В селі Грибовиця священик щодня ходить на могилу до коханої

На сільському цвинтарі в селі Грибовиця Іваничівського району майже щодня можна побачити 82-річного священика Низкиницької Свято-Успенської обителі отця Володимира.

Минуло майже п’ять років, як його спіткало велике горе – померла дружина, з якою він прожив більше, як піввіку, виростивши двох дітей: дочку Світлану та сина Володимира. І весь цей час сум і душевний біль від непоправної втрати у будь-яку погоду щодня приводять його на могилку коханої, де він проводить довгі години у молитвах, спогадах і розмовах зі своєю матушкою. А втомившись, прилягає відпочити на стареньких ряденцях, розстелених біля надмогильних плит. Історію священика публікує видання «Слово Волині».

Щороку у день смерті своєї Тетяни, яка померла на свято Івана Богослова, отець Володимир їде в село Верхнів, де є храм із такою ж назвою, і разом із місцевим священиком править службу. На пам’ятнику поруч із портретом дружини отець Володимир викарбував і свою світлину.

– І плити, і все інше для своєї могили я вже придбав. Не хочу, щоб, коли помру, діти морочили собі голови ще й цим. Єдине моє бажання, щоб ховаючи мене, вони пробили в могилі нішу до моєї матушки, аби й після смерті між нами не було ніяких перешкод, – сумно посміхається старенький священик. – Є тут також місце і для нашої 53-річної дочки Світлани, яка зараз мешкає у Львові. Син із сім’єю живе тут, у селі – в хаті діда, який заповів йому все своє майно і господарство.

Народився Володимир Дубина в родині сільських трудівників у селі Грибовиця і був єдиним сином у батьків. Обоє вони співали в церковному хорі, тож хлопчина вже з малих літ, постійно буваючи в храмі і підспівуючи хористам, вивчив на зубок усі церковні треби й молитви. Закінчивши школу, він пішов працювати водієм у ватажне АТП (колишня «Чорна сотня»). Зі своєю Тетяною юнак познайомився, коли дівчина приїхала в їхнє село на похорон брата.

– Моя покійна матушка Тетяна родом із села Житані Володимир-Волинського району. Виросла вона в багатодітній родині, мала ще трьох братів і сестру. Коли її старший брат одружився, то переїхав у Грибовицю. Жили вони з дружиною небагато, тож чоловік поїхав під Москву на заробітки. Якось він разом із такими ж заробітчанами допомагав одній жінці привезти і розвантажувати брикет. Коли закінчили роботу, господиня, як і годиться, виставила могорич. Тільки не сказала, що подала на стіл не горілку, а деревний спирт. Для товаришів Тетяниного брата все минулося добре, а його врятувати медики вже не змогли…

Після похорону дівчина так і залишилася жити в нашому селі. Тут ми й вподобали одне одного. Якийсь час зустрічалися, а потім у 1958 році побралися. Вінчав нас старенький священик із Тишкович, який потім писав прохання до покійного владики Панкратія і давав мені рекомендацію для вступу в Ленінградську духовну академію. Звичайно, вступити туди було непросто. До того ж, дізнавшись про мій намір, нашу сім’ю, в якій на той час уже було двоє малих діток, почали переслідувати і залякувати представники радянської влади. Довелося довго таїтися. Тетяна погроз не злякалася, мене у всьому підтримувала і казала їхати вчитися. У 1966 році я написав прохання до покійного митрополита Никодима, і він запросив мене в місто на Неві, виславши гроші на дорогу.

Екзаменували мене сім викладачів, головою комісії був сам митрополит. І, хоч з аудиторії я вийшов мокрий, ніби на мене вилили десяток відер води, іспит склав на «відмінно».

Коли в районі дізналися, що я все таки вступив у духовну академію, обшуки у нас в домі не припинялися кілька місяців, хоч дружина все заперечувала, казала всім, що, розрахувавшись із автобази, я пішов працювати в шахту, – згадує молодість батюшка.

У березні 1967 року, вже на другому курсі, Володимира висвятили у сан диякона, а в червні, – у священики, прикріпивши до приходу в одному з храмів Північної Пальміри, де він вів богослужіння і керував хором семінаристів. Заробляв на той час непогано – 400 -500 рублів. Гроші відсилав додому дружині та дітям. Його Тетяна, до речі, тоді вже теж вчилася на дяка.

Провчившись три роки в академії на стаціонарі, Володимир перевівся на заочне відділення в місто Загорськ Московської області, де вивчився ще й на регента. Закінчивши навчання, він повернувся на батьківщину, отримавши приход у селі Купичів Турійського району. Нормального житла там не було, поселили їх у невеликому ванькирчику в однієї бабці.

– І тоді я поїхав у Луцьк до владики, попросив інший приход. Владика направив мене в село Олика, що на Ківерцівщині. Там була велика красива церква, в яку завжди приходили прихожани з навколишніх сіл. Бувало, в престольне свято на день Трійці в храмі співало три хори. Була в нас там уже і власна хата та сяке-таке господарство. І все це прийшлося продавати в 1998 році, коли люди захотіли, щоб церква відійшла до Київського патріархату. Я ж вів службу Божу на старослов’янській мові. Зрозумівши, що мені вже пізно переучуватися, попросився в Низкиницький монастир. Владика Симеон погодився, але з умовою, що я спершу поїду в село Черніїв, що на Ратнівщині. У Низкиничі я потрапив вже 2005 року, де служу й понині. Просився на відпочинок, але отець Вікентій не відпускає. І всі ці роки поруч зі мною була моя вірна Тетянка. Вона теж вивчилася на регента і 36 років керувала церковними хористами, аж поки не захворіла, – тремтячою рукою отець Володимир з ніжністю гладить на холодному камені обличчя коханої …