Одностатеві пари, які довгий час живуть разом в Україні, розповіли про свої стосунки

У переддень Маршу рівності, який відбудеться в Києві 17-го червня, три одностатеві пари, які живуть разом вже не один рік, розповідають про довгострокові стосунки в ЛГБТ-союзах і пояснюють, за які права борються. 

Про це пише Новое время.

Герої розповіді – Тангарр і Тарас, які разом уже сім років та Ірина та Христина, які разом 11 років.

Про знайомство

Тарас: Я сам з Кіровограда, з дитинства займаюся спортом – карате і багато іншого. У мене є брат, ми двійнята. Але мало спілкуємося. Захоплююся рольовими іграми, історичною реконструкцією, постійно беру участь у різних фестивалях.

Тангарр: Я родом з Криму, сім’я цілком звичайна, хоча дуже спортивна. У мене теж є брат. І у мене, і у Тараса брати – гетеросексуальні, зараз у стосунках і з дітьми.

Це до того, що часто люди помилково сприймають гомосексуальність як якусь особливість у вихованні. У нашому випадку – і я, і мій брат виховувалися в одній і тій же сім’ї, але виявилися різними. Те ж і у Тараса.

Ми зустрілися перший раз десять років тому, в 2008 році, на одній з рольових ігор, це була така польова гра, де люди з мечами та обладунками штурмують фортеці, які самі ж побудували.

В той момент я ще не зробив свій трансгендерний перехід. Позиціонував себе ще як дівчину, виглядав як дівчина, але відчував себе вже не так. Хотілося бути більш маскуліним. Тарас же взагалі, здається, мав мене за хлопця.

Тарас: У нього були виголені скроні, дуже хороша фізична форма. І я закохався в нього як в хлопця. Дізнався, що Тангарр давно у стосунках, страждав через нерозділене кохання. Тоді у мене ще не було вдома комп’ютера – я вже не кажу про телефон з виходом в інтернет, тож з Тангарром виходило бачитися кілька разів на рік, на історичних фестивалях.

Тангарр: Я, до речі, тоді не помітив, що у Тараса до мене якесь особливе ставлення. Спілкувався з ним так само, як і з будь-якими іншими новими знайомими. Потім ще іноді бачилися.

У 2011 році був черговий фестиваль – в Судаку. На той час я вже почав гормонотерапію, почалися перші зміни в зовнішності й голосі.

Перед цим фестивалем пішли разом у похід, організувалися через спільних знайомих. Розспілкувалися там, і він мені раптом зізнався, що взагалі-то йому подобаються хлопці. І тому я йому відразу сподобався саме як хлопець.

Для мене це був такий захват: боже, перший живий гей! Що я знав тоді про геїв? Щось з інтернету, але особистих знайомств не було. Я почав розпитувати у нього, а як хлопці між собою взаємодіють де вони зазвичай знайомляться і інші подібні речі.

Ми проговорили всю ніч біля багаття, ділилися дуже особистими речами. А попереду було ще кілька днів подорожі у горах і лицарський фестиваль в Генуезькій фортеці.

Це був такий час, про який думаєш, аби він не закінчувався. Відвідування, відмінний файт, сама атмосфера фестивалю, теплі серпневі ночі, спільне розпивання кримського вина, поїдання кавуна на мурі, купання в морі… А потім це закінчилося: у Тараса завершилася відпустку і він поїхав додому в Кіровоград.

Коли я повернувся, не розумів, що робити далі, був у повній прострації. Я усвідомив, що відчуваю щось таке, чого не відчував ніколи раніше. До знайомства з Тарасом, до того літа 2011-го, я такого ніколи в житті не відчував. Це було кохання.

На той момент у мене були стосунки з моїм першим партнером, з яким ми жили разом з 2005 року, і з яким познайомилися, коли я ще позиціонував себе як дівчину. Новини про мою трансгендерність стали для нього великим сюрпризом, але він повівся гідно – надав мені всіляку підтримку. У Тараса ж на той момент теж були інші стосунки.

