<

Боєць з 51 ОМБ розповів про полон та парад ганьби в Донецьку

Цей запис опубліковано більш як рік тому
13:05 | 29.01.2015 / Новини / , , /
Перегляди
10
/ Коментарі відсутні

22 січня, у день Соборності України, бойовики в Донецьку організували парад полонених. Вулицями міста провели захисників донецького аеропорту – славетних кіборгів. В оточенні озвірілих сепаратистів наші хлопці йшли достойно і не піддавалися на провокації зухвалих пропагандистів з російських телеканалів.

Міжнародні правозахисні організації уже назвали цей так званий «парад» порушенням усіх міжнародних правил щодо захисту прав військовополонених. Аналогічну акцію уже влаштовували у знаковий для нашої держави день – День Незалежності 24 серпня. Звільнений з полону боєць, який був на тому параді, розповів про нього і про умови, в яких терористи утримують полонених, – пише Вісник.

– Ми вже вийшли у Кутейникове, тут наш підполковник каже: «Хлопці, є наказ повернутися, завезти боєприпаси, забрати 200-х і 300-х. Ви можете не їхати, нікого не можу заставити. Але я офіцер, і мушу наказ виконати». Їхати ніхто не хотів, бо відчували недобре, там обстріли були страшні. Але на війні всі один за одного. Як так: чого він їде, а я не маю? Це неправильно кидати своїх. Коли ми під’їхали, перед селом замість українського блокпоста нас зустріли найманці. Їх було чоловік 30, а нас 13. Я з іще одним хлопцем сиділи зверху на машині з боєприпасами. Один постріл – і все злетіло б у повітря. Так і потрапили у полон. Добре, що снайперську гвинтівку скинув, бо розстріляли б на місці.

У полоні

– Найтяжчі – перші дні, – каже Олександр. – Особливо психологічно. Кожен з автоматом заходив і запитував: хто ти, звідки, нащо сюди прийшов? Ми ж спочатку до найманців потрапили, вони нам казали: «Ти пришел на мою землю меня убивать?» І навіть відповісти було нічого. У них же автомати. Коли приїхав російський офіцер, то чути було, як вони просили дати їм когось, «аби голову відрізати». Далі нас відвезли у Сніжне, Донецьк. У камері – чоловік 20. Задуха. Їсти давали двічі на день – зранку і ввечері. Якусь кашу і кусень хліба. Від голоду постійно паморочилось у голові. Правда, пити давали. Деяких хлопців на роботу водили. Вони розвантажували конвої з Росії. Там були старі берці, форма, тушонка – настільки стара, що смерділа. Серед сепаратистів були й нормальні. Давали нам то чаю пакетик, то цигарку. Ми все передавали по колу на чоловік п’ять-вісім. Серед «ополчення» навіть були «західняки». Познайомився з одним зі Славути Хмельницької області. У нього батько в Нацгвардії. Питали: «Якщо батька побачиш, то вб’єш?» Каже: «Вб’ю».

Парад під дулами автоматів

Про те, що бойовики затівають щось на День Незалежності, Олександр з товаришами зрозумів напередодні. Тоді їх перевезли зі Сніжного у Донецьк. 24 серпня їсти дали о четвертій ранку. Як згадує Сашко, обід був «святковий» – перше, друге і компот. Потім повезли в облдержадміністрацію.

– Ближче до обіду конвоїри нас вивели у двір, провели інструктаж: наказали при артобстрілі падати на землю, інакше стрілятимуть, – по чоловічому скупо ділився спогадами волинянин. – Потім сказали закласти руки за спину, опустити голови. Полковників наших поставили попереду і повели. Людей було дві-три тисячі. Я йшов і молився. Було страшно не так того параду, як дурних людей. Від них всього можна очікувати. Сьогодні тобі шматок хліба дадуть, а завтра здадуть. У нас летіли борошно, цукор, яйця, каміння. Було таке, що хтось кастетом з хлопців отримав по нирках, потім в туалет ходив кров’ю. Бойовики говорили, що нам має бути соромно за те, що ми зробили. Мені соромно не було. Чого має бути стидно, якщо свою Батьківщину захищаю?

Визволення

Сашу обміняли на третьому тижні його перебування у полоні. Вони всі дуже чекали визволення, адже вже знали про Мінські домовленості. Крім того, приїжджала Руслана, яка забрала декількох хлопців. Обнадіяла і тих, хто залишився, мовляв, не переживайте, заберемо усіх.

– Ви не уявляєте, як то чекати. Коли заходить зі списком у руках і зачитує прізвища, а твого серед них немає. Але мені пощастило. На 9 вересня було призначено обмін. Одне прізвище зі списку було викреслене. Бойовик з кіпи справ витягнув одну – мою. Правда, обміняли нас дещо пізніше визначеного дня. Спочатку думали, що все пропало. Але обмін таки відбувся. Додому потрапив на мамин день народження. Це було щось неймовірне.

Сашко каже, навіть три тижні полону надзвичайно гнітили. Адже там ти ніхто, не знаєш, доживеш до наступного дня чи ні. Тому він навіть уявити не може стан хлопців, які у полоні перебувають місяцями.




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

29 Березня, П’ятниця