<
Василь Нагорний

Дзвінок бійця з першої хвилі: “може й мені себе підпалити в Києві, бо не вирішується ніяк моя проблема”

Цей запис опубліковано більш як рік тому
09:49 | 27.07.2018 / Погляд /
1
/ Коментарі відсутні

Подзвонив один з бійців ще першої хвилі, і каже на повному серйозі: – може й мені себе підпалити в Києві, бо не вирішується ніяк моя проблема з …

Вирішимо, але:

Хлопці не підпалюйте себе, не вішайтесь, не опускайте руки! Бо ті, хто ставить вам перешкоди, будуть раді вашим смертям. Що таке відчай я знаю. Це коли кричиш, а тебе не чують, просиш, а ніхто не допомагає, лякаєш, а ніхто серйозно не сприймає. Пам’ятаю такий стан в 2014-2015 роках, коли не міг достукатись до чиновників, прокурорів, військових, які таврували всіх бійців 51 бригади словом «дезертири». І якби не друзі, родина, то… Тому не мовчіть, діліться проблемами з побратимами, об’єднуйтесь, хай, навіть спочатку у невеликі групи, підтримуйте один одного, викидайте зі своїх лав пристосуванців та іуд, навчайтесь, добивайтесь, не бійтесь і боріться!

Пригадую, в 2014 році, коли 51-ша бригада повернулась у Володимир-Волинський, хлопці були в такому відчаї і шоці, після Іловайська, що мали намір захопити зі зброєю в руках штаб військової частини. Відмовив. Відмовив, бо був певне, що вніс цю думку провокатор, і вороги, внутрішні та зовнішні, цього й добиваються. Якби так сталося, то вже ніхто б сумніві не мав, що бійці #51бригади – злочинці. І “повісили” б “браві радники”та “штабні пристосуванці” на них всі поразки на війні. Так, інколи вити хотілось, і знадобились роки, щоб з бійців зняли тавро «дезертирів» та “зрадникіів”, але ж таки добились, і горджусь, що без смертей, як самих бійців, так і прокурорів, суддів.

А ще був у мене підзахисний, в 2015 році, який «виліз» з-під загиблих тіл побратимів (не добили, бо думалий, що мертвий) після «братнього» (щурі їм брати) «зеленого коридору» Іловайська. Повернувся на Волинь, а вдома немає дружини, і дому немає (коханець допоміг оформити документи на самочинне будівництво і продав), і «кримінал» відкрили, бо в СЗЧ помилково виставили, і документів немає, бо все згоріло. В частині, військоматі – з дверей в двері відсилали. Вирішив хлопець – покінчити життя самогубством. Мотузочку вибрав міцненьку, корівку відпас батькам (це ж святе перд смертю), приїхав з рідного села до Луцька ( в селі до престольного празник готувались – вирішив не грішити), купив пляшечку оковитої, пішов у парк і… зустрів ту, яка і до мене привела, і на ноги його поставила, і дитину йому вже народила, і документи в Міноборони просто «вигризала»…. І боїться він з того часу не перешкод чиновників, а щоб його син не дізнався, що він дав слабинку колись. До того ж все, чого добився за ці роки – отримав не завдяки статусу УБД, а завдяки родині, друзям. І таких прикладів маю дуже багато.
Ніколи не здавайтесь, хтось обов’язково допоможе, не я, так тисячі інших небайдужих українців. А вороги, як внутрішні, так і зовнішні – не заплачуть, заплаче рідня!

* Редакція не впливає на зміст в розділі Погляд і не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють на сторінках видання «БУГ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Віктор Вілентко
27.03.2024
Думав до завершення посту нічого не писатиму у фейсбуці, проте, маючи певну інформацію з моїх країв, не можу спокійно на ...
Артем Чапай
22.03.2024
Сьогодні вночі мої діти, як і багато інших, спали в коридорі. Я за них не особливо боявся. Коли друг-військовослужбовець ...
В'ячеслав Стрий
19.03.2024
Хочеться бачити рідне селище Іваничі ошатним, чепурним, упорядкованим. Але воно дедалі занепадає. Бо у голови громади ...
Катерина Матвіїва
13.03.2024
Не можу мовчати. Адже йдеться не лише про видання БУГ у якому я працюю, а й особисто про мене, як журналіста. І про мою ...
Дарина Мироненко
12.03.2024
Нещодавно зустрілася з близьким другом, який військовослужбовець, поговорити про життя. Він розповів, як на фронті мав ...