що він у броні, і вона його захистить, тому не має приводів для хвилювання, – продовжує ділитися Анна. – Я заспокоїлася і підтримала його. За декілька днів після підписання контракту він поїхав на навчання, повернувся у листопаді. Весь грудень був удома, а після новорічних свят у складі бригади вирушив на полігон.
Військові знали про наступ росіян, запланований на 20 лютого
Вже тоді почала з’являтися інформація про підготовку росії до повномасштабної війни. Але Олександр заспокоював дружину, говорив, що все буде добре.
– Його відпустили на один день якраз перед Днем закоханих. Тоді я помітила, що Сашко змінився, складалося враження, що його щось турбує. Та оскільки був із тих, хто не любив говорити про проблеми, не стала ставити зайвих питань, – говорить Анна. – Однак у розмові зізнався, що не хотів би нікуди їхати, бо попереду чекають важкі дні. Ніколи не забуду, як він востаннє переступив поріг рідного дому. Зазвичай, як кудись ішов, завжди обіймав і цілував мене з дітьми. Того дня виглядав розгубленим, поспіхом поцілував дітей і мене, вийшовши за двері, зупинився, поглянув на хату і пішов. Як виявилося, востаннє. Вже потім від його товариша дізналася, що їм було відомо про наступ росіян, який мав відбутися 20 лютого, тож увесь час велася підготовка до нього. Того ж дня у чоловіка був день народження, я через його командира, який на один день приїхав у Володимир, передала торт і гостинці. Саша зрадів їм, хоча з хлопцями планували шашлики, та замість них довелося рити окопи і готувати техніку до бою.
23-го лютого Аня зателефонувала до чоловіка, і по голосу зрозуміла, що він знервований. Тим часом напруга щодо вторгнення російських військ на територію України зростала. Жінка відчувала тривогу й здогадувалася, що є причиною знервованості Олександра. Єдине, про що запитала, чи потрібно їй збирати речі? Чоловік, який до того заспокоював, не став відмовляти, і порадив їхати з дітками до родички у Дрогобичі.
– 24-го вранці зателефонувала сестра й повідомила про початок війни, та сказала збиралася у дорогу. А вже за кілька годин ми були у Дрогобичі. Та майже за годину вирішила повертатися додому. Не знаю чому, але мені дуже хотілося у свою квартиру, – говорить Анна. – Я додзвонилася до чоловіка й повідомила йому про своє рішення. Вже тоді їхня колона рухалася у напрямку Києва. На зустріч їхали машини, люди виїжджали зі столиці після ранкових обстрілів. Олександр розповідав, усі вони зупинялися і вітали їх, вигукуючи патріотичні гасла. Зізнався, що не очікував на таку підтримку людей. А коли зупинилися у полі на перепочинок неподалік одного з населених пунктів, до них стали бігти місцеві люди, несли харчі, цигарки, дякували і бажали щасливого повернення.
Залишатися одна з маленькими дітками Анна боялася, тому вирішила йти до нареченої брата. Першу ніч вони ночували у підвалі, хоча про який сон можна говорити. Жінка зізнається, не спала, бо було холодно, вона переживала за дітей, та чекала на дзвінок від чоловіка. І коли він зателефонував, з острахом взяла слухавку, боялася, що хтось інший повідомить тривожну звістку про нього. Та коли почула його рідний втомлений голос, зраділа. Саша сказав, що дуже втомився, оскільки не спав майже три доби, і що є голодним, бо давно не їв. Їм дали трохи часу на перепочинок, і вони з хлопцями хочуть перекусити. На запитання, де він, відповів, що далеко.
– Це була остання наша розмова, у якій він попросив зателефонувати батькам і повідомити, що з ним усе добре. Останні його слова були: я кохаю тебе. 25-го лютого намагалася до нього додзвонитися, але він вже не відповідав.
Перший і останній бій Олександра Лук’яновича
Його побратим Максим, якому пощастило вижити, хоча й отримав важкі поранення, розповів, що вони отримали наказ висуватися на позиції. І коли прибули на місце, їм назустріч виїхало два ворожих танки. Зав’язався бій, ворогу вдалося підбити їхню техніку, але Олександр зманеврував і дав відсіч. Далі події розгорталися з блискавичною швидкістю. На них насувалася величезна колона, і їм нічого не залишалося, як бити по ній. Нерівний бій тривав понад дві години. Екіпаж танка Олександра Лук’яновича знищив близько тридцяти одиниць ворожої техніки. Здавалося, найгірше позаду, і саме у цей момент вдарила авіація.
– Максим розповів, коли отямився, побачив, що його ноги горять, а на животі величезна рана. Поруч лежав Сашко обличчям донизу. Перемагаючи біль, доповз до нього, сподіваючись, що той живий. У той час на допомогу стали бігти місцеві жителі, й Максим, втрачаючи свідомість, відчув як його відтягують, але він ще кликав Сашка. Та люди, які намагалися допомогти, повідомили, що той загинув. Коли йому вже надавали медичну допомогу, евакуювавши у безпечне місце, пролунали вибухи, і він почув, як хтось промовив, що танки зірвались.
Товариші по службі чоловіка не наважилися повідомити Анні про загибель чоловіка, а зателефонували її батькові, який на той час був за кордоном, той теж не зміг розповісти доньці про смерть зятя, й попросив це зробити сина. Саме від брата дізналася про те, що стала вдовою. Що довелося пережити тоді молодій жінці, яка залишилася сама з маленькими дітками на руках, важко уявити. Анна зізнається, майже не пам’ятає похорону, каже, все відбувалося ніби у тумані. Єдине, чого ніколи не забуде, – обличчя коханого. Під час упізнання зауважила, що воно залишилося неушкодженим, а от тіло обгоріло.
