<




«Перемога – це найбільша мрія і обов’язкова»: подружжя з Волинської області повертає тіла загиблих бійців додому

05:43 | 7.12.2022 / Інтерв'ю, Новини / /
Перегляди
626
/ Коментарі відсутні

Іванна Дубинка-Філозоф – голова Федерації профспілок Волинської області, її чоловік Мирослав – директор Крупівської гімназії. Дев’ятий рік подружжя, окрім основної роботи, волонтерить. А з початком повномасштабної війни в України сім’я у складі місії «На щиті» привозить додому тіла загиблих Героїв України.

В інтерв’ю Суспільному подружжя розповіло про волонтерство, війну та складну місію – повернення загиблих синів матерям.

Подружжя розповідає, волонтерити почали ще в 2014-тому, коли син після служби в армії потрапив у зону АТО. Жінка пригадує, спершу на передову передавали сумки із продуктами. Згодом вирушили й самі. Їхали п’ятитонною вантажівкою.

“Коли ми приїхали до них на позиції, там танк закопаний з однієї сторони, з другої. Все ніби то на виду. Хлопці дуже радісно нас зустріли. Почали розвантажувати ту машину, кожен почав розпитувати: що і як в нас тут”, – каже волонтерка.

– Що “тримає” у цій волонтерській справі Вас, як подружжя?

Іванна Дубинка-Філозоф: Ви знаєте, тримає те, колись допоміг хтось нашій дитині, нашому синові. На сьогодні потребують і діти, і чоловіки, і батьки теж якоїсь допомоги. Тому не має, як не допомагати.

– Що відчували в такі моменти, коли їздили до хлопців на передову, крім допомоги і підготовки авто – чи потрібно бути морально готовими?

Іванна Дубинка-Філозоф: Коли перші поїздки були – тішило те, що я побачу дитину, що я побачу сина. А разом з тим і ті діти, які теж чекають якогось домашнього пирога, чи якусь навіть пляшку води – тоді дуже великі проблеми були з водою – що теж зможемо їм “домашнє тепло” привезти, якісь вітання від батьків. І насамперед що тішило наших хлопців – це дитячі малюнки. От вони дивилися на ці малюнки і в них виступали сльози. Я, як мати, теж не обходилася без сліз, хотілося всіх обняти, поцілувати і забрати назад з собою додому.

На сьогодні, звичайно, дещо змінилося. Ми стали, напевне, більш твердіші. Не можемо розкисати, тому що наш настрій передається і тим хлопцям. Хочеться показати, що ви – хлопці, там, на передовій, робите свою справу, і будьте впевнені, що у вас міцний тил. Але думки про те, щоби покинути, не виникало.

– Чи даєте іноді волю емоціям і, до прикладу, плачете?

Мирослав Філозоф: Публічно – ні, ніколи. Але між собою, особливо коли ми повертаємося зараз з місією “На щиті” і в супроводі, коли бачиш людей на колінах, сльози, які в людей виникають, коли вони бачать нашу колону, в машині не стримуєшся. Теж течуть сльози, ком підходить. Важко…

Іванна Дубинка-Філозоф: А я, уявіть, жінка. А я – мати. Чоловіки плачуть нерідко, а я то вже просто ридаю. Але намагаємося ніколи не плакати перед людьми.

– Як змінилося життя вашої сім’ї з 24 лютого?

Мирослав Філозоф: 24 лютого, мабуть, запам’ятає кожна людина в Україні. Якась певною мірою паніка. Думками зібралися, що ми маємо далі робити? От війна почалася: які наші мають бути дії? І, звичайно, ми вирішили між собою – треба допомагати. Ми на другий день повернулися до Луцька, організували свої колективи і займалися війною, волонтерством.

Іванна Дубинка-Філозоф: Син повернувся з АТО з інвалідністю. Він рветься йти на передову, але за станом здоров’я військкомат не допускає його туди. Хоча десь ми і розуміємо. Що якщо прийде час, ми підемо всі: і я піду, і чоловік піде, і він піде.

– Чи усі розуміють, якою ціною дається Україні ця боротьба і майбутня Перемога?

Іванна Дубинка-Філозоф: Ви знаєте, таке складається враження, що є люди, яких війна взагалі не зачепила, не торкнулася. Тільки вони стали ще більш жорстокі. Тому що десь забрали від них ресторани, їхні розваги. А є такі люди, які ні дня не задумуючись, віддають останнє своє.

