«Від подачі чи удару – неймовірний кайф», – розповів 57-річний Євгеній Мазур, член команди ветеранів «Володимир 50+»

Євгенію Мазуру шостий десяток закінчується від народження, а він бігає нарівні з двадцятилітніми. Напевно, з тієї причини, що вже не може жити без тренувань із футболу, його охоплює невідоме відчуття туги – і починається своєрідна ломка за відсутності навантажень.

Герой публікації – член футбольного клубу «Володимир 50+» Євгеній Мазур, – пише журналістка Оксана Дворецька для газети “Місто вечірнє”.

“Та чесно, що там про мене писати. Звичайнісінько собі живу. От потрібно картоплю їхати викопувати, а я про свої заслуги маю розповідати. Такі заслуги в усіх хлопців, із якими бігаю по футбольному полю, – турбується Євгеній, що хтось публікацію про нього сприйме як нескромність.

Так себе почувають чоловіки, яким уже за пів століття майнуло, і вони колись вийшли із села, та місто не зуміло їх виправити на міську манеру – бути розкутими. Наш час знівелював різницю між вихованням у селі чи місті. А раніше батькам, які проживали у селі, здебільшого вдавалося виховувати своїх дітей роботящими, чесними і скромними”.

Село, в якому починався футбол Євгенія

У родині Мазурів у селі Ревушки, що на Турійщині, підростало четверо хлопчиків і дівчинка. Євгеній – наймолодший серед дітей, і це був його привілей. Якщо старші виконували якусь роботу по господарству, то меншого шкодували і давали поблажку. Але він ніколи цим не зловживав і завжди старався бути першим у домашніх справах. Таким моторним старався бути й у школі. У рідному селі вона була початковою.

Три роки навчали грамоти дві вчительки – Ганна Трохимівна і Марія Іванівна. Саме друга вчителька підштовхнула хлопчика до захоплення уроками фізкультури. У старшій школі, до якої потрібно було ходити з Ревушок у сусіднє село Оса 4 кілометри туди і 4 назад, естафету уроків фізкультури прийняв Юрій Федорович. Саме він показав, що справжня гра для хлопчиків – це футбол. М’яч для Жені (так називали його мама і тато) став своєрідним талісманом. Свій час він ділив на футбол, допомогу старшим по господарству і ще для того, щоб поїсти, поспати і зробити уроки.

Запам’яталися чоловікові зими того часу. Ох як насипле снігу – по штахети паркана. Було мороки навіть із хати вийти. А потрібно ж діставатися до Оси в школу. У такі сніжні дні змушені були йти до ферми, що знаходилася недалечко, просилися до водія на бортовий «ГАЗ-51», сідали на бідони і так їхали до школи.

Зате така незручність компенсувалася катанням на лижах. Учитель фізкультури, окрім м’яча, показав усю привабливість зимового катання на лижах. Тільки й чекали вихідних, щоб їхати до лісу чи в поле на широкі й великі сніги і там влаштувати гонки.

Згадується й учитель трудового навчання Степан Іванович, який навчав ретельності та майстерності при виготовленні усіляких побутових дрібничок. Його наука знадобилася у житті юнака, коли потрібно було прикладати руки в домашніх справах. Знання з трудового навчання згодилися і в Оваднівському профтехучилищі, коли начався на тракториста-машиніста. Там теж не покинув свою улюблену гру.

В училищі не просто грав у футбол, почав навчатися усіх його правил, секретів і найважливіше – техніки. Викладач і тренер Олександр Крайнов побачив, що хлопець не байдужий до футболу, тому завжди при можливості приділяв йому більше уваги. І Євгенія взяли до збірної училища. Три роки навчання і гри у футбол промайнули швидко.

Під час служби в армії поталанило працювати водієм і возити армійців на охорону футбольних матчів у місто Грозний. Не раз бачив гру професіоналів команди «Терек» (Грозний). Атмосфера, що панувала на стадіоні, і по сьогодні зворушує пам’ять відчуттів. Можливо, тому, що це відбувалося вперше. Саме тоді зрозумів, що футбол – інтерес і відданість йому на все життя.

«Автомобіліст» завжди був у пошані серед спортсменів міста

Грати в цій футбольній команді почав одразу, як влаштувався на роботу у вантажний парк АТП-10762. Команда мала давні і шановані традиції щодо своїх учасників, участі в іграх. Із повагою ставилися всі колеги до тих, хто грав у футбол. Та й ніколи не була зайвою для молодої сім’ї Євгенія премія, яку до свята, або за чергову перемогу, давали членам команди.

Дружина Наталія з розумінням ставилася до захоплення чоловіка, правда, ніколи не демонструвала особливої підтримки, більше в душі тішилася чоловіковими перемогами. Навіть тоді, коли він на полі отримав серйозну травму, змирилася з його непохитним вибором і ніколи не змушувала робити вибір між сім’єю і футболом.

І їхній син Віктор пішов батьковою футбольною стежкою: під час навчання у школі всі роки грав у юніорській команді «ВІК», яка стала триразовим чемпіоном України. Пізніше вступив до столичного фізкультурного вишу, закінчив його і сьогодні грає в любительський футбол.

Футбол у Володимирі

Майже до кінця 90-х років у місті була своя місцева ліга: дванадцять команд боролися в сезонах за першість міста. У більшості вони складалися з працівників установ і організацій, а назви команд походили від назв підприємств: команда птахофабрики, швейної фабрики, лісгоспзагу, вуглерозвідки, сільгосптехніки, цукрового заводу, меблевої фабрики.

Також були команди «Динамо» (міліція), «Будівельник», «Льотниче», «Автомобіліст» і СКА. Усього одинадцять команд. А у випадках представлення футболу в межах області збиралася збірна під назвою «Кристал». Тривалий час її тренерами були Сергій Казік і Володимир Веремей. Усі футболісти відповідно до своєї команди мали форму і взуття, виплачувалися відрядні 2,50 карбованці, і обов`язково возили на турніри службовим транспортом.

У футбол грали на всіх футбольних полях, які були на той час у місті. Потрапити на тренування було важкувато, бо, крім тих дванадцяти команд, були ще шкільні та середніх навчальних закладів, дворові і різновікові команди дорослих.

Ветерани футболу вміють показати видовищну гру

“Мені 57 років і я граю зараз у любительський футбол у команді ветеранів. Завдяки директору «Гербору» Олегу Борбелюку маємо чудову форму і взуття для гри. А командним рушієм та організатором є працівник цього підприємства Сергій Чавлюк.

Таких ветеранських команд грає сьогодні три: наша – найстарша, і ще дві ветеранські – 40-50-річні і 35-40-річні. Часто буває, збирається різновікова команда. Але це всі мої добрі знайомі, з якими не тільки граю у футбол, але прагну поспілкуватися, – розповідає Євгеній.

Саме такі збірні утворювалися з найсильніших для гри з ветеранами футбольної команди «Динамо» (Київ). Цю команду до міста запрошували колишній міський голова Петро Саганюк і брати Микола та Сергій Юнаки. Таких матчів зіграли кілька. І можна сказати, що це були не матчі, а справжні свята спорту і здоров’я.

Доводилося виїжджати на товариські матчі і до Польщі, приймали й у нас поляків. У більшості випадків я на полі, граю у якості правого напівзахисника. У грі, відповідно до цього, маю неначе дві сфери своєї участі: зону нападу і зону захисту. Напевно, мені доручають цю роль, бо під час гри можу розвивати швидкий біг. Мене навіть дехто називає через це Женя-мотоцикліст.

Кожен член команди має чітко обумовлені функції та обов’язки, хоча і не позбавлений виправданого експромту й ініціативи на користь гри своєї команди. От я і стараюся проявити ініціативу, щоб поцілити м’ячем у ворота суперника. Від подачі чи удару – неймовірний кайф. Радієш сам, і разом із тобою – уся твоя команда. Статистику забитих м’ячів я не веду, бо їх багато, але почуваюся щасливим від того, що це мені вдавалося зробити”.

І справді, відчувалося, що Євгеній Мазур – щасливий. Навіть під час розмови чоловік світився від позитиву спогадів. І цьому сприяли не тільки забиті м’ячі, а й, напевно, улюблена робота водієм з єдиним записом у трудовій книжці, його осяйна онучка Маргарита, одружені діти і дружина, яка іноді з гумором допитується: «Коли ти перестанеш грати?»