<

Принесли повістку на день народження, – дружина військовополоненого з Володимира розповіла про бойовий шлях чоловіка

15:43 | 15.03.2023 / Володимир / , , /
Перегляди
1647
/ Коментарі відсутні

Валентин Вишневський прапорщик 2-го батальйону 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, командир відділення. Із 2015 року військовослужбовець фактично увесь час на передовій. Перестав виходити на зв’язок 29-го березня 2022 року біля села Максимівка в Миколаївській області. За мить до того рацією передав солдатам, що отримав поранення в ногу та руку.

Числиться зниклим безвісти, однак є підстави вважати, що потрапив у полон і зараз перебуває в колонії у Первомайську на Луганщині. Його дружина Інна Вишневська розповіла про бойовий шлях чоловіка, проблеми з отриманням статусу військовополоненого та дзвінки від вимагачів, пишуть Волинські Новини.

28-го квітня Валентину Вишневському виповниться 42 роки.

“Удома його не було по року. Єдине – рятував месенджер. Хоч так могли бачитися. І то лише тоді, коли не було обстрілів. Він переважно був на Луганщині: Максимівка, Трьохізбенка, Кримське…

За рік – десять днів відпустки. У нього, напевно, близько ста днів невикористаної відпустки. Постійно говорив: «Я не можу, бо там мої побратими. Я мушу». Він скрізь перший.

Пів року пробуде на ротації, приїде на десять днів у відпустку й далі їде на пів року. Потім приїде на пункт постійної дислокації бригади на три-чотири місяці – оце й усе, що вдома побуде. Тоді знову – Рівненський полігон і відрядження. Так ми з 2015 року бачилися. І діти виросли без тата. А син сказав: «Я буду як тато. Я буду військовим».

І тесть військовий. Уже на пенсії. Останні роки служив у батальйоні поліції «Шторм». Рідний брат чоловіка теж служив. Наприкінці 2014 року отримав поранення. Йому відірвало ногу. Зараз працює у львівській військовій академії. Ходить на протезі на роботу. Чоловік військовий. І син вступив на військового. Уся сім’я військових», – розповідає Інна Вишневська з Володимира.

Далі – її пряма мова.

Чоловік навіть не знає, що син вступив у військову академію

Ми в шлюбі майже 21 рік. Познайомилися у Володимирі й тут проживаємо. У нас двоє дітей. Донька вчиться у восьмому класі, а сину 19 років.

Торік він вступив у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Сказав: “Я буду як тато”. А тато навіть не знає, що син вступив, учиться і скоро буде переходити на другий курс.

Син просто пішов у військкомат, узяв відношення і почав проходити медогляд, а тоді прийшов і поставив мене перед фактом. “Мамо, мені є 18 років. Ти хотіла, щоб я мав диплом інформатика, я закінчив педколедж, маю. А тепер буде те, що я хочу”. Він дуже переживав, коли були екзамени, боявся, що не пройде. Потім дзвонить і каже: “Привітай мене, я вступив”. Буде офіцером артилерії.

Валентин же спочатку вивчився на електрогазозварника в нашому училищі, а потім пройшов школу прапорщиків у Вінниці. Служив. У 2002 році йому запропонували перевестися. Ми тоді вже зустрічалися. Я вчилася, мені було 17 років, тому сказала, що мені ще рано кудись їхати. Він відповів, що без мене не поїде. І розрахувався. Його звільнили у зв’язку зі “службовою невідповідністю”. Перед самим весіллям улаштувався на роботу на “Гербор”.

Принесли повістку на день народження

Коли розпочалася війна у 2014 році, чоловік захотів піти на службу, але йому нагадали про “службову невідповідність” і не взяли. А в 2015-му в день народження, 28-го квітня, принесли додому повістку. Відтоді й донині він служить у 14-й окремій механізованій бригаді.

Відразу потрапив у медроту. Спочатку був керівником їдальні. Потім три роки – тимчасовим виконувачем обов’язків командира медроти. Пізніше перевівся в окремий мотопіхотний батальйон. Там прослужив рік. Згодом його перевели у 2-й батальйон 6-ї роти. Там прослужив два роки, допоки не зник безвісти…

Коли розпочалася повномасштабна війна, чоловік був на Рівненському полігоні. Вони з побратимами відразу поїхали на Житомир, тоді на Київ, а потім далі й далі. Вони навіть речі не забрали. З полігону в чому стояли, у тому й ускочили в машини і поїхали. Пізніше, через кілька днів, вони разом із одним побратимом повернулися по речі.

