Історія нововолинської сім’ї, яка виховує трьох своїх дітей та десять всиновлених

Олена та Василь Матвіюки з Нововолинська – багатодітна родина. Вони мають трьох своїх дітей та десять всиновлених. Волиняни відкрили свій власний дитячий будинок сімейного типу.

Довгий час Олена важко хворіла, проте продовжувала виховувати дітей. Каже, що хоче після себе залишити багато нащадків. «Ми мали двох діток. Потім народилась ще одна дівчинка, але я перехворіла тяжкими хворобами, в мене був рак і я розуміла, що моє життя дуже коротке. Лікарі говорили, що я проживу рік-два. І я хотіла після себе залишити побільше життя в комусь. До нас прийшла одна дівчинка, їй було вже 17 років і розказала нам про те, як живуть сироти в дитячих будинках. І так ми захотіли ще мати сина. Взяли сина. В цього хлопчика був братик, взяли ще його. Тоді я другий раз захворіла, в мене був рак кісток. Кожного дня я думала, що помираю. Я вже просила, щоб Бог мене забрав, я вже не могла в тих болях більше жити. Чотири з половиною роки я була дуже хвора. В мене болів весь скелет. Але за той час ми прийняли ще п’ять дітей. Потім ще двох», – розповідає Олена Матвіюк, – повідомляє Громадське.Волинь.

«Кожна дитина має свою незвичайну та важку долю. Сама страшна доля була у хлопчика Вадима. Він інвалід першої групи, в нього повністю паралізовані ноги. Це братик двох наших дівчаток. Ми дізнались, що його мама тримала в бочці, яка була йому замість манежу. Вона там тримала його, щоб він не заважав. Ще у нас є маленька циганочка. Вона до нас прийшла в 2,5 роки. Дитина була як мауглі. Вона до чотирьох років не говорила, вона постійно втікала з дому», – каже жінка.

Родина власними силами побудувала для дітей будинок. Проте, він ще потребує ремонту.

«Ми розуміли, що держава не може виділити нам 6 квартир. А так, як ще дітки прибули, то потрібно сім квартир. Я їздила в Америку і там продавала диски із своєю історією. На ці кошти ми побудували будинок на шість квартир. Вони ще не закінчені», – розповідає Олена.

«Я колись казала, діти, колись буде такий час, коли нас вже не стане. І може ви колись прийдете до нас на кладовище і вас буде настільки багато і діти, і внуки, і правнуки. Це буде велика армія. Якби не це важке життя, в мене не було б такого бажання жити. Я б не перемогла ці хвороби. Легко жити не цікаво».