Село сиріт: як живе Гроза, де Росія одним ударом вбила десятки батьків та матерів

Підліток Діма втратив відразу батька з матір’ю, і бабусю з дідусем по батьківській лінії: вони загинули під час російського ракетного обстрілу села Гроза на північному сході України.

Про це пише ВВС.

“Я не можу ще повністю усвідомити, що трапилося, — каже 16-річний Діма в інтерв’ю ВВС. — Яка тепер моя відповідальність? Ну, тепер я відповідаю за дім”.

“Найбільше мені шкода молодшу сестричку, — додає він. — До того, як усе це сталося, вона не любила, коли я її обіймав, а тепер сама біжить зі мною обійматися”.

Хлопець показує, де поховані його найрідніші люди. Під його ногами – лід, перемішений з багнюкою на краю цвинтаря. Йому важко тут втриматися на ногах.

На могилах ще не встановили надгробки — лише дерев’яні хрести з фотографіями, з яких дивляться усміхнені обличчя.

Серед надгробків впадають в очі сині й жовті квіти — національні кольори України.

А сіре поле висохлих соняшників за цвинтарем, де не лишилося ані цятки зеленого й жовтого кольору, додає ще більше суму. Воно виглядає немовби ландшафт іншої планети. Поле, яке залишали неприбраним. Можливо, таке трапилося вперше за всю історію Грози, села, відомого до війни своєю працьовитістю й доглянутістю.

Ми розмовляли з Дімою про його мрії. Йому здається, що він їх ніколи не мав. Але, добре подумавши, таки пригадав, що до війни хотів стати поліцейським. Цю мрію він відклав – поки що. А тепер думає над тим, щоб колись поїхати до Фінляндії. І жити та працювати там.

Загинула еліта

5 жовтня 2023 року в кафе у його рідному селі Гроза влучила російська ракета, вбивши 59 людей. Там були поминки за Андрієм Козирем, який пішов добровольцем в українську армію. І майже від кожної сім’ї, що мешкає в селі, була принаймні одна людина.

На поминальний обід зібралася еліта села: підприємці, що інвестували в громаду, молоді подружжя, місцеві волонтери, вчителі. Всі вони були цивільними. Військових на прощанні з місцевим мешканцем Андрієм Козирем не було.

Внаслідок цього у Грозі загинув кожен п’ятий мешканець, у тому числі багато батьків, тож тепер її називають селом сиріт. До цієї трагедії офіційно в селі проживали 268 людей.

Ця атака стала одним із найбільш смертоносних ракетних ударів за кількістю жертв серед мирного українського населення від початку повномасштабного російського вторгнення.

Російська пропаганда заявляла, що армія РФ обстрілювала на Харківщині виключно “військові цілі”. СБУ підозрює в наведенні вогню двох місцевих мешканців, братів Володимира та Дмитра Мамонів. Вони під час російської окупації працювали в “міліції”, а потім втекли до Росії. Але підтримували зв’язки із земляками.

Інформацію про перепоховання, його місце та час поширили в групах соціальних мереж. Писали про це як про подію, що була виявом патріотизму та поваги до загиблого земляка.

“Деякі люди в селі досі можуть підтримувати так званий “русскій мір”. Багато людей звідси виїхали під час окупації до Росії. Вони зберігають контакти з односельцями. Ніхто достеменно не скаже, хто саме передав інформацію, але похорон представили немовби “зібрання націоналістів та “Правого сектору”. І трапилася трагедія”, — розповідає Сергій Старіков, голова Шевченківської селищної військової адміністрації, якій підпорядкована Гроза.

Українська влада наголошує, що там не було жодних військових об’єктів. Це підтвердив і звіт ООН, в якому вказано, що “жодних ознак військового персоналу чи інших легітимних військових цілей не було”.

Автори доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини, що вивчали обставини цієї трагедії, дійшли висновку, що Росія або не вжила всіх можливих заходів, щоб переконатися в тому, що її ціль не була військовим об’єктом, або навмисно вдарила по цивільному населенню, резюмували експерти.

“Моя ціль — щоб діти не опустили руки”

До війни Діма був звичайним підлітком, жив з батьками, спілкувався з друзями, не розлучався з телефоном, любив сидіти в TikTok та іноді сварився з сестрами.

Після втрати батьків Діму та його сестер взяв під опіку дідусь по маминій лінії Валерій Козир.

Він за один день оформив постійну опіку над Дімою, його старшою сестрою, 17-річною Дариною, та молодшою — 10-річною Настею.

Тепер головну ціль свого життя він бачить у тому, щоб “прикрити трагедію своїх онуків, не допустити в них шоку й щоб вони не опустили руки, обрали правильний шлях у житті”.

“Від цього обстрілу загинуло так багато людей, що село відразу спорожніло, — каже 62-річний Валерій. — Цей біль ніколи не забудеться. У нас в будинку стояли чотири труни. Розумом я усвідомлюю, що сталося, але моє серце, як і раніше, не може в це повірити”.

Можна довго йти вулицями села й зовсім нікого не зустріти. Якщо все ж таки пощастить когось побачити, люди розповідають, що досі бояться пройти повз місце трагедії. “Перші тижні після того, що сталося, я взагалі не виходила на вулицю”, — каже місцева мешканка Валентина, що живе просто напроти зруйнованого кафе.

За словами Валерія, Анатолій якось пожартував: якщо він помре раніше за Ольгу, вона швидко знову вийде заміж. “Але Ольга на це відповіла: ні, дорогий Толю, ми помремо в один день. Вона ніби в майбутнє дивилась”,— каже Валерій, втираючи сльози.

