<

Вчителька з Луганщини викладає хімію та біологію для дітей у Нововолинську

11:36 | 21.05.2022 / Нововолинськ / , , /
Перегляди
1855
/ Коментарі відсутні

Директорка Врубівського ліцею Попаснянської територіальної громади Луганщини Олена Ярина напочатку війни переїхала у Нововолинськ, де викладає діткам хімію та біологію.

Газеті “Волинь” жінка розповіла про школу, своїх колег і те, як вони почуваються у різних куточках України, куди закинула їх війна.

«Не віриться, що таке красиве місто рашисти майже зрівняли із землею…»

— 17-те лютого — ​день, який став для нас передвісником повномасштабного вторгнення росії. Десь в обідню пору на подвір’я нашої школи прилетів снаряд: вікна й двері були густо посічені осколками. На футбольному полі стадіону утворилася велика вирва, — ​згадує Олена Валеріївна. — ​Щастя, що не влучив у приміщення, де якраз навчалися 37 школяриків молодших класів і працювали 16 вчителів та техперсонал. Усі моментально вибігли в коридор і лягли долілиць на підлогу. Це була перша «ластівка». Через кілька днів — ​21-го лютого — ​рашисти продемонстрували свої загарбницькі плани вдруге — ​обстріляли місцевий газопровід, приватні будинки. Але й тоді ще це розцінювали як провокацію й не вірили, що «брати» наважаться реалізувати свій жахливий задум. А 24-го, коли почали бомбити Харків, — ​здригнулися. 3-го березня під нищівний вогонь окупантів потрапило й місто Попасна…

Пані Олена говорить, ледь стримуючи сльози. Каже, не віриться, що таке рідне й красиве місто рашисти майже зрівняли із землею…

Після 17-го лютого ліцей перейшов повністю на дистанційне навчання, а з 28-го лютого навчальний процес було призупинено. Але директорка щодня до 10-го квітня ходила на роботу, доглядала квіти, роздавала гуманітарку місцевим мешканцям. Словом, трималася і, як і інші, сподівалася, що ворог відступить або його відгонять наші. Але коли вже над головою безперестанку почали літати зловісні ракети — ​вирішила виїхати.

Залишили два будинки, бо на Волинь вирушила з дочкою Ольгою, теж вчителькою, і її чоловіком. Живність роздали односельчанам, які не планували нікуди виїжджати. Тримали з ними постійний зв’язок, але зараз він зовсім втрачений.

«Хоч іде війна, але діти повинні вчитися»

Пані Олена — ​українка, але народилася в Казахстані, куди виїхали на роботу батьки. Там навчалася, вийшла заміж. Коли в 1991 році розвалився СРСР, вирішили переїхати в Україну,  де жила родина чоловіка.

Так у 1998 році Олена Валеріївна почала працювати вчителем хімії і біології у Врубівській ЗОШ І–ІІІ ступенів. У 2014-му її призначили директоркою.

— Непрості, але цікаві були часи, — ​розповідає. — ​Тоді Попасну, а це за кілька кілометрів від нас, 14 разів обстрілювали. Наступні роки були дещо спокійніші. Ми мали можливість писати різні проєкти, брати участь у конкурсах, покращуючи матеріально-технічний стан школи. У 2021 році отримали статус ліцею. Словом, виходили на вищий рівень навчального процесу. І тут — ​клята війна…

Більшість педагогів навчального закладу виїхали хто куди. Але всі переймалися тим, що коїться на Луганщині, разом з усіма молилися за тих, хто залишився віч-на-віч із загарбниками. А потім стали думати, як відновити освітній процес.

— З 26-го квітня ми всі вийшли на зв’язок. Зібрали інформацію, де перебувають наші вчителі й учні. Це — ​Вінниця, Київ, Тернопіль, Львів та інші куточки України. Почали працювати дистанційно через систему Мeet на смартфонах, — ​іскорки радості промайнули в очах моєї співрозмовниці. — ​Налагодили чіткий зв’язок із групою наших школярів, які після 17-го лютого потрапили на Закарпаття.

Олена Валеріївна тішиться, що встигли замовити всі документи випускникам. Директорка з великою вдячністю розповідає про гостинність, доброзичливість та уважне ставлення до них, переселенців, у Нововолинську. Їм вдалося швидко вирішити побутові питання, а також оперативно підготувати всі необхідні документи по ліцею, що дало змогу отримати зарплату їхнім працівникам.

«Ніколи не розуміла тих людей, які дивилися в бік росії»

У 2015 році, хоч і не було поблизу активних бойових дій, але їхня теперішня територіальна громада добряче постраждала. На допомогу прийшли волонтери та військові. Вони були поряд і тоді, коли напередодні Дня Незалежності 2018 року о 5.10 ворожий снаряд влучив у приватний будинок у Врубівці, загинув 35-літній батько двох дітей…

— За попередні роки в частини мешканців стався злам у свідомості — ​вони повернулися до України, — ​згадує жінка. — ​Бо побачили благородні наміри українських солдатів. Ті люди, в яких, попри все переважали проросійські настрої, ще тоді виїхали з нашої території. Усі наші педагоги — ​справжні патріоти, — ​не без гордості підкреслює. — ​Навіть перебуваючи далеко від рідного села, вони намагаються психологічно підтримувати інших — ​дітей і їхніх батьків.

Пані Олена з великою повагою говорила про трьох своїх учителів — ​фізкультури, праці та початкових класів, які залишилися у Врубівці. З тривогою у голосі згадала Михайла Панкова, який викладав у них історію, а потім займався евакуацією людей шкільним автобусом з Попасної до Бахмута. 29-го квітня вони потрапили під обстріл. На жаль, стало відомо, що він, учасник АТО, який переїхав з еленерівського Первомайська, потрапив у полон.

Хвилюючі спогади співрозмовниці час від часу доповнював волонтер Олександр Ільницький. Він, демонструючи фото та відеоматеріали, розповідав про візити у Врубівську та інші школи Луганщини, де з допомогою військових 10-ї, 14-ї і 24-ї бригад вручали діткам нагороди та призи за участь у творчих та спортивних конкурсах.

Саме завдяки йому, а також його колезі Валерію Курстаку Олена Ярина потрапила в Нововолинськ, де їй створили всі необхідні умови для роботи дистанційно. Переселенка щиро дякує Олександру та Наталії Ільницьким за допомогу, із захопленням розповідає про спілкування з волинянами. Й каже, що ніколи не розуміла й не розуміє тих людей, які дивилися в бік росії. Як можна відректися від своєї країни? 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

30 Червня, Четвер
Погода у Нововолинську та Володимирі