Усі думки втрачають свою ексклюзивність, бо навколо – тотальна солідарність, однодумство, побратимство
Збираюся щось написати – і стираю перші речення. Беруся щось записати на ютуб – і замовкаю на другій хвилині. Усі думки втрачають свою ексклюзивність передовсім тому, що навколо мене – тотальна солідарність, однодумство, побратимство.
До цього я не звик. Я не вмію жити в умовах тотального розуміння з пів слова. Мене вчили протилежному. Досі я завжди почувався на антитезі до повальної нероздупленості, дрімучого малоросійства – а тут наче відбувся атомний вибух притомності, вибух піднесеного патріотизму, який я на своєму медійному фронті намагався кувати останні роки, поки дехто у гіркіна з портновим інтерв’ю брав, ще хтось на руснявому каналі працював і відстоював «стандарти об’єктивності й неупередженості».
А ось зараз я дивлюся на цю мега-повінь українськості – й душа моя мовчки переживає катарсис. Рік тому на мене спускали всіх псів за слово «амеба» й «інфузорія-туфелька» – а зараз ці слова можна вважати взагалі беззубим пшиком.
Рік тому НацЗрада мене клювала за мову ворожнечі – а сьогодні так звана мова ворожнечі є основною і єдиноправильною мовою моєї бомбленої країни. Мені приписували розпалювання чогось там і впаяли штраф 100 тисяч за скаргою макса бужанского – а нині навіть малолітні діти посилають на три букви русский корабль.
І я торжествую!! Я насправді торжествую!! Бо розумію, що саме в ці дні буйним цвітом цвіте суперрадикальна, ворогоненависницька журналістика, яку я сповідував, починаючи не з 5-ї ранку 24 лютого 2022 року, а кілька років поспіль в умовах постійних нападок «об’єктивних» колег.
Оця небувала гострота, безкомпромісність, ворожість до ворога з неба не впала у вигляді рашистської ракети. Це вістря патріотизму треба було постійно гострити. Дякувати Богу, було кому.
Тому, даруйте за розчульність, я почуваюся щасливим у ці дні. За те, що кілька років гостроатакувальної риторики не були марними. За те, що зараз ненависть до ворога – найнормальніша норма. За народ, який шикарно розтермосився. За країну, яка виразно усвідомила себе анти-Росією (хоча ще півроку тому цю тезу мені рішуче заперечували прямо в очі на інтерв’ю й називали її вторинною).
Ясна річ, у цьому всенародному прозрінні немає чиєїсь конкретної заслуги чи лаврів, ні! Не про це ж мова! Ні! мова про те, що ніщо нізвідки не береться. Не кожен здатен бути героєм зі зброєю в руках. Є безліч інших незамінних фронтів, не лише мілітарний. І кожен із фронтів повинен бути сильним.
Я це до того, що допоки зараз, у ці дні, основним фронтом є воєнний, ми в умі повинні собі пообіцяти, що коли переможемо – після цього вже не можна жити так, як досі. Не можна жити так, як досі! Все повинно перезаснуватися. З нуля, геть начисто.
Тепер, після всього цього, країна повинна відбудовуватися ЛИШЕ на українських високих цінностях, без варіантів! І без усіх цих ток-шоу з напівватними старичками, савіками, наташами, дімами. І без рос.мови, яка підтвердила свій статус мови окупанта. І без усіх цих рос.музик разних-самих. Без опзж і мураєвщини. І без цілої купи всього довоєнного, за що соромно. Бо інакше нема сенсу сидіти в укриттях, якщо звідти не вийти на новий світ.
Зараз – ейфорія. Зараз про це рано говорити, я в курсі. Це завдання на потім. Зараз – УПЕРШЕ В ЖИТТІ (!!!) час насолодитися українським проривом. До цього не дожили цілі покоління – і от саме нам випало стати акушерами потужної невмирущої нації, яка заявила про себе планетарно! Цей трепет, ці важкі пологи, ця ціна, ця кров, цей крик, ця любов, ця усмішка до самих себе – це безцінно. Заради цього кожному з нас варто було дозрівати 30 років.
Пишу ці слова не для лайків та поширень. Так відчуваю. А щоб відбавити цукру-меду, запевняю кожного, хто мене знає: повірте, як ейфорія пройде – я ще такого навалю всім нам і їм, бо є за що, незважаючи на сердечка в очах. Але не зараз. Це ми ще встигнемо. Я дуже прошу не згубити отой стан власного перенародження. Це дар. Це раз на тисячу років.