Тарас: У мене були стосунки на відстані – ми з тодішнім партнером жили в різних містах. Але на той момент я усвідомлював, що мені явно нуднувато: хотілося, щоб з людиною були спільні інтереси, захоплення, спільне дозвілля. Хотілося більшого.

Тангарр: Я зрозумів, що те, що я відчуваю, ті емоції, які горіли в мені – це не можна упускати. Я чесно розповів своєму партнеру про те, що закохався. Це був важкий час для нас обох, але ми завжди з повагою ставилися один до одного, тому змогли обговорити і це. В результаті ми вирішили розлучитися. А Тараса я запросив переїхати до мене в Севастополь. До Кіровограда мені, чесно кажучи, не дуже й хотілося. Це був все той же 2011 рік. Хто ж тоді знав, що після 2014 року доведеться залишити Крим.

Ірина: Я лесбійка, феміністка, авторка лесбійської поезії і прози, ЛГБТ-активістка. Мені 34. Близько місяця тому ми переїхали до Польщі. Я працюю фотографіком у німецькій корпорації, вчуся на графічного дизайнера.

Христина: Мені 30 років, працюю HR-менеджером. Але мене не полишають думки про те, що ще не пізно стати рок-зіркою. Зазвичай завжди за щось воюю, за щось важливе для мене – за права жінок, за ЛГБТ-права. Зараз мене дещо мучить совість, що я поїхала з України, але це був вибір у бік можливостей для особистого розвитку. Вважаю, що і віддалено можна бути включеною в правозахисну діяльність.

Ірина: Ми дуже часто міняємо місце проживання через специфіку роботи. Протягом останніх п’яти років прожили в рідному місті Чернівці.

Христина: Ми разом вже одинадцять років.

Познайомилися в ті часи, коли ще інтернету вдома у нас не було, доводилося бігати по клубах і купувати можливість посидіти у віртуальному світі. Ми [з Ірою] познайомилися на сайті знайомств з романтичною назвою loveplanet. Я якраз поверталася з Києва після невдалого побачення – та дівчина на нього просто не прийшла. Я отримала повідомлення від Іри. З третього речення ми домовилися про зустріч, на яку я прийшла на півтори години раніше і дуже замерзла – це був останній день січня.

Ірина: Бажання житти разом виникло приблизно через два роки наших стосунків. Але тоді мені було дуже страшно розповісти сім’ї, що ми – пара. Саме через цей страх осуду ми вирішили переїхати в інше місто. Зараз тільки розумію, наскільки велика була моя внутрішня гомофобія.

Від зовнішньої небезпеки в гетеронормативному світі можна втекти, сховатися, виправдатися, а ось з внутрішнім тиском доводиться перебувати в постійному психологічному конфлікті. Хоч це й не так легко. Але саме з позитивного сприйняття себе самого і починається прийняття тебе світом.

Христина: Коли ми познайомилися, мені було 19 років, я ще вчилася в університеті. Жила з мамою, яка навіть чути не хотіла про те, що я серйозно маю намір будувати стосунки з жінкою.

Переїзд в інше місто був ідеальним рішенням для можливості жити разом. У нас було на вибір три міста: Львів, Київ, Одеса. Першу пропозицію роботи я отримала у Львові, там ми і почали наше спільне життя – це було дев’ять років тому.

Про реакцію оточення

Тангарр: Батьки Тараса на той момент взагалі ще не знали, що він гей.

Тарас: Я дуже “вдало” вчинив: повідомив їм це і поїхав. Мама дуже горювала. Насправді, там більше зіграв роль той факт, що я їду в інше місто – у нас з мамою завжди були дуже близькі стосунки. Вона, в основному, переживала через те, що я їду, а їй буде сумно без мене. Хоча були сильні переживання про те, що моя орієнтація – це її “вина”, що це вона “недогледіла”. Нісенітниця, звичайно: людям не починають подобається хлопці через те, що мама грудочки в манній каші не розмішала або по голові погладила два рази замість трьох.

Плюс, як я вже говорив, мій брат цілком собі гетеросексуальний хлопець, з дружиною і дитиною. Для мене було дуже важливо, що мама не відкинула мене. Про відкидання там, якщо чесно, і мови не було. Вона просто дуже переживала за мене, що мені буде важко через гомофобію в суспільстві.

Тангарр: Я пам’ятаю, як приїжджав знайомитися з батьками Тараса. Він періодично їздив відвідувати батьків, і одного разу я поїхав з ним. Це було дуже хвилююче: переживав і з приводу самого знайомства. Плюс у Тараса тато мисливець – вдома тримає кілька рушниць, в цілому, класичний набір для початку параної.

Спочатку було ходіння по колу і приглядання один до одного, а потім в процесі спілкування лід став танути. З мамою знайшли взаєморозуміння майже відразу, а його тато запропонував: “Поїхали, по мішенях з рушниці постріляємо”.

Я тоді вперше в житті стріляв з вогнепалу. Влучив два рази з двох – дробом в мішень – не те щоб це було дуже складно, але я прямо відчув, як у тестя в голові записалися “очки” на мій рахунок.

Тарас: Тепер наші батьки розспілкувалися, подружилися. Намагаються проводити відпочинок активно: в Крим їздили раніше, в каньйони, по материковій частині України теж подорожують, на Говерлу піднімалися.

Тангарр: Я розумію, що нам з Тарасом пощастило з батьками. З тим, якими розуміючими і приймаючими вони виявилися. Я щиро пишаюся ними.

Тарас: Моя мама почала активно жити після того, як ми з Тангарром почали зустрічатися – тепер вона ходить в походи, їздить в тури. Сказала, що в цьому році в санаторій не поїде, а на зекономлені гроші поїде в автобусний тур Європою – безвіз же.

Христина: Мені особисто моторошно “сидіти в шафі” – ховатися. Я з першого дня розповіла своїм друзям про Іру, і навіть раніше про те, що я лесбійка. Скажу чесно, мало хто з них тоді сприйняв мене всерйоз. Думали, що це тимчасова моя примха.

Мама майже відразу поставила мені запитання, що за дивні стосунки у мене з Ірою, я відповіла – кохання. І далі було багато сліз і скандалів, походів до церкви, погроз і прохань. Потім – мамин страх, що про це дізнаються інші, який стримував і мене.

Тоді я б не повірила в те, що зараз вона буде переживати як Іра доїхала, як її здоров’я і цікавитися, коли ж ми народимо дітей.

Ірина: Я дуже довго приховувала свою орієнтацію, до того ж, мій особистий шлях прийняття себе як лесбійки був досить довгим. Потяг до дівчат виник дуже рано, а в підлітковому віці я вже це чітко розуміла.

До зустрічі з Христиною я вела подвійне життя: одне для суспільства, інше – для себе. У мене паралельно були стосунки і з дівчатами, і з хлопцями. Зараз багато що змінилося і при першій-ліпшій можливості я відкрито кажу, що лесбійка. Дуже важлива наша видимість у суспільстві.

Христина: Дітей у нас поки що немає, і, напевно, це навіть добре. Готовність з’явилася тільки зараз, дуже хочеться поділитися з дітьми своїми знаннями, і дуже хочеться виховати їх без будь-яких обмежень в їх виборі, не нав’язувати їм свої травми і страхи. Ми дуже хочемо розширити нашу сім’ю. Я відчуваю, що хочу трансформувати свою любов і помножити її на два.

Напевно, розповім, як же у нас це вийде, а то дуже втомлююся пояснювати хейтерам, що гомосексуальність не робить мене безплідною і не позбавляє бажання народжувати.

Це дуже індивідуально і зовсім не залежить від сексуальної орієнтації. Ми плануємо звернутися в клініку і зробити ВМІ [штучна внутрішньоматкова інсемінація] з використанням сперми анонімного донора.

Чоловіків у житті дітей буде більш ніж достатньо: дідусі, наші друзі, їх майбутні тренери, вчителі. Дитина не завжди вибирає рівнятися на тата чи маму, у неї можуть бути й інші приклади для наслідування. Та й як на мене, найголовніше – це любов. Все, чого чекає від нас дитина – це підтримка і прийняття.

Відносно, її майбутнього – чи не будуть його дискримінувати в школі, то тут важливо, що ми не будемо бояться і з самого раннього дитинства розповімо їй про різні моделі сімей. Про це ж будемо говорити і з педагогами, якщо буде така необхідність.

Про права одностатевих пар в Україні

Тангарр: В Україні одностатеві шлюби не укладаються. Але думаю, що все зміниться. В цілому цікаво поговорити про шлюб, як про явище, без прив’язки до статі або гендеру.

Шлюб у своїй юридичній складовій – це ж не просто про кохання і про почуття. Так от, в юридичному сенсі. Шлюб – це визнання державою стосунків, які і так вже існують. Це юридичний захист цих стосунків. І виходить так, що одні стосунки цей захист мають, а інші – ні. І це несправедливо.

Шлюб як захист стосується багато чого: спільно нажитого або придбаного майна, можливості взяти іпотеку, оформити сімейну або робочу страховку, відвідувати один одного в лікарні, можливість разом виховувати спільних дітей і бути батькам їм і за документами теж, а в разі смерті біологічного батька або матері, це шанс для дитини залишитися в люблячій сім’ї, а не вирушити в дитбудинок.

Тангарр: Багато [одностатевих] пар їздять укладати шлюб в інші країни, де реєструють громадян іншої країни. Наприклад, зараз популярна Данія. Видають свідоцтво.

І ось, мені цікаво, якщо ми поїдемо, укладемо шлюб, потім перекладемо видане свідоцтво на українську. І тут раптом у когось – серйозна травма, відділення реанімації, і потрібно буде дозвіл на відвідування партнера в лікарні. А можна це робити тільки родичам. Чи буде наш перекладений документ достатньою для цього підставою?

Тарас: Для нас критично зараз саме в медичному аспекті, якщо щось десь трапиться – в плані травм. Ми ж все-таки спортом серйозно займаємося.

Люди – не кубики лего, нас не можна розкласти на окремі складові. Сім’я, діти, любов, робота, спорт, захоплення – це все пов’язано і перегукується в кожному і кожній. І якщо в якійсь частині ти безправний, то це автоматично має вплив і на інші частини.

Про ЛГБТ-активізм

Ірина: ЛГБТ-активізм – це як окрема частина нашого сімейного життя так триває протягом останніх двох років. Все почалося з моєї публікації – петиції про проведення мирної ходи на підтримку ЛГБТ-спільноти в рідному місті Чернівці.

Тоді петицію не підтримала достатня кількість голосів, але реакція людей і те, що публікували в ЗМІ, шокувало нас. Це показало, яке стереотипне мислення суспільства про гомосекуальних людей.

Ми з Христиною організували ініціативну групу Rainbow Power за допомогою громадської організації Інсайт, яка з часом стала регіональним представництвом організації в місті Чернівці. За цей час в Чернівцях з’явився безпечний ком’юніті-центр для представників ЛГБТ в якому проходять тренінги, освітні, розважальні та культурні заходи, є безкоштовна психологічна підтримка. Ми займалися координацією роботи центру два роки.

Розробили і реалізували проект Safe Space – мережа дружніх до ЛГБТ кафе, магазинів, організацій, представників малого бізнесу в місті Чернівці. Провели першу в історії міста публічну ЛГБТ-акцію в міжнародний день боротьби з гомофобією, трансфобією, біфобією – Я мовчу, що б ти почув_почула, соціальний експеримент Я – лесбійка. Обійми мене.

Багато хто задає запитання: Навіщо це все? Навіщо публічно? Навіщо кричати про те, хто ти?

Відповідь дуже проста: публічні акції, проекти, петиції, будь-які активності такого роду підвищують видимість ЛГБТ-спільноти та їх проблем у країні, дають зрозуміти, що ми існуємо, ми є і хочемо рівних прав. Не додаткових чи особливих, а просто рівних.

