<
Володимир Стемковський

Чому старий парк у Володимирі не можна називати «Брусилівським» та хто посадив два безіменні столітні парки у місті

Цей запис опубліковано більш як рік тому
16:31 | 25.05.2021 / Погляд /
328
/ коментарів 5

Два старих безіменних парки протягом століття стали невід’ємною частиною історії міста Володимира. І вони поєднані дуже визначними подіями, що відбувалися  в нашій державі. 

Згідно зі спогадами, один із парків – по вулиці Поліської Січі, закладено орієнтовно у 1914 році офіцерами та солдатами австрійської армії.

Дещо пізніше з березня 1918 року дерева у цьому парку висаджували військові Першої Української Козацько-Стрілецької (сірожупанної дивізії)  армії УНР, котрі дислокувалися у казармах військового містечка № 1. 

У двадцятих-тридцятих роках  ХХ  століття зроблено планування парку і насипано пішохідні доріжки та вчергове висаджено каштани та інші породи дерев. На картографічних та фотографічних матеріалах  чітко видно загальну систему планування та частину зелених насаджень.

Протягом років внаслідок антропогенного фактора  частину парку знищено. У 1950-1960 роках працівниками місцевої КЕЧ  здійснено рекультивацію північної частини парку і насаджено  дуби та каштани. У  центральному  парку збудовано фонтан та відновлено пішохідні доріжки, котрі було викладено  каменем та цементними плитами  (дані об’єкти не збережено), з північної сторони від церкви Св. Юрія збереглася алея  реліктових дерев, у центральній частині  росте велика  група вікових каштанів, грабів, чорних беріз  та кленів.

Ще один парк з віковими деревами знаходиться по Устилузькій вулиці біля військкомату який володимирчани називають «Брусилівським».

Хоча сумнівно, що дерева у цьому парку висаджував російський генерал Олексій Брусилов, або офіцери чи солдати російської окупаційної армії. Сумнівно, що і казарми обидвох військових містечок під час війни будували його  саперні батальйони.

До речі, за однією з версій частину гарнізонних казарм у 1908 році нібито проектував молодий військовий інженер Михайло Карбишев. А Брусилова, російського воєначальника варто вважати руйнівником, а не зодчим чи культурним діячем, чи навіть видатним стратегом минулого.

За його наказами на початку війни російські козаки силоміць виганяли з Володимира та навколишніх сіл  жителів, а будівлі спалювали. Такі дії російських військових проходили по всій  Волині. Величезні валки біженців спрямовували до Саратовської та інших губерній тодішньої Російської імперії. 

Володимир, Локачі, Павлівка, інші містечка та чимало сіл Волині росіяни спалювали, а худобу та свиней, котрі біженці не змогли взяти з собою, реквізовували та різали для потреб війська. Зазначу що росіянами-артилеристами у ті роки  приміром було сильно поруйновано трьохсотлітній  маєток з палацом Чацьких у Сельці, а  російські солдати стародавніми манускриптами та рідкісними картинами з цього палацу розпалювали вогнища, аби зварити юшку.

Ними, росіянами, знищено двохсотлітню садибу Коцюбинських у Маркоставі. До речі, на світлинах з 1914 року вже бачимо сильні руйнування у центральній частині міста. Звісно, це була велика і дуже жорстока війна. Але деякі епізоди з цієї війни аж ніяк не виправдовують дій О.Брусилова.

Особливо під час його стратегічної наступальної операції по Волині і Галичині у червні 1916 року. Саме у ті дні сильними артилерійськими обстрілами Володимир та містечко Кисилин  були  сильно поруйновано як і інші міста нашого та галицького краю. Коли сюди, на початку 1918 року згодом увійшли  українські та австрійські війська то місто та навколишні села  являли собою велику повоєнну руїну та голодну пустку.

На одній із світлин військовий фотограф зафіксував поруч Успенської церкви на землі декілька туш вовків та кабанів застрілених австрійськими солдатами. Це було не офіцерське полювання, а плановий відстріл знахабнілих хижих звірів, котрі не маючи дикої чи свійської поживи вже нападали на людей  поблизу сіл Заріччя, Шистів, Поничів.

