Мрія Лесі Грицюк – побувати на місці загибелі свого чоловіка у Волновасі
Дружина загиблого бійця 51-ї ОМБ Михайла Грицюка Леся довго не вірила у смерть коханої людини, а новини по телебаченні готували до найгіршого.
Зі всіх волинських родин, що втратили рідних під Волновахою, найдовше чекали невтішну звістку в селі Милятин Іваничівського району. Безліч версій збивали з пантелику. Живий, але поранений – казали про бійця. Жінка, що залишилася на руках з двома маленькими дітьми, до кінця надіялася на це. Як саме загинув і де перебував під час нападу ворогів Михайло їй досі не сказали.
Михайло не дожив дві неділі до свого тридцятиріччя, до хрестин доньки. Настуня з’явилася на світ за кілька днів до початку мобілізації. 8-го квітня 2014 року пролунав дзвінок з сільської ради –повідомили про повістку. З виразкою шлунка і поганим зором забирали в військкомат, а він і не перечив. Знав не на словах, що таке служба, проходив військові навчання у Великих Мостах Львівської області. Свої обов’язки на чужі плечі не звик перекладати, бо зростав у багатодітній сім’ї, працював змалку. За це його любили і в Топилищах, і у Милятині, куди переїхав після одруження. Мотався до сусідньої Польщі на заробітки, збирався будуватися. Війна не спитала про плани.
Михайло Грицюк народився 5 червня 1984 року у селі Риковичі Іваничівського району. У вересні 1991 року пішов у перший клас Риковичівської школи, а через два роки багатодітна сімя Грицюків переїхала в Топилища. Продовжив навчання уже у Топилищанській школі, яку закінчив в 2000 році.
У 2003-му його призвали на дійсну службу. Після проходження навчань у Великих Мостах Львівської області служив в одному з військових підрозділів. Демобілізувався у 2004 році.
В березні 2007 року одружився з Лесею Конопко та переїхав до дружини в село Милятин Іваничівського району.
14 травня 2012 року в подружжя народився син Олексій,а 1 квітня 2014 року донька Анастасія. Через тиждень після народження донечки Михайла сповістили про мобілізацію до Збройних Сил України.
Із Володимир-Волинської частини Мішу відправили на Рівненський полігон, а потім на Волноваху. Рідня прощалася і ніхто гадки не мав, що осиротіють двоє дітей. Без тата лишився і старший Олексійко.
Подружжя 5 років чекало на первістка. Пологи були складними, лікарі говорили Лесі прямо, що народжувати більше не бажано. Коли завагітніла вдруге, Міша безмежно хотів донечку. Бог дав йому шанс побачити свою кровинку. Насті було лише півтора місяці, коли тато пішов служити. Охрестити дівчинку планували після повернення Михайла зі Сходу.
«Міша казав, що не вернеться. Ще тільки повістку принесли, говорив, що попаде в другу Небесну сотню. Купив 18-го травня мобільний, квитанцію досі бережу. Я зраділа, що більше не доведеться в хлопців просити, а він каже: «Цей телефон мені на три дні», – розповідає Леся Грицюк.
22-го травня 2014 року Волинь сколихнула страшна звістка – на Донеччині смерть застала 17 молодих бійців, 10 із них – наші земляки.
У ніч з 21 на 22 травня близько 5 години ранку троє кадрових військових і чотирнадцять мобілізованих з Волині, Рівненщини, Вінниччини, Івано-Франківщини, Львівщини та Хмельниччини були розстріляні під Волновахою. На табір 51-ї окремої механізованої бригади ЗСУ напали бойовики ДНР – військових розстрілювали впритул, а поранених добивали.
Експерти причиною трагедії під Волновахою вважають некомпетентність дій командування в умовах партизанської війни (українські військові базувалися за 20 метрів від дороги), відсутність розвідки місцевості, належного технічного забезпечення, бойової охорони тощо.
Це слава, від якої холоне на душі у матерів, яку бояться і відрекаються. Її не бажають для себе продажні командири, що ховаються перед обстрілом, залишаючи солдат напризволяще. Слава героям! Люди голосили і проводили Михайла Грицюка до місця вічного спочинку. Йшли по квітах, якими вкрили останню дорогу від хати. Такого багатолюдного похорону село ще не бачило. Відспівували Мішу 11 священиків. На прощальній церемонії полковник Юрій Оніщук попросив вибачення в рідних за те, що не вберегли бійця.
На місці загибелі українських бійців місцеві мешканці встановили пам’ятний хрест, а волинські волонтери – меморіальну дошку з викарбуваними іменами загиблих.
«Сина від нього не можна було відірвати, він настільки плакав. Міша теж пішов плачучи. Ми їхали містом, повз йшли військові в формі, а Олексійко, дивлячись на них, кричав: «Тату!», – пригадує Леся Грицюк прощання у Володимир-Волинській військовій частині.
Останнє фото Михайла з сином. Володимир-Волинська військова частина.
Перед трагедією у сім’ї Грицюків діти вели себе дуже неспокійно, наче відчували біду. А Леся прокручувала слова Михайла: «Дивися за дітьми і за собою, нікуди я не дінусь. Все одно до вас прийду. Як ні, то привезуть». Він часто їй це повторював, ніби підготовлював до найстрашнішого. Востаннє подзвонив ввечері 21-го травня. Спілкувалися не довго – Леся пішла заспокоювати діток.
Доньку назвали так, як хотів батько. Настя знає про тата з розповідей та фотографій. Олексій, якому скоро виповниться 4 роки, часто говорить, що тато з ним грається. Мабуть, приходить він у дитячі сни, як і обіцяв, не залишає їх. Коли ставили на могилі пам’ятник, Олексійко з дому прийшов сам на кладовище.
«Я навчилася говорити без сліз», – каже Леся Грицюк, а голос тремтить. Вона віддала вітчизні найдорожче.
Юлія Ховайло, інтернет- видання “БУГ”
