<

Історія хлопчика, якого покинули батьки, а він став гордістю Волині

Цей запис опубліковано більш як рік тому
12:12 | 11.06.2017 / Новини /
Перегляди
1
/ Коментарі відсутні

Доля цієї дитини дуже непроста й зворушлива. Важко підібрати делікатні слова, щоб описати життя талановитого маленького співака Максимка Ткачука з Турійська, аби, борони Боже, не завдати йому душевного болю. 

Бо здорові, нормальні батьки залишили його немовлям на бабусю, потім роз’їхалися, створили нові сім’ї і… забули про первістка. А він свою тугу виливає в піснях, які здобувають перемоги на всеукраїнських та міжнародних конкурсах, – пише Вісник&Ко.

Доля подарувала Ларисі Ткачук двох діток – доньку та сина. Та сімейне життя не склалося. Жінка була змушена залишити дім, який їм колись збудував колгосп, і податись у наймане житло.

Син після закінчення школи вирішив не продовжувати далі навчання, а поїхав працювати до Києва. Там зустрів свою любов – студентку Любу. Дівчина відразу завагітніла. Ледве склала літню сесію на першому курсі – приїхала з коханим у Турійськ і сина народила.

У той час молодята ще не узаконили своїх стосунків. Але у свідоцтві про народження записали імена і тата, і мами. За три тижні зробили хрестини. Назвали хлопчика Максимком. Та не минуло й тижня, як молодь забралася й назад до Києва відправилася. На моє подивування, як так, Лариса Володимирівна лише знизує плечима:

– Люба школу закінчила із золотою медаллю, добре вчилася в інституті. Її мама мені дорікнула: «Ваш син змарнував моїй дитині життя». І я покинула роботу, попросила Любу перевестися на заочне й пообіцяла, що глядітиму Максимка, як вона їздитиме на сесії. Але вона не послухала.

Молодята в столиці одружились, але довго той шлюб не проіснував. Вони швидко розійшлися, невдовзі постворювали нові сім’ї. Але по Максимка в Турійськ так ніхто з них і не повернувся.

Жінці важко щиро розповідати про минуле. Як спочатку мала надію, що все налагодиться. Брала малесенького внука на руки, співала йому колискових і напувала розведеним коров’ячим молоком. Та з кожним місяцем надія на повернення батьків дитини танула. Не тьохнуло материнське й татове серце ні тоді, коли Максимко йшов у перший клас, ні тоді, коли їхав на перший конкурс талантів.

Доля обділила хлоп’я материнським теплом, але щедро обдарувала незвичайної краси голосом. Бабуся змалечку стала помічати, що малий підспівує всі реклами, що йдуть по телевізору. Про себе відмітила, що попадає і в ноти, і в такт. Якось зустріла свого вчителя музики Віктора Скулинця й попросила хлопця прослухати. Той відразу взяв маленького таланта під своє крило. І вже у вісім років Максим здобув свою першу перемогу на всеукраїнському конкурсі!

Сьогодні за плечима хлопчика не один фестиваль не лише загальнодержавний, а й міжнародний. Він тішиться піснею, яка ніжно ллється з дитячих вуст, дзвінко бринить і кожного, хто її чує, тримає за живе. Слухати ліричні мелодії у виконанні Максимка Ткачука справді неможливо спокійно. Бо душа співає й плаче разом з ним.

– А хто вам допомагає з поїздками на конкурси в столицю? – запитую в бабусі хлопчика, яка тримається за роботу двірника, аби мати хоч якісь засоби для існування.

– Та… ніхто, – ніяково відповідає. – Якщо конкурс організовує освіта, то, звісно, нам це нічого не коштує. Але ж більшість фестивалів не бюджетні. Аби зібратися на один, потрібні значні кошти і на одяг, і на дорогу, і на проживання з харчуванням. А в кого я маю просити?

– Хоча б у батьків, – вирвалось у мене.

Лариса Володимирівна змовкає. А тоді зізнається:

– Син фактично нічим не допомагає, а невістка, як я вже дуже попрошу, то перешле кілька сотень гривень.

Видно, що серце жінки стривожене. Вона думає над кожним словом, бо не хоче нічого поганого казати про Максимових батьків, не засуджує їх – ні сина, ні невістку, – виправдовує… Але мимохідь згадує факти, які красномовно показують їхнє ставлення. Як якось поїхала з внуком на конкурс у столицю, а в Києві саме був батько. Він на зустріч не прийшов. Іншим разом жінка у період відпустки на основній роботі подалася на заробітки з внуком та дочкою і в супермаркеті зустріла Любу. Рідна ненька… відвернулася, вдала, що не впізнала сина зі свекрухою! Що ні тата, ні мами ні разу не бачили в школі (Максим навчається в турійській гімназії), а «мамою» називає тьотю, підтвердили і директор школи, і класний керівник. То хіба можна від таких батьків чекати підтримки?

Виявляється, весь цей час, за усі десять років, відколи жінка сама виховує внука, вона не отримала від держави ні копійки. Звісно, запитую чому. Її зізнання шокує. Каже, що колись цікавилася питанням опікунства, але її люди налякали, що раз не має власного житла, а тулиться на найманій квартирі, то дитину бабусі не дадуть. Більше того, заберуть в інтернат! І вона злякалася.

Та, виявляється, ці побоювання були марними. Бо, як пояснив начальник служби у справах дітей Луцької міської ради Федір Шульган, ніде в законі не прописано, що наймане житло може бути перешкодою в оформленні опікунства. Потрібно звернутися в службу у справах дітей за місцем проживання про підготовку висновку про доцільність позбавлення батьківських прав тата і мами й подавати позов у суд. Тоді клопотати про опікунство.

Тим часом щасливий Максимко повертається з нагородою із чергового конкурсу – отримав друге місце на міжнародному фестивалі «Перлина-фест». І збирається на наступний.

***

Учора великою мрією Максимка був комп’ютер. Сьогодні бабуся дякує за здійснення цього бажання місцевому підприємцю Валерію Чудруку. Тепер Максимко загорівся бажанням навчитися грати на акордеоні, тож  Лариса Володимирівна думає, як дитині придбати цей інструмент.




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

29 Березня, П’ятниця
28 Березня, Четвер