<

Рідні сестри з Волині вперше зустрілися через 60 років в Польщі

Цей запис опубліковано більш як рік тому
13:07 | 12.04.2021 / Новини /
Перегляди
17
/ 1 коментар

Дві сестри востаннє бачилися ще 1932 року. Але вони того зовсім не пам’ятають. Ірені було три рочки, братику Толіку два, а Тамарі йшов всього десятий місяць. Дітки осиротіли в один день. Тато помер від туберкульозу, а мама, почувши звістку про смерть чоловіка, впала, мов скошений колосок – серце не витримало горя. Малечу розібрала родина. Ірену з Толіком вивезли у Польщу, а Тамара залишилася на Волині.

Про історію заможної польської пані й бідової волинської колгоспниці написала журналістка Олена Павлюк для Вісника.

Замість школи мачуха відправила у найми

– Ось, зоглядіть, то мої тато і мама, – вінчальне фото польського панства з трепетом показує Тамара Остапчук із села Пожарки Рожищенського району.

Сім’я заможних панів Залуцьких жила у Рокитному на Рівненщині, батько Михайло був поляком, управляючим повіту, мати Марися Гончарук – українкою. Мали кілька магазинів, гарну простору хату. Після смерті батьків найменшу, Тамару, ростив дядько Якоб з Маневичів. Поки він трудився на роботі, його жінка ховала від сироти хліб у скрині і навіть замикала на ключ! Дитина у школі після уроків заглядала під парти, щоб знайти якийсь кусень. А коли увечері вертався до хати дядько, то ділився з дівчинкою окрайцем хліба з гарячою яєчнею. Згодом мачуха сплуталася з офіцером НКВС, і дядька Якоба засудили на десять років Сибіру – нібито за те, що погруддю Леніна виколупав очі.

– Пішла його проводжати. А він в ешелоні через маленьке віконце дивиться, махає мені рукою: «Тамаро, до свідання!» – при цій згадці бабця втирає сухі сльози. – Я бігла за тим поїздом по шпалах, плакала і падала. А його жінка з дітьми навіть не прийшли попрощатися. За пару років дядько вмер там. Жила я у мачухи, їй на мене з Польщі 12 злотих присилали. У школу не пустила, хоч я на самі п’ятірки вчилася, вчителі мене крепко хвалили. За гарне навчання подарували мені черевики. Але мати забрала їх і віддала свому синові. Його відправила в школу, а мене – у найми. Ото я пасла людські корови. Жену боса, а ноги змерзнуть, зробляться від холоду, як колоди. Плачу… «Мамочко, нащо мене покинула…» – голос Тамари Михайлівни дрижить від спогадів.

А коли одного разу вона купила собі платтячко, то мачуха вигнала її з хати. І «вділила» з батьківського багатства лише подушечку-ясічок! Поневірялася Тамара по чужих людях кілька років. А тоді їй приглянувся Іван Остапчук з Пожарок Рожищенського району. Рятуючись від бідності, завербувалися до Сибіру, але там статків не надбали. Тож повернулися додому. Кімната у старій хатині завалилася, то тулилися у коморі з шістьма малими дітьми, які посипалися, як з мішка.

– Якось без конця, їдно за другим. Спали на печі, на тому запику і повиростали. Худоба за стєнкою стояла, то не раз гноївка до нас в комору йшла. Пахніло нам… – дивиться бабуся десь повз мене, ніби бачить ту картину. – Без їдного року п’ятдесят з Іваном прожили, дітям весілля поробили, хату построїли. Тільки жити, а він на тобі – заслабів та й вмер.

Віддала мамин столітній хрестик

Як тільки розвалився Союз, дочка Людмила через далеку родину дізналася адресу тітки Ірени в Польщі. І повезла до неї у гості свою 60-літню маму Тамару, яка усе життя мріяла про цю мить. Серце тріпотіло перед такою довгожданою зустріччю з сестрою. Подзвонили. Але Ірена, знаючи, що за дверима рідня з Волині, ще довго не відчиняла. Гості з пів години тупцяли на сходах, поки господиня… чепурилася. Ті хвилини тягнулися вічно, Тамара Михайлівна уявляла, як міцно обнімуться, поцілуються дві рідні сестри, як заплачуть від радості. Нарешті вийшла доглянута жінка і…

– “…як зобачилися, то коб сльоза вийшла! – дивується сама із себе баба Тамара. – Чужі люди, хто б міг подумати! Вона не вірила, що я її сьостра, хоч моя дочка Люда з нею геть їдне ліцо. Аж поки не спомнили случай. Іра колись мені придушила пальця. А я їй показую свого скривленого мізинця – ото бачиш? Тоді стала по-іначому ставитися. Може, думала, що ми щось хочемо од єї?”, – розповідає жінка.

Ірена все приказувала, яка Тамара багата, бо має «стілько дзєцьов». Її ж Бог обділив дітьми, хоч мала турботливого чоловіка. Вражалася, як Тамара набідувалася. Бо сама закінчила гімназію, вчителювала, мала дачу, квартиру, доглядала за собою.

– Вона така пані, а я сільська баба… Як то життя інакше повернуло… – зітхає Тамара Михайлівна.

Згадували свого братика Толіка, який на той час вже помер, розповідали про родину. Ірена обдарувала подарунками, до речі, вона ще за Союзу передала на Волинь гостинці, але за заграничну посилку Тамара заплатила великий податок. Та найголовніше – сестра виконала прохання їхньої бабусі, яка заповідала: як колись зустріне Тамару, віддати мамин хрестик. На тому родичання… закінчилося. Кликали Ірену на Волинь, та вона жодного разу не приїхала. І відтоді навіть не дзвонила та не цікавилася життям рідної сестри! Хоч Тамарині дочки не раз провідували тітку у Польщі.

Тамара Михайлівна ще б хотіла побачити рідну кров, але надії мало – літа невпинно збігають. Нещодавно вона відсвяткувала 90-літній ювілей – у Пожарки з’їхалася величенька родина. Внук Павло зробив неймовірний сюрприз. Дослідив родовід до сьомого коліна і знайшов по Інтернету родичів у Польщі з української гілки Гончаруків. Сподіваються, що після відкриття кордонів таки зустрінуться великою родиною. Виявляється, у Вроцлаві живе бабина двоюрідна сестра, якій уже сто літ! А от чи жива ще тітка Ірена – невідомо. Гончаруки та Залуцькі у Польщі не родичаються…




один коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

25 Квітня, Четвер
24 Квітня, Середа