<

Ярослав Пашечко: У нас на 20 бійців було лише 11 бронежелетів

Цей запис опубліковано більш як рік тому
19:58 | 18.05.2015 / Інтерв'ю /
Перегляди
1
/ Коментарі відсутні

Ярослав Пашечко із села Пу­льмо до виконання свого вій­ськового обов’язку і за­хисту України приступив у ск­ладі Во­лодимир-Волинсь­кої 51-ї окре­мої механізо­ва­ної бригади.

Від­тоді минув рік. Нелегкий як для нього, поб­ратимів, так і для ба­тьків. Ярослав, виконуючи бо­йові завдання, об’їздив вздовж і впоперек Луганщину і До­неч­­чину, служив за кілька кі­ло­мет­рів від російського кор­дону, про­ривався з ворожого оточення, пережив наче осо­бисту мину­ло­річну трагедію під Волнова­хою. Страшний рік війни добіг для солдата до кінця. На по­чатку квітня 2015-го Ярослава демобілізували, і тепер він го­товий поділитися із земляками пережитим у той буремний час, – пише Шацький край.

e06475f67ed481c4877363b59acc0f36

Коли згадував і розповідав, по­руч сиділа мама Галина Ада­мівна. Якщо Ярослав подекуди губився в спогадах, то най­рід­ніша людина берегла в пам’яті всі деталі синової війни, почуті від нього по телефону. Підка­зу­вала, уточняла дати і місця служ­би, спрямовувала думку сина в правильне русло, час від часу витираючи з очей неп­рохані сльози.

Галина Адамівна:

– Ярослава мобілізували одного з перших у селі. Про­тя­гом п’яти місяців він служив без ротації – командування спо­дівалося на заміну, тобто новобранців. А вони не при­бу­вали. Натомість розпочалися материнські бунти. Матері пе­ре­живали за своїх синів, а я – за свого. Їхні протести могли б приз­вести до повного вис­на­ження солдатів передової, до нер­вових зривів і інших непе­ред­бачуваних наслідків. Бійці потребували хоча б короткого пе­репочинку.

Ярослав:

– На війну нас спорядили і відправили дуже швидко. 11 квітня я прибув у Володимир-Во­линський, два тижні – нав­чання на Рівненському полігоні, а 9 травня нас уже привезли в Дачне Дніпропетровської об­лас­ті, що межує з Донеччиною. Якщо пам’ятаєте, 11 травня в Донецьку відбувався так зва­ний референдум, і ми у повному бойовому спорядженні засту­пили на чергування на одному з блокпостів. Починалися реалії війни. Нас попередили про мож­ливі провокації і навіть збройні сутички. На блокпост приїжд­жали агресивні люди, знімали все на відеокамеру, погрожу­ва­­ли кривавою розправою, якщо за добу не заберемося звідти. Ми демонстрували стійкість і казали, що будемо стояти, скі­льки буде потрібно. Сепара­тисти не повернулися. Приїжд­жали і нормальні люди – прихи­ль­ники єдиної України, дякували за службу, доставляли харчі і питну воду. Гарно співпрацю­вав із нами мер міста Курахове – підбадьорював, інформував про воєнні події та ймовірні про­вокації.

Галина Адамівна:

– Коли син проходив таким чином бойове хрещення, ми з чоловіком вперше не на жарт злякалися за його життя. Мали тоді йти на весілля – не пішли. Яке може бути гуляння, коли ди­тина в небезпеці? Дякувати Богу, все обійшлося.

Ярослав:

– Майже в останній день мо­го перебування в Дачному – від­носно спокійній території, перед самим відправленням у гарячу точку волонтери доставили мені бронежилет, придбаний за кошти односельців. У нас на 20 бійців було лише 11 цих засобів захисту, та й ті згодом віддали 30-м танкістам, які прибули, щоб нас змінити.

Галина Адамівна:

– Пригадую, побігла я тоді до сільського голови Федора Гло­ва­цького, сльози в очах. Кажу, потрібен бронежилет для сина. Завдяки депутатам і всім не­бай­­дужим людям вдалося швид­ко зібрати необхідну суму коштів. Знайомий волонтер з Володи­мир-Волинського Роман Марти­нюк купив засіб захисту і завіз Ярославові. Буквально на дру­гий день сина відправили під са­мий кордон з Росією.

Ярослав:

– Коли я проходив строкову службу в армії, то отримав вій­ськову спеціальність водія-ме­ха­ніка. На війні перекваліфі­ку­вався в артилериста. Підтри­муючи піхоту, об’їздили разом з бо­йовими побратимами майже всю зону АТО. Нанесемо вог­неві удари з «ГРАДів» по воро­жих позиціях і, не гаючи часу, від’їжджаємо в інше місце. Бо­йовики часто стріляли у від­по­відь, але нас уже не заставали. Ця швидкість у діях рятувала нам життя. Дякувати Богу, за­гиб­лих у нас не було. Єдине – не­легкими були умови такого по­льового життя. Спали вдяг­нуті, взуті, в бронежилетах. Ко­ли нас обстрілювали, ночували в окопах, під машинами. Навчи­лися миттєво реагувати на зву­ки польоту снарядів і вчасно хо­ватися. Якось бойовики об­ст­ріляли наші машини, солдати, які їх охороняли, встигли втек­ти. Довго ми тоді ремонтували пош­коджений транс­порт: і своїми силами, і волонтерів. При­га­дую, любомльські во­лон­тери спеціально приїж­д­жали до нас у зону АТО, щоб пола­го­дити ма­шини. Велика їм за це вдячність, а та­кож священику і при­хо­жа­нам Любом­льсь­кого Свято-Георгіїв­сь­кого храму, які зібрали на ре­монт чималу су­му гро­­шей.

