Алла Мегель: Жодна військова агресія в історії людства не вигравалася методами дипломатії, а тільки успішними боями

Уродженка Шацька керує інформаційним відділом ДУК «Правий сектор»

Революція Гідності, анексія Криму, окупація Донбасу. Після цих подій, рівно 8 місяців тому, в свідомості Алли Мегель став­ся злам. Відповідальність за те, що сталося, і бажання щось робити змусили її зали­шити ком­фортну квартиру в м. Біла Церква, згорнути підприєм­ниц­тво, попрощатися з журна­ліс­тикою і … піти на війну. Тепер Алла Василівна – керівник інфо­р­маційного відділу 5-го окре­мого батальйону Добро­воль­чого Українського Корпусу «Пра­вий сектор».

Пані Алла (дівоче прізвище Сидорець) – уродженка смт Шацьк. Озерно-лісові краєвиди дитинства їй і батькам дове­ло­ся свого часу змінити на мор­ські – сім’я виїхала до Криму. Семикласницею Алла поверну­лася додому і закінчувала нав­чання вже в Шацькій школі. Хоч і немало літ минуло, проте деякі уроки мудрості, зокрема від вчи­теля математики Кравчук Надії Хомівни, не забулися й до сьогодні. Цей педагог ніколи не залишає своїх учнів після ви­пускного балу, телефонує, ціка­виться їхніми успіхами, співпе­реживає. Не залишила й Аллу – про це красномовно свідчить її сторінка у Facebook, серед постів якої про будні добро­вольця «Правого сектору» є вкраплення цитат улюбленої вчительки. До речі, саме від На­дії Хомівни я вперше почула життєву історію землячки.

Вищу освіту Алла Василівна здобула в Луцькому педінсти­туті ім. Лесі Українки. 10 років викладала українську мову в спеціалізованій гімназії м. Запо­ріжжя, стільки ж часу працю­вала журналістом. Моя співроз­мовни­ця – людина творча. У вільний від роботи час її золоті руки вип­літали з ниток диво­вижні сукні, светри, кардигани, предмети де­кору. Вдягала себе, сім’ю, друзів, багато працювала на замов­лення. В ексклю­зив­них виробах пані Алли тепер красу­ються не лише українці, а й італійці.

Встигала у довоєнний час займатися й літераторством. Письменницька стихія Алли Мегель – це публіцистика, ро­мантичні повісті, есе, поезія. На­рис «Смертельний словотвір» підніс авторку до рівня лауре­ата Всеукраїнського заочного конкурсу християнської пуб­ліцистики. Її книга «Сходинки жіночого щастя», видана за кошти української діаспори, ста­ла підручником і виклада­ється в Португалії у школі для майбутніх мам. Особливу істо­рію має ще одне творіння – авто­біографічні «Міфи і реалії», які вийшли друком в альманаху «Ліра». Алла Василівна мріє їх видати окремою книгою:

– Уже й гроші немалі зібрала – допомогли друзі мого учня, який зараз живе в м. Едмонтон (Канада). Молоді ентузіасти здійснили на сцені постановку двох моїх п’єс, а виручені кош­ти надіслали мені. Утім, не так сталося, як гадалося, бо гря­нула революція Гідності, і всі гроші пішли на Майдан, – розповідає по телефону пані Алла.

Саме там, на київському Євромайдані, Алла Мегель від­чула, що не зможе повернутися до звичного стилю життя. На­ціоналістка від діда-прадіда, во­на бачила, як потерпала в інфо­рмаційній війні молода струк­ту­ра «Правий сектор», балан­су­ючи на межі ймовірного ви­нищення. І, що найстрашніше, як платили за це власним жит­тям патріоти. Саме тоді до Алли при­й­шло розуміння того, за якими принципами буду­ється інфор­ма­ційна політика; і впевненість, що саме вона – жінка – зможе на неї впливати.

– У соцмережі створилася ініціативна група, де ми спису­валися з однодумцями. Оста­точне рішення прийшло тоді, коли почула від сина про во­лон­терську допомогу для фронту. Перший раз я поїхала з волон­терами як журналіст, другий – уже як керівник групи. Скорис­тавшись деякими зв’я­з­ками, формувала разом з іншими во­лон­терами солідні партії до­помоги солдатам. Було, що потрапляли під міно­метний обстріл, що не могли без допо­моги танка ні доїхати на пере­дову, ні виїхати з неї. Саме то­ді почала функціо­нувати база ДУКу. Складами були дві мале­нькі кімнати, в одній з яких пос­тавили для мене ліжко. Пот­рохи підгодо­вувала солда­тів консервами, всі разом за чаєм вели довгі розмови про війну. Так я про­жила два тижні, став­ши хо­дячим довідковим бюро і зіб­равши багатий матеріал для майбутніх публікацій про бійців «Правого сектору». Коли приїхала додому, зрозуміла, що нічого я не напишу. Бо треба повертатися, – згадує свій старт у воєнне життя Алла Ва­силівна.