У березні 1918-го року, у Володимирі розпочалося формування української дивізії. На той час у місті в казармах на обидвох околицях, скупчилося чимало солдатів, котрі поверталися з австрійських таборів для полонених (Фрайштадту та Йозефштаду).

Пряме залізничне сполучення з Володимира до Замостя, і далі до Любліна сприяло тому що чимало українців поверталися з Австрії та Німеччини на Україну саме через дві станції на Волині: Володимир-Волинський та Ковель. Велика кількість порожніх казарм та інших приміщень військового призначення дала можливість у той час сотнику (полковнику) Українських Січових Стрільців Івану Коссаку розпочати роботу по створення нової військової формації. У цю справу втрутилася військова місія австрійської армії, котра посприяла у налагодженні для новоствореної частини поставок продовольства, медикаментів, коней тощо.

Сформована дивізія дістала назву: Перша стрілецько-козацька дивізія; вона складалася з 4 піших полків (разом у полку 13 сотень), 1 гарматного дивізіону, 1 кінної й 1 інженерної сотні та з допоміжних формацій. Бойовий стан на 1 липня 1918 – 140 старшин і 6 000 козаків; командувач – підполковник І. Перлик (начальник штабу – сотник О. Пилипенко). Таку розмовну назву «сірожупанники» дивізійними отримали через сірий колір шинелі (жупану).

20 серпня 1918 року новосформована військова частина  передана австрійським Головним командуванням Українській Державі, На той час в ній нараховувалося 230 старшин, 7 050 козаків, 48 австро-угорських старшин, 176 австро-угорських підстаршин та стрільців, 659 коней.

Дислокувалася дивізія у Володимирі, у казармах по вулицях Ковельській та Устилузькій. Командування розміщувалося у будинку офіцерських зборів по вулиці Устилузькій  (сьогодні там об’єднаний райвійськкомат).

Весною 1918 року, згідно споминів, «сірожупанники» разом з січовиками заклали у Володимирі два парки. Один поруч церкви Святого Юра, другий біля штабу тодішньої дивізії (вулиця Устилузька).

В кінці серпня 1818 року дивізію передислокували до Києва. Вона воювала проти росіян та більшовиків на Чернігівщині, Сумщині. У травні 1919 року розбита поляками. Рештки сірожупанників  утворивши нову Четверту Сіру Стрілецьку дивізію (командир полковник П.Ганжа) у складі Волинської групи,  вела бої  до листопада 1920 року.

У Володимирі збереглися казарми, в яких розміщувалися українські солдати у  1918 році. В пам’ять про ці події також залишилися два безіменні сквери які посадили «сірожупанники» та січові стрільці  під час формування дивізій: один поруч церква Святого Юра в якій відбувалися служби за перемогу України, другий біля двоповерхової будівлі військового зібрання.

* Редакція не впливає на зміст в розділі Погляд і не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють на сторінках видання «БУГ»
коментарів: 5
  1. “Брусилівським” парк названо з ініціативи колишнього головного архітектора міста А.Микити без жодних історичних обгрунтувань.Орієнтовно – перед святкуванням 1000-річчя міста

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Віктор Вілентко
27.03.2024
Думав до завершення посту нічого не писатиму у фейсбуці, проте, маючи певну інформацію з моїх країв, не можу спокійно на ...
Артем Чапай
22.03.2024
Сьогодні вночі мої діти, як і багато інших, спали в коридорі. Я за них не особливо боявся. Коли друг-військовослужбовець ...
В'ячеслав Стрий
19.03.2024
Хочеться бачити рідне селище Іваничі ошатним, чепурним, упорядкованим. Але воно дедалі занепадає. Бо у голови громади ...
Катерина Матвіїва
13.03.2024
Не можу мовчати. Адже йдеться не лише про видання БУГ у якому я працюю, а й особисто про мене, як журналіста. І про мою ...
Дарина Мироненко
12.03.2024
Нещодавно зустрілася з близьким другом, який військовослужбовець, поговорити про життя. Він розповів, як на фронті мав ...