– Досить боляче пережила загибель Олександра донечка Вероніка. Я пояснила їй, що тато пішов на небо, і звідти буде нас оберігати. Але дитина зрозуміла, що більше ніколи не побачить його, і сильно плакала. Щоб не наносити більшої травми, відвела її до родичів на час похорону. Коли трапилася біда, я переживала за батьків Сашка, особливо за матір, яку чоловік за життя намагався оберігати від проблем та неприємних новин.
Та саме ця мужня жінка несподівано для усіх проявила себе з іншого боку у цій ситуації. Вона не лише намагалася триматися, а й підтримувала чоловіка, батька Сашка, який завжди здавався мені суворим та вольовим. Однак загибель сина, від якої він не оговтався досі, досить боляче вдарила по ньому. Також не дала впасти духом мені, і одразу після похорон наполягла на тому, щоб виїхала з дітьми з країни, запевнивши, що так буде краще для мене і для онуків. Дуже підтримала у ці важкі дні мама нареченої мого брата Оксана Столяру. Вона з самого початку військового вторгнення допомагала нам, за що їй щира вдячність. На жаль, моє мами не стало кілька років тому внаслідок важкої хвороби, тому співчуття та підтримка свекрухи і тітки Оксани полегшили мій тягар.
«Поглянь, яке небо у крові»
Анна говорить, що не хотіла нікуди виїжджати, але вирішила дослухатись до порад мудрої свекрухи. У Польщі їм допомогли влаштуватися друзі чоловіка. Але у чужій країні жінка почувалася самотньою, хоча й у безпеці. Саме останнє стримувало від повернення додому. Та з кожним днем бажання повернутися в Україну зростало. І одного дня жінка не витримала та забронювала білети.
– Після загибелі чоловіка часто подумки розмовляла з ним. Вагаючись, їхати чи ні, запитала у нього. Тієї ночі наснився сон, у якому опинилася біля лісу. Стою і дивлюся, як ховається за обрієм сонце, і всюди одразу починає темніти. Тієї миті з’являється мій Саша, бере за руку й підводить до дороги зі словами: «Ти бачиш, яке небо у крові?» Дивлюся, а небо й справді палає немов після вибуху. Прокинувшись, вирішила зачекати з поверненням.
Коли жінка приїхала в Україну, часто навідувалася на могилу коханого. Згодом зустрілася з Максимом, який був разом з Сашком в останній день його життя, від нього тоді й дізналася деталі загибелі. А ще хлопець розповів, попри те, що Олександр мало прослужив у війську, встиг завоювати шану і повагу у побратимів. У їхній пам’яті він назавжди залишився справедливим, відкритим, щирим і товариським. Після їхньої зустрічі їй наснився Сашко, вбраний у светрі та джинси, які вона поклала у труну. Він сидів на лавці на кладовищі і палив цигарку. «Тепер ти знаєш?» – промовив він, пильно поглянувши на Анну. «Що знаю?», – запитала вона. На що чоловік відповів: «Не переживай. Все буде добре». Анна деякий час намагалася зрозуміти, що саме мав на увазі чоловік, потім зробила висновок, можливо мав на увазі, що тепер вона знає як він загинув.
– Невидиму присутність Саші я відчувала до сорока днів з дня його загибелі. Кажуть, упродовж цього часу душа знаходиться на землі, а потім підіймається до Бога. Не знаю, наскільки це правда, але розповім про один випадок. Колись подарувала йому іграшкового танчика, який, коли на нього натискаєш, стріляє. І от одного дня годувала Андрійка, тим часом донечка бавилася на балконі. Тут чую, як стріляє танчик. «Стрільби» відбувалися лічені хвилини, і я промовила: «Саша, це ти стріляєш?» Несподівано все затихло, повертаю голову і бачу, як моя Вероніка нахиляється над балконом. Ще мить, і вона б упала. Хоча ми живемо на першому поверсі, але для дитини це б могло закінчитися травмами. На щастя, встигла запобігти нещасному випадку. Я нікому про цей випадок не розповідала, щоб не подумали, що з’їхала з глузду. Але про себе подумала, що це Саша приходив.
«Ніколи не пробачу вбивцям смерті чоловіка»
За життя Олександр любив рибалити, і навіть коли нічого не вдавалося спіймати, говорив, що головне – процес. Усією сім’єю вони часто вибиралися на природу, полюбляли ходити по гриби. Жінка зі сльозами на очах характеризує коханого як зразкового сім’янина, люблячого турботливого батька та чоловіка. Таким він став після того, як зустрів Анну. Зі слів його мами, знайомство з нею його дуже змінило у ліпший бік, і вона була приємно здивована цими змінами. Та найбільше ним пишалася донечка Вероніка, з якою вони полюбляли кататися на велосипедах. А ще коли у її друзів щось ламалося, чи велосипед, чи якась іграшка, вона казала, що її татусь все полагодить, після чого приводила їх до нього, і він виправляв ситуацію.
– Кажуть час лікує. Неправда. Я ніколи не змирюся з втратою мого Саші. Як і ніколи не пробачу вбивцям його смерті. Вони забрали не лише у мене чоловіка, а й сина у батьків, тата у дітей. Маленький Андрійко хоча й не пам’ятає його, але я часто показую його світлини, і він, дивлячись на них, знає, що це його татусь. Маленька донечка, яка любила проводити час із ним, досі малює для нього малюнки, і коли приїжджаємо на кладовищу, залишає їх на могилі. Біль втрати не втих, але я мушу бути сильною заради дітей, і попри випробування, які траплятимуться на моєму шляху, вірити, що все буде добре. Бо так сказав мій Саша.
Жанна БІЛОЦЬКА
