Володимир Музиченко: “Моя книга про людей і для людей, а не про євреїв для євреїв”

Краєзнавець Володимир Музиченко, автор книги «Володимир єврейський», розповідає про візит у США, де його праця вийшла англійською мовою. Історичне дослідження нашого земляка презентували на симпозіумі «Євреї Росії і Східної Європи» у Центрі Девіса, що в Гарвардському університеті.

Розповідає Володимир на сторінках видання Слово Правди.

– Володимире, хто саме у США фахово цікавиться історією єврейської громади Володимира-Волинського?

– І науковці, і громадськість, адже у США багато вихідців з українських та польських теренів. Моя книга про людей і для людей, а не про євреїв для євреїв. Писав без політичних аспектів, бо саме недолуга політика і призводить до людських трагедій. Візит у США і сама доповідь мали виключно гуманістичну мету. Організував симпозіум Максим Шраєр, професор русистики, англістики та єврейських досліджень Бостонського коледжу. Модератором зустрічі був Майкл Флієр, професор української філології в Гарварді, голова Американського комітету славістів. Далі слово мав Харві Буднер, викладач Гарвардської медшколи, батько якого в 1910 році емігрував у США з Володимира. Ми познайомились з паном Харві під час його подорожі на Волинь у 2010 році, саме він допоміг видати «Володимир єврейський», сприяв перекладу.

Професор Ентоні Полонський, автор передмови до моєї книги англійською – випускник Оксфорду, почесний професор досліджень Голокосту в університеті Брандайс, головний історик Музею історії польських євреїв у Варшаві, співробітник Українського науково-дослідного інституту Гарвардського університету, автор тритомника «Євреї в Польщі і Росії». Професор історії Сергій Плохій – родом з України, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, є одним з редакторів тритомника «Історії України-Руси». Володимир Діброва – переклав українською твори Йонеско, Беккета, Томаса Харді, викладає українську у Гарварді. Педіатр Міла Затуловскі прилетіла на презентацію моєї книги із Лос-Анжелеса, це пра-пра-правнучка равина Шломо Готліба, похованого у Володимирі-Волинському. Ось таке поважне товариство, мовити до якого було для мене великою честю. На жаль, не змогла прибути перекладачка Марта-Дарія Олійнік, магістр славістики з Університету Торонто. Серед її перекладів – чотири томи «Історії України-Руси» Грушевського. Основний час, і це зрозуміло, забрав мій виступ з фотодемонстрацією.

– Якою мовою ви читали свою доповідь?

– Усвідомлюючи, що перебуваю у місці, де фахово вивчають Україну, говорив українською. Більшість присутніх мене добре розуміла, решті перекладав пан Діброва. Я представив у США історію нашого Володимира – міста чудових людей, древнього і молодого водночас. Розповів про свою краєзнавчу діяльність, найважливішою частиною якої є книга «Володимир єврейський». Чому найважливішою? Бо ми не вічні, мусимо передати нащадкам знання про свій народ.

– Тоді розкажіть про себе, про своє коріння.

– Народився у Сарнах на Рівненщині. Мій батько білорус, мати – єврейка, а виріс я і навчався переважно серед українців, хоча завжди усвідомлював себе саме як єврей. Слухаючи розповіді матері про пережите, з дитинства відчув глибину трагедії долі євреїв, нетерпимість до будь-якої несправедливості. Після Рівненського музичного училища закінчив інститут культури, як диригент, і вже 28 років працюю викладачем в музичній школі. Не є фаховим істориком, однак старанно досліджую історію євреїв Людмира – саме так вони називали Володимир. Ми з дружиною приїхали сюди у 1988 році. Через рік відбулось відкриття памʼятника на місці розстрілу євреїв біля Пʼятиднів. Згодом братська могила перетворюються у сміттєзвалище. Я організував перше прибирання, знадобились бульдозер та самоскид… Апелював до свідомості місцевого люду, займався просвітництвом, збирав відомості про долі євреїв, публікував їх у газеті «Слово правди». На жаль, багато вже було втрачено, бо старше покоління відійшло. Зустрівся із тими, котрі дожили до гласності. Втім, і дотепер не усі вони хочуть розповідати – через біль спогадів.

– Як і коли виник задум написати книгу?

– Ідею видати зібрану інформацію запропонував товариш Олександр Ковальчук. Оскільки в дослідженні йдеться про єврейське життя у місті, я назвав книгу «Володимир єврейський». Одночасно звучить українська назва міста і тема книги. Слова відображені на обкладинці двома характерними шрифтами, і двома барвами, що символізують українські національні кольори, а жовтий у слові «єврейський» одночасно говорить про колір, в який нацисти примушували євреїв фарбувати нашивки на одязі. Ще зображено велику хоральну синагогу, як центр єврейського життя. Усе це на фоні вогню, що символізує всеспалення – Голокост. Дивно, та одне з луцьких видавництв відмовило мені у друці через назву, вбачаючи у ній «замах» на привласнення історії Володимира…

– Попри все ваша книга «Володимир єврейський. Історія і трагедія єврейської громади м. Володимира-Волинського» побачила світ наприкінці 2011 року у обласній друкарні. Як сприйняли її у місті, на Волині?

– Досі чую багато схвальних відгуків від різних людей. Хоч в українському варіанті книга має певні недоліки, усунуті в англійській, доповненій версії. Я завжди звертав увагу влади на необхідність догляду за місцями поховань жертв Голокосту, адже це обовʼязок держави. У 2006 році відбувся перший офіційний мітинг біля памʼятника у Пʼятиднях. Через 17 років після його відкриття! Тепер захід є щорічним, у перші дні вересня. Саме тоді, у 1942 році, нацисти провели перші масові розстріли євреїв.