І вона повернулася, почав­ши з допомогою одного ноут­бу­ка робити успішні кроки у справі подолання інформаційної бло­ка­ди ДУКу та «Правого сек­то­ра». Тепер керує цілим інфо­рма­ційним центром, який зай­має окреме двоповерхове при­мі­щен­ня на території бази. З нього скоро піде потік новин прак­тич­но до всіх теле- і радіо­компаній. Інформацію збирають як сама Алла Мегель, так і її команда творчих працівників, операто­рів, кінематографів. У найближ­чих планах відділу ДУК-інфо – видання фронто­вого журналу «УкроПС» і ство­рення телеканалу.

Фронтові будні змусили Аллу Мегель навчитися водити авто і стріляти з бойової зброї. Точ­ніше, вдосконалити своє вмін­ня, бо вона впевнено тримала зброю в руках ще в школі, а в інституті навіть вигравала обла­с­ні зма­гання зі стрільби. Алла Василівна легко долає 300-кілометрові відстані на своїй «Лас­тівці», їздить на передову брати інте­рв’ю в героїв-право­сєків (робить це зрідка, бо не хоче піддавати ризику життя хлопців, які її охо­роняють), зні­мати сюжети про зруйновані оку­пантами міста і їх мешкан­ців, організовувати прес-кон­фе­ренції в обласних центрах. Найбільшою цінністю для неї є людина, тому єдине, з чим не може змиритися, – це загибель побратимів. Молодих і літнього віку бійців, які ще вчора смія­лися, жартували. Це найтяжче на війні.

«Правий сектор» став час­ти­ною життя пані Алли. Вона зна­ходить порозуміння з Пер­шим – так у ДУК називають Дмит­­ра Яроша, і захоплюється героїз­мом хлопців:

– Часто нашого командира корпусу просять укріпити якусь із частин бійцями «Правого сект­ору». «Дайте хоча б трьох!» – благають. Зрозуміло, що зай­вих три автомати особливо великої ролі на війні не зігра­ють. Тут головне інше – бо­йовий дух наших хлопців. Неда­ремно кажуть: коли приходять правосєки – армійці кидають пити і починають воювати. Так воно і є.

Алла Мегель – націоналістка за переконаннями. Такими ж були її прадіди, вбиті НКВСни­ками, і дід, Ігор Волощук, що загинув у роки Другої світової від фашистів. З тих часів бабу­ня Неля, яка народила доньку, вже будучи вдовою, втратила зв’язок з родиною чоловіка. Від­найшлась загублена ниточка вже в наш час – випадково, спри­чинивши бурю позитивних емоцій в сім’ї Алли. Братом діда Ігоря виявився відомий україн­ський актор, нині покійний, Кос­тянтин Степанков, чоловік не менш відомої актриси Ади Ро­говцевої. Алла Василівна без­межно вдячна долі за таких ней­мовірно талановитих родичів:

– Шкодую лише, що дуже мало спілкувалася з дідом Кос­тем. Як він любив Україну, який мав шалений темпера­мент! Тепер знаю, в кого я вдалася!

Війна перекреслила багато планів нашої землячки: журна­лістських, письменницьких, осо­бистих. Відчуває ностальгію за Шацьком, численними родича­ми Сидорцями, свекрухою Ма­рією Купріянівною, улюбленою вчителькою. Утім, каже, що спершу треба перемогти воро­га. Нинішнє перемир’я дуже хит­ке й ненадійне – досвідчені комбати упевнені, що воно не­добре закінчиться. А війна, пані Алла вірить у це, за будь-яких умов буде для України пере­можною.

– Для цього потрібно неба­гато: усвідомлення суспільс­твом того, що в країні йде війна (а не АТО) з Росією. І розуміння, що жодна військова агресія в історії людства не вигравалася методами дипломатії, а тільки успішними боями. Як тільки укра­їн­ська армія сконцентру­ється, потрібен наступ.

Лише тоді багатющий мате­ріал з передової трансфор­му­ється в книги очевидця Алли Ме­гель, вийдуть у світ її «Міфи і реалії» та «Школа націоналізму для чайників». А ми з почес­тя­ми зустрічатимемо в Шацьку свою мужню й талановиту зем­лячку – добровольця «Правого сектору». Приписка в неї, до речі, до сих пір шацька!

Мирослава ЦЮП’ЯХ.