Те, що сталося відразу після ракетного удару, він описує як “фільм жахів у прискореній зйомці”. Валерій кинувся на пошуки доньки, але застати її живою вже не встиг. “Її останніми словами були: як хочеться жити”, — розповіла йому жінка, на очах якої померла Ольга.

“Мої онуки мали залишитись зі мною, просто тут. Я не міг допустити, щоб ця сім’я зруйнувалась”, — каже він і додає, що інакше діти могли б опинитись в притулку.

Валерій зізнається, що доглядати за онуками не завжди просто, але в цей важкий час вони мають бути разом. І його завдання — “повернути в їхній дім усмішки та забезпечити фрукти й цукерки”.

Діма допомагає доглядати за свинями, Дарина навчилась готувати, а Настя дуже чуйна й добра.

“Настя попросила якось купити їй Nutella. І каже мені, що вибрала найменшу баночку”, — розповідає Валерій, як онучка старається зменшити витрати дідуся.

Освіта для Владика

Внаслідок ракетного удару 14 дітей у Грозі залишились щонайменше без одного з батьків, восьмеро з них втратили одразу і батька, і маму.

У всіх цих випадках або дідусі з бабусями, або інші родичі вирішили, що піклуватимуться про цих дітей, аби вони не опинилися в дитячих будинках.

Більшість людей, як і раніше, не можуть оговтатись від того, що сталося. “Ніколи не забуду цей похорон, коли дві дівчинки, які втратили батьків, мовчки й самотньо стояли, тримаючись за руки. Сирітки… — зізналась Діана Носова, староста села, що замінила свого попередника Олександра Нечволода, який теж загинув від удару по Грозі. — У мене серце розривалося на частини”.

Після обстрілу декого з осиротілих дітей, зокрема 14-річного Влада, вивезли у безпечніші місця. Після того, як в нього загинули мама, дідусь, дядько та восьмирічний двоюрідний брат, Влад перебрався до сестри своєї бабусі на захід України.

“Я дуже-дуже сумую за тобою”, — каже він своїй бабусі Валентині по відеозв’язку. “Я теж”, – відповідає вона.

Валентина вирішила залишитись в селі, хоча втратила під час обстрілу більшу частину родини: чоловіка Анатолія, дочку Ольгу, сина Ігоря та восьмирічного онука Івана.

“Це дуже страшне місце, — каже вона, проходячи повз будівлю, зруйновану російською ракетою. — У мене тут лежала донька. Це дуже важко, коли знаєш, що тут на землі лежали твої діти, і тут їх застала смерть. І вони загинули через цих продажних…”

Коли йдемо вулицями Грози, Валентина показує будинки, де від жовтня 2023 року вже ніхто не живе. З якогось моменту втрачаєш лік цих порожніх осель. 38 родин у Грозі втратили когось із рідних через удар Росії.

“Чим більше минає часу, тим гірше мені стає. У мене нікого не лишилося. Майже ніхто не вижив”, — каже Валентина, коли ми вже сидимо в її спорожнілому домі.

Валентина каже, що її трохи заспокоюють домашні тварини — дві собаки й кіт Степан. Одна із собачок на ім’я Джессіка має підбиту лампку, але поводиться дуже активно й рішуче охороняє дім.

Дім, що за одну мить, коли Росія вдарила по жителях Грози, перетворився у будинок горя й спогадів. Усе тут нагадує Валентині або про сина Ігоря, що лагодив тут меблі, або про доньку Ольгу, яка саджала квіти в дворі.

Кота Степана також колись подарували її доньці. Ну і, звичайно, головне для неї зараз — це Влад.

Його бабуся хоче, щоб він здобув гарну освіту. Вона часто спілкується з ним по відеозв’язку чи телефону і заплатила за його додаткові курси з програмування.

Вони коштують вдвічі дорожче, ніж її місячний дохід, що складається з пенсії та соціальної виплати. Але гроші для цього будь-що знайшла. А ще кожного ранку телефонує і перевіряє, чи підключився Влад на шкільні уроки онлайн.

Але найголовніше — вона прагне, щоб Влад був у безпеці й щоб їй вдалося оформити постійну опіку над онуком. У хлопця є біологічний батько, який, як розповідає бабуся, не бере участі у його вихованні й не платив аліменти.

Стоячи в своїй кухні, Валентина мовчки дивиться у вікно, за яким над Грозою нависло темно-сіре, майже свинцеве небо лютого 2024 року. За вікном в цей момент лунає чергова повітряна тривога.

Минає два роки великої війни, що обернулася для неї, як і для багатьох українців випробуваннями, які вимагають майже нелюдського стоїцизму.

“Триматися разом за надію”

Вдома у Діми його старша сестра Дарина повісила на стіни великі фото їхніх загиблих рідних. Здається, немовби батьки тепер усеприсутні в їхньому домі.

Діти намагаються відновити зруйноване життя, і дід Валерій сповнений оптимізму.

“Нам треба триматися разом”, — каже він.

Ці слова потребують мужності й витримки, адже кінця цієї війни не видно, а Росія тим часом концентрує війська на підступах до сусіднього Куп’янська.

Станом на лютий 2024 року, російські війська наступають на кількох ділянках фронту. Однією з них є напрямок у бік Куп’янська та Лимана, на що вказали аналітики Інституту вивчення війни.

І все ж, попри те, що тут сталося й попри невизначеність майбутнього, Валерій вважає, що не потрібно сумувати.

“Якщо я бачу, що з моїми онуками все гаразд, що вони посміхаються, мені стає легше, — каже він. — Поки ти живий, ти не повинен втрачати надії”.