<

Жителька села Головне аби вижити, економить на всьому

Цей запис опубліковано більш як рік тому
13:17 | 8.02.2017 / Любомль /
Перегляди
3
/ коментарів 7

Нелегка старість прийшла до бабусі Оксани Скіпальської. Весь вік жила одиноко в селищі Головне Любомльського району. Важко було.  А як минуло пенсіонерці 75 – й узагалі «розклеїлася». Передусім морально. Бо сама поратися по господарці не може, треба в когось помочі просити. Від цього, каже, найдужче втомилася.

Про це пише Наталія Кравчук на шпальтах Вісник і К.

Вона – дитина війни. Народилась у 1941-му, невдовзі батька забрали на фронт і мати сама залишилася з дев’я­тьма дітьми. Ох і набідувалися!.. Жінка згадує, скільки ненька сліз пролила, переживаючи, чи не овдовіє. Але як війна кінчилася, батько таки повернувся – живий і без серйозних поранень!

Оксана Йосипівна добре закінчила школу, й вчителі пророкували їй гарне майбутнє. Просили, аби йшла вчитися далі. Однак дівчина, отримавши атестат, подалася на заробітки на Кубань. Пізніше таки вступила на агронома в технікум у Горохові, але швидко науку кинула. Чому? Безгрошів’я, каже, змусило. Але що була тямуща і трудолюбива, то її запросили на роботу на місцевий овочесушильний завод. Там пропрацювала на одному місці майже чверть століття. Вже в той час жінка сушила картоплю, моркву та цибулю на експорт.

– Певно, пенсію непогану заробили? – запитую.

– Де там, – скрушно хитає головою. – Маю всього тишчу триста гривень. На шо хватає? Найперше треба дрова. Три фурманки їдним конем привезли, одну парою – вже пенсії нема. Порізали – заплатила. На ліки йде багато. Бо мала операції на очі, треба каплі всякі капати. На то рублів 200 на місяць йде, не менш. Дякувати людям, односельчанам, шо помагають: картошку, моркву, буряк, капусту – все приносять. Хліб печу чи блінчики жарю, то муку купляю, олію. А сало чи м’ясо – рідко.

– А рибу? – запитую.

– Ой, дитинко. Не в моїх компетенціях рибку їсти, – розплакалася бабуся.

Зізнається: найбільше на їжі економить. Про цукерки й пряники давно забула. Хоч солоденького хочеться. І ложечку медку до чаю. Та де його взяти?

– От радіо купила, то тепер в курсі всього. Чула, шо в городах беруть таких, як я, на довічне утримання. А в селах не хочуть, – бідкається.

Пояснюю, що часто то виявляються аферисти – просто забирають у пенсіонерів житло, а немічну людину кидають напризволяще. Бачу, не дуже вірить.

– Тоді в дом пристарєлих хочу. Я терпляча, але вже нєрви на ісході. Надоїло всіх просити. Бо просити – треба платити. А не хватає, – скаржиться старенька.

Проводжаючи мене, обережно стає на порозі. Зізнається, недавно тут послизнулась і мало не впала на бетон.

– Була б забилася, але Бог вберіг, – каже. А потім, опустивши голову, скрушно додає: – Нє, луч було б впасти… Хоч то гріх так казати. А то клопоту багато…




коментарів: 7
  1. Бабуся. Українка. Поліщучка. Відпрацювала чесно всеньке життя, як рабиня. А ось і старість… А щоб тим, хто винен у розмірі призначеної їй такої пенсії, та жив на цю суму аж до самої смерті – не менше, як 100 років у самотності.

  2. “Маю всього тишчу триста гривен”,-хочеться почути від сьогоднішніх депутатів!Щоб така “велика” сума грошей супроводжувала їх все життя! Ганьба!!!!

  3. В нас таких бабусь дуже багато,не треба робити екзотику.Питання два-де її родина,яка могла б домогти, чи не родичка генералу Скипальському.І ДЕ СОЦІАЛЬНІ ПРАЦІВНИКИ?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 Квітня, П’ятниця
18 Квітня, Четвер