Христина: Дуже важливо виходити на Марш Рівності, хоч його й постійно плутають з “гей-парадом”, що абсолютно невірно. Гей-паради проходять в країнах, де дискримінація зведена майже до нуля, там це свято і веселощі, це – гордість. У нас це майданчик, де люди можуть заявити про свої права, про проблему дискримінації, звернути увагу влади і суспільства на це.

Ірина: Видимість спільноти зросла за останній час, стало більше активістів і активісток у цій сфері, незалежно від їх сексуальної орієнтації. Все більше людей зі спільноти перестають бояться робити камінг-аут. Наприклад, в Чернівцях ще два роки тому відкритими активістками були ми з Христиною, а зараз таких більше десяти. А ще три роки тому навіть ми були відкритими тільки для безпечного кола спілкування, тільки для перевірених людей.

Все змінюється, для цього потрібен час. Боротьба за права залежить від кожного з нас. Не буває маленького внеску, все змінюється з першого камінг-ауту, з першого виходу на акцію або Марш Рівності, з першого коментаря на захист у соціальних мережах.

Про гомофобію

Тангарр: Поширена думка, що гомофоби – це латентні геї. Це, звичайно, не завжди так. Але у мене дійсно є знайомі геї, які були раніше гомофобами. Це ніби компенсація – давайте я відсторонюся від цієї групи, щоб мене з нею не асоціювали. Тому що страшно.

Ще люди часто впевнені, що геї – це тільки молоді хлопці. Дивуються, коли чують, що серед них є і чоловіки у віці.

Тарас: Раніше бувало таке, що до складу збірної команди, де я займаюся історичним середньовічним боєм, мене не хотіли брати через орієнтацію. Я займаюся давно, сильний боєць і, виходить, нібито правильно було б мене включити – для посилення. Але одного разу почув, що на одному з фестивалів були згодні взяти “всю команду, але без Тараса”.

Тоді команда мене підтримала, сказали, що якщо так, то не будуть брати участь всі. Я був гордий, що у мене такі одноклубники. Але треба сказати, що на тих змаганнях знайшлися і цілком адекватні команди, які запропонували нашій виступати в складі з ними всім разом. Я ціную нормальне ставлення і тому після переїзду до Києва став у результаті тренуватися у них.

Тангарр: Деякі не вірять йому досі, що він дійсно гей. Думають, що це такий довгостроковий прикол. Ну не схожий він на гея зі стереотипних картинок.

Тарас: Так. Одні думають, що гей – це такий манірний персонаж у фіолетовому боа. Немає нічого поганого, до речі, бути манірним хлопцем у фіолетовому боа, якщо що. Інші чомусь вважають, що це типовий герой з бару Блакитна Устриця [з фільму Поліцейська Академія] – накачаний бородатий мужик в поліцейському кашкеті і шкіряних штанях.

Або, буває, на яких-небудь змаганнях запитують у мене ж, мовляв, а ти знаєш, що у них в команді є гей? Я кажу: “Ну так. Це взагалі-то я і є”.

Адекватне ставлення в спортивному колективі дуже важливе: воно дає можливість не витрачати свої особисті моральні ресурси на оборону від нападок або упередженого ставлення, а пустити їх всі на результат у спорті.

З 8-го до 17-го червня в Києві проходить прайд-тиждень КиївПрайд-2018 – тиждень культурно-просвітницьких заходів, присвячених життю ЛГБТ+ спільноти в Україні. Завершиться він 17 червня вже традиційним Маршем рівності. Він стартує о 9.00 від Національної опери України і пройде по центру Києва. Темою КиївПрайд є Видимість. Гасло Прайду – Країна вільних. Будь собою. КиївПрайд проходить щорічно з 2012 року. Мета заходу – розвиток ЛГБТ+ спільноти, посилення співпраці між ЛГБТ+ і правозахисними організаціями в Україні.