<

Чорнобильська зона відчуження очима жителя міста Володимира-Волинського

Цей запис опубліковано більш як рік тому
09:00 | 15.08.2015 / Володимир /
Перегляди
15
/ Коментарі відсутні

3-4-го серпня житель нашого міста з 2-ма напарниками пересікли так званий кордон Чорнобильскої зони відчуження. Далі Андрій М., один з тих, кого називають сталкерами, ділиться враженнями від походу у мертве місто та світлинами, зробленими у Прип’яті.

“Першим пристанищем було село Замошня. Ми дістали дозиметр, зробили перші заміри -17 мкР\год (коли норма 30 мкР\год). Не відчувалось, що ми на території, де сталась ядерна трагедія. Далі по маршруту село Роз’їздже, колишній колгосп. Оскільки з пройденими кілометрами фон піднімався, я зробив для себе висновок:  ті люди, які не були там, сповнені романтики через фото у соціальних мережах, у них погляд на мертве місто через рожеві окуляри.

Світанок в Чорнобильській зоні відчуження

Перший ранок виправдав усі сподівання: сніданок зготували напарники. Вночі я втратив ентузіазм, але потім зрозумів – не так тут все і погано, як здавалось. Найбільше вразило, що вразило – гробова тиша. Не було чути ні каркання ворон, ні шороху листків.

Нічна ЧАЕС

Перший захід сонця ми зустріли в Прип’яті, на даху 9-ти поверхівки.

Першу містику зустріли, коли збирали рюкзаки, почули шелест в кущах. Ми завмерли, прислухаючись. Заціпенніння тривало приблизно 2 хвилини. Ми усі троє чули кроки через магазин,де ми вирішили зупинитись. Я був готовий до всього, змирився уже зі всім, але нічого і нікого видно не було. Ми дружно вирішили що це був птах, хоча всі чудово розуміли, що птахи стільки не важать.

Йшли цілий вечір по наміченому зарання маршруту, і в 3-їй годині ночі знаходились в 2-му мікрорайоні в 9-ти поверхівці в місті Прип’ять. Йдучи по дорозі та по лісових доріжках, бачивши один же і той пострадянський пейзаж, ми почали помічати, що радіаційний фон поступово починає зростати.

Зрештою, я побачив першу панораму нічної ЧАЕС. Це було незабутньо, включився азарт, хотілось полетіти прямо на арку, зникла втома. Ми будемо йти до кінця. Я простував першим, випереджаючи колег. Ми дістались до асфальтованої дороги. Фон там був близько 300 мкР – біля Рудого лісу, мабуть, це була радіоактивна пляма.

cvVaxxQwT0I

Пізніше ми дійшли до села Чистогалівка, кордони якого були стерті аварією ще у 1986-му році. Все, що нагадувало про те, що тут колись жили люди це лінії електропередач і знаки радіаційної небезпеки.
Ми почали перебиратись через так звану “колючку”, яка була своєрідним кордоном Прип’яті. Перебравшись, ми опинились на міському ринку.

Стояли, оглядаючись, слухали звуки  Чорнобильської зони. Перше враження –  це мій сон в сні. Ілюзія в реальності, яка довела мою душу до нірвани. Вирішили заночувати в першій побаченій багатоповерхівці. Емоції як торнадо, тріпали мене зсередини, не даючи мені усвідомити, що я тут – у живій душі мертвого міста.

Оскільки будинки не обслуговуються 29 років, ми довго шукали, де б нам переночувати. Я довго не міг заснути від вражень, від цієї атмосфери. Однак, дивно те, що я за такий малий період часу звик до цієї тиші, і, вже нічому не дивувався. Усе сприймалось, ніби я вдома.

Замість сну емоції та пориви розривали мене – ця подорож найкраща у моєму житті. Тут все так тонко, прекрасно, абсолютно нічого лишнього. Зранку ми трохи зафіксували красу мертвого міста, піднявшись на дах. Здавалось, що в мене відкрилось друге дихання: я дивився на цей великий світ неначе новими очима. Моєму кругозору постали такі об’єкти, як ЗГРЛС “Дуга”, та центр міста. 

Нашу увагу привернув дитячий садок. Спостерігаючи картину своєрідного апокаліпсису, ми відчували, що бачимо живу історію. Живу і мертву.  

Нарешті ми дістались до центру легендарного міста. Це шокувало мене. Легендарна 16-ти поверхівка. Чистота мертвого міста просто вражала. Прийшла думка, що люди стараються вірити в те, що придумали самі і самі руйнують усе, що збудували. Пульс злився з частотою мертвого міста. Я забув про все: про батьків, дім, навчання, друзів. Усе, що я знав, стало другорядним. Почуття потужної ейфорії охопило не лише душу, а й тіло.

Ми вийшли на центральну площу. Готель “Полісся” і ДК “Енергетик” стояли величні, як у казці. Піднімались по сходах, дивлячись на останки живої смерті. Зруйонований зал в ДК дихав завдяки природі, яка оселилась там. Ми насолоджувались неймовірними мозаїками і графіті. Поліський край заполонив мою душу.

Прип’ять – унікальне місто. Архітектура, на мою думку, просто геніальна.

Записи в журналах за той роковий день (26.04.1986)
Середня школа №5

Ми зайшли у прип’ятський парк. Асфальтована площа вкрита радіоактивним мохом. Від нього “фонить” в декілька тисяч мікрорентген. Є легенда, що гвинтокрили сіли саме на це місце після аварії, і тому такий потужний фон. Очі зачепили поглядом легендарне чортове колесо. На ньому ніхто так і не покатався…

Емоції та думки нападали на мене, проте здоровий глузд розумів, де я знаходжусь і що потрібно бути обережним. Ми обійшли багато будівель, зазвичай найбільш +відвідуваних, проте побували у тих, де рідко ступає нога людини з 21-го століття. Наприклад, це середня школа №5. Там мають побувати всі, бо можна побачити експонати уже минулої епохи. Ми ходили по кабінетах, де бачили уже неначе застиглу атмосферу. Мою увагу привернула перекинута шафа, де було багато журналів. Я наткнувся на записи 26.04.1986 року. По моєму тілу пройшли мурашки. Я почав усвідомлювати, що доторкнувся до історії. Неподалік ще досі стоїть будівельний кран. Піщане плато до сих пір не заросло.  Його призначенням була забудова нових мікрорайонів. Після аварії там захоронили усе необхідне.

Боксерський ринг

Ми не зупинялись дуже довго, і наш ентузіазм ніс усе далі і далі по цій тихій, чистій землі. Ми попрямували в сторону ЧАЕС. Близько ми не підходили, обійшлись дистанцією 2 км від 4-го реактора.

"Піщане плато"
Клас хімії у школі №5

Також я не зміг насититись краєвидом всієї Зони, як називають її сталкери, і саме з великої букви, тому виліз на “Дугу”. Вона висотою 150 м, а шириною-800 м. Це був мій особистий рекорд.

Під кінець подорожі зустріли коней Пржевальського. Дикі коні – це не домашні і не з зоопарку. Мені стало реально страшно, вони табуном бігли на нас. Метрів за 30 вони спинились від нас і побігли у іншому напрямку.

Повернувшись до Києва, я не міг повірити, що я повертаюсь у місто. Я відчуваю, я ще повернусь туди. Дім там, де твоя душа…”

Пошта, м. Прип’ять
16-ти поверхівка у 5-му мікрорайоні
р. Прип’ять
р. Прип’ять




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

28 Березня, Четвер