“Не переживай. Усе добре.” І зв’язок обірвався

Чоловік телефонував щодня.

Якось його побратими мені дзвонять і кажуть: “У нас на Київщині не було зв’язку три доби”. А я відповідаю: “Як не було? Мені ж Валік дзвонив”. “А ти бачила би, як він дзвонив! Вилазив на дерево і звідти телефонував, аби ти не переживала”.

Він дзвонив постійно. І перед тим, як зник, 29-го березня 2022 року він зателефонував мені о 12-й дня і сказав: “У мене чотири відсотки батареї. Телефон сів. Світла немає. Не переживай. У мене все добре”. І звʼязок обірвався…

Настпного дня зранку до мене прийшла сусідка і сказала: “Тримайся. Його більше немає”. (Її син був у тому самому батальйоні, що й мій чоловік, і він сказав, що Валіка більше немає). У мене відразу сльози, істерика…

Пізніше ми з донькою (бо син уже навчався на той час) пішли у військову частину. Нам сказали: “Це неправда. Він просто не повернувся з бою”. Працівниця, якій надходять списки з убитими та пораненими, показала мені, що серед убитих його немає.

Він зник поблизу села Максимівка Снігурівського району. Як мені розповіли, отримав поранення в ліву руку та ліву ногу. Він передав по рації, що поранений, але його не забрали з поля бою.

Повністю описали чоловіка, включно зі зростом і ямочками на щоках

Є підстави вважати, що ворог узяв його в полон.

Протягом перших днів після зникнення чоловіка, на початку квітня, мені зателефонували. Співрозмовник сказав, що він із Кривого Рогу, а мій номер телефону дізнався з фейсбуку (протягом першого місяця я робила дописи і вказувала свій номер). Не знаю, чи це правда.

“Нехай серце у вас не обливається кров’ю, бо ваш чоловік живий. Командування все знає… Домагайтеся правди”, – зазначив.

Він повністю описав бій, розповів, куди прилетіло, як мій чоловік отримав поранення, що він сам собі надав першу допомогу…

Оскільки Валік був т. в. о. командира медроти, а серед медиків 2-го батальйону було двоє поранених і двоє вбитих, то він був із медичною сумкою. Ще раніше мені сказав: “Я за медика”. Я запитала: “А чому ти?” І у відповідь почула: “Бо нема медиків”.

Співрозмовник сказав, що чоловік сам надав собі допомогу, сам себе забинтував… Він розповів, що в першу ніч їх переховували місцеві бабуся та дідусь. Повністю описав чоловіка, включно зі зростом і ямочками на щоках… Казав, що там був “Вагнер”.

“Чекайте з полону”

А 7 квітня були дзвінки і мені, і батькам Олександра Гайдука, і дружині Ярослава Даниліка (це побратими мого чоловіка, які зникли разом із ним). Дзвонили з військової частини, зі служби, яка займається службовими розслідуваннями та пошуком. Назвали мої дані, дані чоловіка й сказали: “Ваш чоловік перебуває в полоні”.

Також в квітні у випуску РИА-Новости ім’я чоловіка з’явилося у списках полонених, однак ніде немає ні фото, ні відео. Я зверталася до СБУ. Там мені сказали, що інформація про полонених у РИА-Новости достовірна, їй можна довіряти, тому “чекайте з полону”…

Одного дня (це було влітку) мені маякнув номер з окупованого боку. Я спробувала перетелефонувати, але додзвонитися не змогла. Того самого дня подзвонили Марії Данилік. Назвали її на ім’я і зв’язок перервався. Вона впізнала голос свого чоловіка… Думаю, вони разом, бо в один день вийшли на зв’язок.

Одного знайшли на полі бою. Тіло пролежало десять місяців

Ця територія Миколаївської області, де зник мій чоловік, уже деокупована та розмінована. Всі тіла забрано та ідентифіковано. Збігів за ДНК серед убитих не виявлено. Це офіційні результати ДНК-експертиз із поліції.

Загалом тоді зникли четверо людей – усі з 2-го батальйону 14-ї бригади. Це мій чоловік – командир відділення – та троє його підлеглих.

Коли територію було звільнено й забирали тіла, одного знайшли на полі бою. Він так там і пролежав десять місяців. Його ідентифікували за ДНК. Ім’я – А. А.Самчик. Родом із Рівненщини. Його вже поховали. А стосовно Вишневського, Гайдука та Даниліка немає збігів.

Майже рік у статусі зниклого безвісти

Я хотіла зробити документи про перебування чоловіка в полоні. Зверталася до поліції, інших інстанцій, але мені відказували: “У нас немає такої інформації”. Звернулася до військової частини, аби мені надали підтвердження того, що чоловік потрапив у полон, а у відповідь почула: “Вибачте, інформація не перевірена”. І він досі числиться у статусі безвісти зниклого. Уже майже рік.

На початку грудня я їздила в Київ на зустріч з Уповноваженим із прав людини. Від міської ради був автобус від нардепа Ігоря Гузя. Омбудсмен сказав, що в першу чергу повертають із полону жінок та поранених. Я розповіла, що мій чоловік поранений і що це зазначено в службовому розслідуванні. Мені дали бланк, аби я написала заяву. Там же на місці я написала заяву-звернення, до якої додала копію службового розслідування як доказ поранення. Перед новим роком мені надійшов лист із Києва про те, що моє звернення було розглянуто 14 грудня.

Але статус полоненого не підтвердили досі. Коли телефоную на гарячу лінію Національного інформаційного бюро 16-48, мені просто кажуть: “Внесений до реєстру військовополонених”.

Із 2015 року чоловік дуже сильно посивів

Якби в мене були відео- чи фотодокази, то чоловік уже мав би офіційний статус військовополоненого. Як мені сказали, фото полонених, яких захопили вагнерівці, практично не виставляють. Від них найменше знімків.

У грудні минулого року був обмін полоненими від “Вагнера”. Троє звільнених чоловіків пізніше за фото впізнали Гайдука. Чому вони впізнали його, але не впізнали мого чоловіка? Гайдук був мобілізований після 24-го лютого. У нього до цього було довше волосся, кучеряве. Тому, напевно, його було легше впізнати. Як кажуть, їх стрижуть тільки перед обміном. А в мене на всіх фотографіях Валік із короткою зачіскою. Також думаю, що він ще більше посивів (із 2015 року чоловік дуже сильно посивів). Довге волосся, багато сивини – можливо, він змінився…

Сказали, що їх тримають на Луганщині. Колонію облаштували на базі швейної фабрики.

“Я був в Оленівці. Ваш чоловік сидів зі мною”… Потрібно заплатити “смотрящому”

Також влітку був дзвінок нібито від звільненого з полону. “Я був в Оленівці. Ваш чоловік сидів зі мною”, – сказав мені й дав номер телефону з окупованого боку. Зазначив, що з нього мені зателефонують на Viber і дадуть поговорити з чоловіком, але перед цим потрібно заплатити “смотрящому” дві тисячі гривень.

На картці в мене було дві тисячі, але сказала дітям: “Не знаю, чи це правда. Будемо йти з магазину, то перекажемо, щоби не засвітити картку”. Я не пошкодувала грошей. Думала: “А може!” Оплатила дзвінок, але ніхто так мені й не зателефонував. А з того номера, з якого дзвонили, мене заблокували.

Через місяць-півтора був другий дзвінок. “Я обміняний із полону. Чи хочете ви поговорити зі своїм чоловіком?” Я відповіла: “Хочу поговорити, але стільки недоброзичливих людей розвелося, які наживаються на біді…” Як тільки сказала це, дзвінок обірвався й мене заблокували. І більше шахраї мені не телефонували.

***

«Ми працюємо на тим, щоб повернути додому кожного! І кожен обмін, який відбувається, є свідченням того, що ми не опускаємо руки», – прокоментував журналістам Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець.

В Офісі Уповноваженого працюють зі зверненнями від громадян, а необхідну інформацію, своєю чергою, отримують від відповідальних державних органів.

У разі зникнення безвісти або захоплення військовослужбовця в полон військова частина зобов’язана не пізніше наступного дня повідомити терцентр комплектування та військкомат за місцем проживання сім’ї військовослужбовця дату й обставини захоплення в полон або зникнення безвісти.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *




3 Червня, Субота
2 Червня, П’ятниця
Погода у Нововолинську та Володимирі