– Володимире, на Волині вас знають як одного з найактивніших захисників пам’яті жертв Голокосту. Ваша особиста безкорисна праця варта потуг цілої установи. Як вдалось самотужки осилити такий пласт роботи?

– Відчуваю відповідальність за долю свого народу. Коли з’ясував, що могили у П’ятиднях не мають офіційного статусу, потребують паспортизації як обʼєкт історичної спадщини, то почав привертати увагу громадськості до цієї проблеми. Юна Жанна Паніло написала вірш «Останній подих», а я – музику. Згодом мені все ж вдалося переконати нардепа Віктора Олійника знайти кошти на паспортизацію, у 2009 році нарешті виготовили документи. Далі я ініціював конференцію вчителів історії, оскільки саме від них залежить, що буде знати молодь про Другу світову війну, про Голокост. За моїми матеріалами місцевим телеканалом відзнято фільми: «Плач, мамо» – про Голокост на Володимирщині; «І дай у вічності нове імʼя» – про володимирських Праведників народів світу. Бо що нинішні українці знають про євреїв там, де колись вирувало єврейське життя? Як правило, це загальні чутки: десь була синаґоґа, хтось загинув, хтось виїхав. Але євреї, які віками жили й працювали тут, зробили вагомий внесок у розвиток міста, краю. Після винищення єврейського населення нацистами, верхівка СРСР теж вела політику знищення єврейської культури, памʼяті про Голокост…

– Такими ж підступними були дії комуністів і щодо України та українців…

– Так. Сьогодні усе це «вилилось» у військову агресію Росії, окупацію Криму та частини Донбасу. Описуючи події Другої світової, я й гадки не мав, що стану свідком іншої війни, розпочатої під приводом захисту певної, мовної, частини населення. Ті, хто ведуть сьогодні війну проти України, у тому числі використовують антисемітські провокації з метою дискредитації нашої держави. Тому українці і євреї повинні йти у майбутнє разом, врахувавши важкий досвід минулого, не допустивши його повторення. Ось тому і потрібно зберегти памʼять про єврейську громаду Володимира як частину українського народу.

– Володимире, ви присвятили книгу своїй матері, свідку Голокосту, а також українській родині Каращуків…

– Українці Каращуки, врятувавши єврейську дівчинку, мою маму, дали шанс зʼявитись на світ мені, трьом моїм сестрам і брату. У США я познайомився з Сідом Лейфером, а днями отримав лист: «Кілька років тому у Володимирі-Волинському ми шукали сім’ю, яка ховала від нацистів мою матір. Один член сім’ї, Леонід Бойко, досі живе у Маркоставі, а його донька Люба Іваницька – у Нововолинську»… Шкода, що ми не дізнаємось імена усіх рятівників євреїв, бо час невблаганно забирає свідків. Якщо раніше навіть в історичному музеї докладно не могли розповісти про єврейську громаду, то сьогодні така інформація доступна усім, оскільки моя книга є в бібліотеках. Я російськомовний від народження, але свідомо писав українською, бо хотів зламати навʼязаний ззовні стереотип про негативне ставлення євреїв до України, її мови й культури, сприйняття українських євреїв як московських посіпак. Окрім того, усвідомлював роль російської у поневоленні України «північним сусідом». Цілком природно говорити з народом на його землі його мовою. Втім, не проти, якщо книгу перекладуть російською.

– Дослідник Волині Олександр Цинкаловський, посилаючись на арабського історика Ібн Хей Куля, писав: перші згадки про євреїв Володимира сягають десятого століття. Завдяки вашій книзі «Володимир єврейський» володимир-волинці дізнались, що наше місто має не лише християнську славну історію…

– Так, люди вже знають, що на території зруйнованого єврейського кладовища (парку імені Ґаґаріна – авт.) похований відомий у світі цадик Шломо Ґотліб, який загинув від руки російського козака у 1797 р. Спостерігаючи, як щиро євреї моляться в його огелі (капличці – авт.), містяни розуміють: тут спочиває непересічна духовна особистість. Проходячи повз огель, українці теж торкаються його і прикладають руку до грудей. Побачивши таке вперше, запитав: «Чому ви це робите?». Мені відповіли, мовляв, святе місце добре впливає на самопочуття! Наш Володимир поступово повертає памʼять про свою єврейську громаду. Історичний досвід зневажання, погромів й винищення змушує євреїв досі боятись ідентифікувати своє походження, визнавати його публічно. Це інстинкт самозбереження. Ставлення до євреїв, яке я спостерігав у своєму житті, коливається від невмотивованої ненависті до шанобливого як до Божого народу. І те, і інше є наслідком впливу пропаганди різних форм. Працюючи над книгою, намагався бути виваженим, уникати стереотипів, прагнув порозуміння між нашими народами. Можливо, моя книга є виконанням одного з тих завдань, які ставить людині Всевишній, даруючи життя. Напевно, це моя місія. Дякую за допомогу прогресивній частині володимирської громади, міському голові Петру Саганюку – за виважену позицію у міжнаціональній політиці, а також тобі, Світлано – за журналістський супровід, сміливість у порушенні тем. Пригадуєш нашу статтю про єврейську святу з Володимира, Людмирську Діву? Так ось, в Єрусалимі планують назвати її іменем одну з вулиць!

– Чудово. Тепер єврейська частинка українського Володимира представлена на Святій землі, у Вічному місті. Взаємно дякую вам, Володимире, за співпрацю і цікаву бесіду.