– Зараз Ви працюєте у складі місії “На щиті”. Якою була перша поїздка?

Іванна Дубинка-ФілозофПерша поїздка… Подзвонив Микола Собуцький (волонтер, теж працює у складі місії “На щиті”) і каже: поїдьте, бо ми вже втомилися. Чи можете нас підмінити? Але попередив відразу, що це нелегко. І фізично, і психологічно. Але ви пережили це все, ви знаєте, що це.

Ми виїхали заздалегідь. Ми виїхали так, щоб на ніч нам прибути в Дніпро, переночувати в готелі, тоді цілий день працювати і вночі повертатися додому.

Найперше, що здивувало – це велика кількість автомобілів, таких як наш. І військові, звичайно, що приїхали забирати хлопців. Найперше – це документи. Ніхто без документів не віддає нам наших Героїв. Тому велику частину часу забирають оформлення документів. Особисті речі нам віддають. Дуже важко було бути там вперше.

Кожна сім’я, кожна родина, в якої є загиблий, всі вони чекають. Щоби мати місце, куди піти, поплакати, помолитися. Тому вирішили, що все-таки вже будемо допомагати і будемо це робити.

І ви знаєте, що з кожним разом просто ти їдеш і виконуєш роботу. Руки не опускалися. Навпаки – хотілося пришвидшити, щоб привезти наших Героїв додому, щоб ще мама попрощалася з дитиною. Щоб можна було побачити, кого ми привезли, бо бувають дуже різні випадки.

Мирослав Філозоф: Наша справа, м’яко кажучи, дуже неприємна. Але вона дуже потрібна. Ми вже психологічно готові до цих поїздок. Знаємо, що нас очікує.

– Що із побаченого складно і неможливо забути?

Іванна Дубинка-Філозоф: Приїхали ми в Харків і зустрілися з двома хлопцями з волинської бригади. З Луцька був один хлопчина. Ніби родичі, почали обійматися, розказувати, розпитувати один в одного. І один з цих двох товаришів каже: мені треба спальник, але бажано, щоб був хороший, НАТівський спальник.

Через тиждень веземо той спальник. Я набираю Костю і запитую, чи ви в Харкові? Так, каже він, в Харкові. Я перепитую, чи Ви разом з Сергієм? А він мовчить…Така, знаєте, затяжна пауза. А потім каже: Сергія вже немає. Оце найважче… І емоції вже не стримували – ні він, ні я. Це було дуже важко, що сьогодні людину бачиш, а за кілька днів дізнаєшся, що її вже немає.

Що найперше робите, коли повертаєтеся і приїжджаєте додому?

Іванна Дубинка-Філозоф: В більшості випадків ми їздимо з чоловіком. Якщо не виходить йому, то їдуть хлопці з нашої місії “На щиті”. А то брала своїх подруг не раз. І дуже цікаво те, що на блок посту, коли зустрічають і бачать в такому авто дві жінки, то хлопці дивуються дуже і кажуть: Ви таким займаєтеся? Кажемо, що, звичайно, так.

Що робимо? Емоції зашкалюють після таких поїздок. Коли приходжу додому, хочеться відпочити, тому що важка дорога. Але біжиш бігом в душ, щоб змити оце все з себе і трошки оживитися. І, звичайно, треба відіспатися.

Мирослав Філозоф: Спілкування. Ділишся думками, десь легше на душі стає, коли трошки розповіси, де ти був, що бачив, що робив.

– Чи є ресурси для чергових поїздок, чи є авто справне, потреба в грошах та інша волонтерська допомога, щоби їздити далі?

Іванна Дубинка-ФілозофАвто дуже стареньке. В нас після кожної поїздки треба ставати на техобслуговування. Завжди було важко нам із паливом. Але ми даємо раду, слава Богу. Ми не самі. В нас є команда. В нас працює чотири екіпажі по два водії.

– Чи дозволяєте собі у такий час мріяти і про що?

Мирослав Філозоф: Перемога – це найбільша мрія і обов’язкова. Тому треба мріяти.

Іванна Дубинка-Філозоф: Про Перемогу, про те, щоб кожна мама дочекалася сина, дружина – чоловіка, батька – діти. І щоб ніколи не повторилося такого. Щоб наші діти, внуки ніколи не бачили цього жахіття війни.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *




3 Лютого, П’ятниця
2 Лютого, Четвер
Погода у Нововолинську та Володимирі