Восени, коли мені по­чали допомагати ша­цькі волонтери, відчув значне полегшення: от­римав аптечку з кро­вос­пинними засобами, обмундирування, а го­ловне – теплі слова під­т­­римки від волон­тера Катерини Бонда­ренко. Взагалі тільки завдяки волонтерам ми ніколи не були го­лод­ними. Мали чудо­вих ку­ха­рів серед поб­ратимів, які, коли мали час, готували всякі сма­ко­лики. Лю­били ми ласувати сма­ж­е­ною картоп­лею, макаронами з соусом. Кон­сервації – і ово­чевої, і м’ясної – було вдосталь, вистачало сала, круп, мака­ро­нів. А мама часто давала нам по телефону по­ра­ди, як готу­вати ту чи іншу страву, зок­рема й таку складну, як під­ливка!

Галина Адамівна:

– А зразу було важко. Мобі­лізованому не видали обмунди­ру­вання – не знайшлося потріб­ної форми і 46-го розміру берців. Ярослав відразу зателефо­ну­вав додому, і батько повіз йому у військову частину стару фор­му, в якій син служив в армії. Зна­добилося трохи часу, поки бійцю видали все необхідне.

Як син був на передовій, ми з чоловіком не відривалися від телевізора, вслухаючись у кож­ну новину з передової. Бо­ліла душа і за свою кровинку, і за чужих синів. Сльози самі тек­ли з очей, коли дивилися, як хо­ронили загиблих військових. Не перестаю дякувати Богу за те, що син повернувся з війни жи­вим. Восени минулого року ми його зустрічали після 5-місячної служби. Відпустка була корот­кою, проте за цей час двері на­шої хати буквально не зачиня­лися. Люди йшли, щоб погово­рити з Ярославом, запитували, чим допомогти, несли гроші. Тоді суттєво підтримали сина мої дорогі односельці, сусіди, колишні колеги зі школи, районна влада. Всім ми щиро вдячні.

А були серед земляків і такі, які відмовляли сина поверта­тися на передову. Казали, що можна сховатися, можна щось придумати. Коли говорила про це Ярославу, сердився. «Як це – не йти? Кинути побратимів? Стати боягузом? Зрадником? Ніколи», – такою була його від­по­відь. І він пішов знову.

Ярослав:

– Після ротації служба про­ходила на Луганщині. Там було відносно спокійно. Я став во­дієм УРАЛу, перевозив ящики зі снарядами. До речі, довжина одного снаряда – 3м, а вага – 100 кг. Так от, частково в дорозі, і пройшов нелегкий рік служби на передовій. Я звик до постій­ної небезпеки і ризику, до життя в польових умовах, почав ціну­вати дружбу, відданість, взає­мо­­допомогу. А 6 квітня мене де­мо­білізували.

Не можна сказати, що вій­сь­кова справа – покликання Ярос­лава. Коли була мож­ливість після строкової служби стати вій­ськовим-контракт­ни­ком, він відмовився. Має нахил до іншої, мирної сфери дія­льності, пов’я­заної з технікою та її ремонтом. «У сина золоті руки!, – розпо­відає мама. – Проте коли пос­тало питання за­хисту України, він не задумую­чись усе кинув і пішов на війну. І не ховався, як деякі, за спідни­цями матерів і дружин. Бо не личить такий вчи­нок справж­ньому чолові­кові. Я пишаюся своїм сином-ге­роєм!».

Непросто було Ярославові зви­кати після напруженої вій­сь­кової служби до мирного життя: без бомбардувань, без свисту ракет над головою. До байдужості земляків, для біль­шості яких немає війни. До зов­ніш­нього спокою і внутрішньої, в серці, бурі. Добре, що роботи вдома вистачає, бо саме вес­на, гаряча пора в селі. Ба­тько на заробітках, тому Ярослав взяв на свої плечі весь тягар чоло­вічої роботи: поорати, поса­дити, посіяти. Праця на деякий час прогнала від нього лихі думки. А днями наш земляк вирушив у Прикарпаття на курси психологічної реабілітації бійців АТО в рамках проекту ковельських волонтерів «Зігрій душу солдату». Щоб відво­лік­тися від пережитого, позбутися нав’язливих спогадів і відчуття тривоги та просто поспілкува­тися з людьми, які його зрозу­міють. Вірю, що все в нашого ге­­роя-захисника буде добре!

Мирослава ЦЮП’ЯХ.




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *