<




Розповіли, як повстанську журналістку, яка 10 років прожила у Володимирі, розстріляли за вказівкою Москви

Цей запис опубліковано більш як рік тому
09:14 | 9.06.2021 / Володимир / , , /
Перегляди
2068
/ Коментарі відсутні

6-го червня українські журналісти відзначили своє професійне свято. Підвалини цієї непростої професії у найскладніші часи боротьби за українську незалежність заклала Олександра Паєвська – референт пропаганди Окружного проводу ОУН на псевдо Орися. Жінка 10 років прожила у Володимирі.

Про це пише газета “Вісник”.

Її журналістських матеріалів у підпільній повстанській пресі радянська влада боялася не менше, ніж зброї. Інакше б не винесла їй смертний вирок навіть після того, як Сталін помер, а УПА була фактично розгромлена. Суд міг би її, маму двох дітей, і помилувати. Але персональна вказівка Паєвську розстріляти надійшла із самої Москви…

Леся стала знахідкою для розвідки УПА. Хоч народилася Олександра Томич на Гуцульщині, її доля тісно пов’язана з Волинню. По закінченні навчання у Коломийській вчительській семінарії вона потрапила вчителювати у Володимир. Бо в очах польської влади пластунка-активістка, донька греко-католицького священника, яка виховувалася у патріотичній родині, вже була політично неблагонадійною.

У древньому місті над Лугою Леся (так називали її з дитинства на честь Лесі Українки) прожила десять років. Тут вона вийшла заміж за колишнього вояка УНР Дениса Паєвського, тут народила першого сина Юрка. Але з приходом більшовиків у 1939-му їй знов довелося втікати, тепер уже з Волині. Ще раніше переплив Буг і втік до Польщі її чоловік.

З маленьким сином і вагітна другою дитиною Леся повернулася до мами на рідну Косівщину. Всю війну вчителювала у селі Брустури й допомагала ОУНівському підпіллю. Красива освічена жінка з аристократичними манерами зі знанням кількох іноземних мов, вона стала знахідкою для розвідки УПА.

Орися (повстанське псевдо) забезпечувала зв’язок окружних проводів Буковини і Гуцульщини й виконувала найвідповідальніші завдання командування. А ще мала гостре журналістське перо, з-під якого виходили повстанські летючки, новели, статті, дошкульні анекдоти, що друкувалися у різних виданнях.

Її чоловік після повернення з німецького концтабору у 1944 році пропонував емігрувати на Захід, але Паєвська обрала іншу долю для себе і своїх рідних. І Денисові не залишалося нічого, як прийняти її вибір (він невдовзі згинув у мордовських таборах).

У 1950 році НКВС таки вийшов на слід «Орисі», але вона встигла заховати маму й молодшого сина, зробивши їм фальшиві документи, за якими вони прожили все життя. А сама зі старшим 14-річним Юрком перейшла на нелегальне становище.

Понад рік хлопець на псевдо Жук перебував у схроні під опікою надійних побратимів, де здобував ази повстанського пропагандиста й друкаря. Їх схопили у червні 1952 року через зраду колишнього окружного провідника СБ ОУН Коломийщини Романа Тучака на псевдо «Кіров», який здав майже все коломийське підпілля. Його спецгрупа виманювала повстанців у заздалегідь приготовані пастки, в одну з яких потрапила і Паєвська з неповнолітнім сином. Вона не встигла висмикнути чеку наготованої на чорний день гранати…

«Ненька трималася мужньо, ще й мене підбадьорювала»

Далі була Лук’янівська тюрма, камери-одиночки і шість місяців безперервних допитів і тортур. Щоб розколоти останніх «бендеровцев», Москва прислала на підмогу своїх слідчих. 21 січня 1953 року повстанцям оголосили вирок.

“Нас з мамою поставили в різних кінцях великої зали, тому спілкуватися ми могли тільки поглядами. Деталі суду не запам’яталися, бо особливо не вслухався і не вдивлявся в те, що творилося в судовій залі. Насолоджувався німим спілкуванням з мамою, знав, що бачимось востаннє. Ненька була замучена й виснажена, проте трималася мужньо, навіть мене підбадьорювала усмішкою.

Очі мамині були сумні і світлі, наче в святих на стародавніх іконах”, – так описував своє останнє побачення в суді її син Юрій Паєвський. “Сухо, мов постріл у груди, прозвучав присуд мамі, Ненаситцеві й Аскольду – вища міра, мені – 25 років. Цифра та видалася мені якоюсь нереальною, навіть смішною, адже прожив я тоді на білому світі всього сімнадцять літ. Замість останнього слова попросив дозволу попрощатися з мамою, проте Зарянов різким порухом голови заборонив…”

Згодом ще кільком засудженим вищу міру замінили на 25 років тюрми. Але Паєвської це не стосувалося. На неї з Москви надійшла окрема вказівка: «Паевскую расстрелять немедленно!». Звичайно, жінка такого розуму й стійкості переконань була небезпечною для радянської влади. А ще їй не могли пробачити дошкульної антирадянської творчості та причетності до створення «Літопису УПА».

Олександру Паєвську та її сина Юрія український суд реабілітував лише у 1995 році. Після тюрми Юрій повернувся в Україну, жив у Червонограді, мав трьох доньок.

“Тато так хотів знайти місце поховання своєї мами… Він старався, писав постійно кудись, їздив, добивався. Хотів встигнути побільше залишити спогадів про неньку та її побратимів, – згадує донька Ірина. – Менший татів брат все життя прожив під чужим прізвищем за документами, які тоді встигла зробити бабуся.

За темноти він колись приїжджав у рідне село, щоб чужі очі не бачили. Жив на Полтавщині, там і похований під чужим прізвищем. А син моєї покійної сестри Олександри, названої на честь бабусі, живе, до речі, у Луцьку. Андрій був поранений біля Волновахи у травні 2014, але, дякувати Богу, живий…”  

Війна за волю, яку вели діди та прадіди, на жаль, триває до сьогодні…


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *




29 Листопада, Вівторок
28 Листопада, Понеділок
Погода у Нововолинську та Володимирі