Марія Черняк поділилася рецептом довголіття
Ювілярка Марія Миронівна Черняк поволі розповідає про прожиті роки, згадує найкращі моменти життя, хоч було їх у старенької не так вже й багато, бо вела її доля тернистими дорогами.
У свої сто літ Марія Миронівна має непогану пам’ять, хоч і з кийком, але ходить по хаті, ще й на подвір’я потішитись ясному сонечку помаленьку виходить. А проживає наша співрозмовниця з дочкою Валентиною, яка уже пенсіонерка.
Пише Інформаційне агентство Волинські Новини.
Народилася Марія Миронівна далекого 1915-го тут, на Жалобово (околиця Рожища), де й провела все своє свідоме життя. У сім’ї було восьмеро дітей, тому Марії, як одній з найстарших, довелось рано подорослішати. Жили дуже бідно. Діти, підростаючи, змушені були йти у найми. Дванадцятирічною найнялася до євреїв глядіти дітей і Марія Черняк.
– Хазяйни мої мали крамничку, займались торгівлею, – згадує Марія Миронівна, – а я гляділа їхніх дітей – трирічну дівчинку та п’ятирічного хлопчика. Люди вони були добрі, і одягали, і годували мене.
Пізніше підлітком ще й корови людям пасла. Так і зросла – в бідності та убогості, але у великій любові до батьків, братів та сестер.
Дев’ятнадцятирічною засватав Марію такий же бідняк Іван, що жив неподалік та з яким разом пасли худобу. Вродливий, статний, він відразу припав до душі Марії. у 1936-ому молоді обвінчалися й Іван привів Марію в невістки. Роботяща, сором’язлива, поступлива, вона зуміла знайти спільну мову з його ріднею. Тоді здавалось, що разом вони подолають будь-які труднощі, бо ж працювати не лінувались. А як раділи вони з чоловіком, коли в 1938-му на світ з’явилась донечка Валентина. Сьогодні Валентина Іванівна з трепетом в голосі згадує миттєвості свого дитинства, коли за дитячі пустощі мама лаяла її, а тато захищав і пестив. У нього був такий ніжний погляд і сильні руки.
Через три роки, у 1941-ому, Марія знову була при надії. Іван так мріяв про сина. Та одного дня Жалобово облетіла чорна звістка – чоловіків забирали на війну. Міцно обіймаючи вагітну дружину, Іван коротко мовив: «Чекай, обов’язково повернусь».
Через три місяці Марія народила сина Павла. Чекала свого Івана, тулячись з малими дітьми по чужих кутках, коли німці спалили Жалобово. Вірила, що зустрінуться, згодом розпитувала про чоловіка у тих, кому пощастило повернутися. А тоді, наче ніж у серце, – прийшла похоронка.
Недовгим виявилось жіноче щастя бабусі Марії. Та вона була щаслива з своїм Іваном, бо ще й нині, показуючи нам як найбільшу сімейну реліквію свою весільну світлину, запитує: «Правда ж красивий був мій чоловік?» і легко проводить помережаними від тяжкої праці пальцями по рідному образу, застиглому у часі.
Гірка і важка вдовина доля судилася Марії Черняк. Каторжно працювала у післявоєнні роки розрухи, разом з рідними зводила хатину, аби було де притулитися з дітьми, хоч була неписьменна, та наполягала на навчанні сина та дочки. Все життя прагнула, аби її з Іваном діти виросли добрими і щирими людьми, знайшли своє місце в житті.
Працювала Марія Миронівна на місцевому консервному заводі, по закінченні семи класів влаштувалась туди в один з цехів і дочка Валентина.
Важка праця змолоду підірвала здоров’я Марії Миронівни, як результат – на початку 60-их років жінці довелося видалити нирку, після чого наша співрозмовниця отримала інвалідність. Та життєвий оптимізм, наполегливість, надзвичайне бажання бути опорою дітям, які вже торували власні життєві стежки, додавали сили і впевненості у власних силах. Марія Миронівна ніколи не нарікала на долю і завжди вчила сина та доньку дякувати Богу за кожен прожитий день.
Першим порадником та найбільшою підтримкою була вона для дочки Валентини, яка довгі роки боролась з хворобою чоловіка і теж рано овдовіла. Завжди боліло серце бабусі і за долю семи онуків, які розлетілись у світи з рідних домівок, і не завжди їм випадає провідати бабусю. Та найбільше щастя для старенької, коли на порозі її оселі з’являються праправнуки, яких має аж дев’ятнадцять. Діждалась бабуся і двоє праправнучок. Міцніє та багатіє родинне дерево Івана та Марії Черняків.
Напередодні сторічного ювілею доля послала нашій співрозмовниці нове випробування – закінчився земний шлях її сина Павла. Болить та плаче материнське серце, голову знову, як і колись, покрила чорна хустина.
– Бог не дає більше випробувань, – каже жінка, – ніж ми можемо стерпіти. А жіночий рід наш дуже витривалий, сто шістнадцять літ прожила моя мама Пелагея Василівна, сто минуло вже й мені. Напевно, за нашу смиренність дарує нам Бог довгого віку, – підсумовує бабуся.
А ще, як на мене, за щирість, за доброту у відношенні до інших. Бо під час спілкування бабуся більше розповідала про своїх рідних, сусідів, тих, хто допомагав їй у житті, аніж про себе. Напевно, турбота про ближнього і є рецептом довголіття Марії Черняк. Бо добро завжди повертається добром.
