<
Світлана Гальчик

Хтось планує відпустку, хтось біжить на святкування, життя триває…а моє зупинилось, коли до сина прийшла хвороба

Цей запис опубліковано більш як рік тому
19:34 | 2.07.2018 / Погляд / /
4
/ Коментарі відсутні

Дощ…вечір…сумно… Всі поспішають додому, до сім’ї, до діток, хтось планує відпустку, хтось біжить на святкування, життя триває. Моє життя зупинилось ще 05.09.17, коли дізнались про хворобу. З того дня я і вся моя сім’я, родина , ми не живемо, ми існуємо. 

Я сильна? Та ні, я сама налякана, я сама безпорадна, безпомічна… я, як маленьке дівчисько, яке хоче вилізти до когось на руки, щоб хтось міцно обійняв і сказав: “не бійся, все буде добре!” Чого я боюсь? Я боюся ночі! Щовечора, закриваючи очі я намагаюсь заснути, та як у Біллі Мілігана, сотні моїх особистостей не дають мені спати, вони виходять на сцену і починається: чи правильно ми все робимо? Чому так? За що? Де шукати порятунок? Чи всі шанси ми використовуємо? Чи все випробовуємо? До кого бігти, кого просити? І тисячі, тисячі думок, по сто разів перекручуєш все в голові в пошуку одного – порятунку! Я боюся сама лишитись в ночі, боюся не встигнути.

За ці дні ми боролись зі смертю, я дивилась їй в обличчя, я виривала сина з її страшних довгих ручищ, мені здається, що я бачила її очі в очах сина. Страшні, холодні очі.

Я сильна? Та ні, я слабка, я шукаю когось , щоб сказав мені, все буде добре, я хочу прокинутись від страшного сну. А щоранку прокидаюсь, і розумію, це не сон.
Зате ми навчились радіти дрібницям, які для когось навіть не помітні в повсякденному житті. Я радію просто коли Рома посміхається, коли він напише першу букву, радію навіть коли гарні аналізи, коли з першого разу ставлять катетер, коли він спокійно спить, як зараз, а я сиджу , дивлюсь на нього, і бачу героя, мужню дитину.

Коли його кололи наркотиками, він спав, через сон стогнучи, і я будила його тихенько, казала “син, допоможи нам , Борись за себе, випий трішки водички, тобі треба сила”, і він мене чув, через сон, зі страшною біллю він вставав, пив,і знову лягав.

Я сильна? Ні, моя дитина сильна! Він хоче жити, він готовий боротись.
Я просто хочу щоб все це закінчилось, щоб лікування допомогло, щоб моя сім’я була разом. Я вже 10 місяців борюсь за одного сина, і не бачу іншого, свого маленького, якого в рік лишила на бабусів , який навчився ходити, говорити без мами. Моє серце розірване на частинки. Це крик душі, просто хотілось написати, з надією , що стане легше. Але наступить вечір, і знову тисячі думок, страхів, переживань будуть в моїй голові.

З надією на Господа, ми все ще живі, ми все ще боремось, з молитвою, вірою, а головне, всі разом. Сама б я не справилася, ця вся підтримка рідних, друзів та навіть незнайомих мені людей дає сили. Кожне добре слово дає стимул не зупинятись, не змиритись, а шукати нові способи порятунку.

Рома буде жити! Я вірю в це, моя сім’я вірить в це, тисячі людей вірить. Молімося, друзі, і Бог нас почує.

Допомогу на лікування можна перерахувати на картку ПриватБанку 5168757319064871 Юрій Гальчик (тато хлопчика).

* Редакція не впливає на зміст в розділі Погляд і не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють на сторінках видання «БУГ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Віктор Вілентко
27.03.2024
Думав до завершення посту нічого не писатиму у фейсбуці, проте, маючи певну інформацію з моїх країв, не можу спокійно на ...
Артем Чапай
22.03.2024
Сьогодні вночі мої діти, як і багато інших, спали в коридорі. Я за них не особливо боявся. Коли друг-військовослужбовець ...
В'ячеслав Стрий
19.03.2024
Хочеться бачити рідне селище Іваничі ошатним, чепурним, упорядкованим. Але воно дедалі занепадає. Бо у голови громади ...
Катерина Матвіїва
13.03.2024
Не можу мовчати. Адже йдеться не лише про видання БУГ у якому я працюю, а й особисто про мене, як журналіста. І про мою ...
Дарина Мироненко
12.03.2024
Нещодавно зустрілася з близьким другом, який військовослужбовець, поговорити про життя. Він розповів, як на фронті мав ...