<

Викладач Нововолинської школи мистецтв Марія Душук: «Музика лікує, хто б що не казав»

Цей запис опубліковано більш як рік тому
13:36 | 26.03.2019 / Інтерв'ю /
Перегляди
170
/ 1 коментар

У Марії Юріївни хвилюючий день – у найменших вокалістів звітний академічний концерт, дітки покажуть, чого навчилися за рік у Нововолинській школі мистецтв. До того, як юні таланти почали сходитися на розпівку, встигли поговорити з їх викладачем про все: роботу, хобі та особисте.

Cпорт, сім’я, домашні обов’язки, до 20:00 – улюблена робота. Марія Душук – викладач хору, вокалу та бандури молодших класів. У неї в кабінеті в кожному куточку грамоти, дипломи, кубки та медалі. Марія Юріївна із захопленням розповідала свою життєву історію, на устах завжди посмішка, особливо, коли згадували про її 198 діток.

Майже 14 років однією стежкою на роботу: як це бути викладачем у школі мистецтв?

«ДОЦЯ, ПОРА ЗАЙМАТИСЯ!», – ДОСІ МЕНІ СНИТЬСЯ МОЯ ВИКЛАДАЧ БАНДУРИ

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу IMG_9868-1024x683.jpg

— Що привело вас до музики?

Привела мене мама. Все почалося з самого дитинства – з бабусиної пісні. По маминій лінії у нас всі гарно співають. З 1-го класу на сцені, тоді ж була перший раз ведучою останнього дзвоника. І так до 11 класу. У школі був хор, вокальний ансамбль, в якому співала. Займалася вокалом у ДЮЦі, а коли побачила бандуру, то сказала, що хочу бути бандуристкою.

— А чому саме бандуристкою?

Мамина колега грала на бандурі в ансамблі Раїси Кириченко. Один раз побачила бандуру і ціле літо уявляла, як я на ній граю, позувала перед дзеркалом. У вересні в 4-му класі мама привела в музичну школу до Надії Володимирівни Миронюк. Досить суворий викладач, та всі її учні пов’язані з музикою. Досі вона “тримає руку на пульсі”.

Коли відповідальний концерт, Надія Володимирівна мені сниться зі своєю коронною фразою: “Доця, пора займатися!”. Жартома кажу їй при зустрічі: “Ви можете дати мені спокій, хоча б уві сні”. Пам’ятаю, багато часу займалися: до школи і після. Зараз інший час, діти не дозволяють себе так “притиснути”.

Перша бандура, яку купили батьки для навчання. Сьогодні вона в розписах та на модернізованій підставці, на якій можна грати стоячи.

— Якими ще музичними інструментами володієте?

Займаюся з дітками за фортепіано під час вокалу, та це не є досконале володіння. Нотну грамоту знаєш, розміщення нот знаєш, тому сам наскільки це можливо, оволодіваєш інструментом. Більше ні на чому не граю. Дивуюся тим людям, які грають практично на всіх інструментах

Є один проект – заволодіння інструментом, якого в місті взагалі немає. Він ще не представлений, його виготовляють спеціально для нашого хорового колективу «Діти світла». Із грошей, які виграли на фестивалі, купили заготовку. То ж зараз в очікуванні.

— Коли зрозуміли, що хочете стати педагогом?

Згадую моє перше інтерв’ю в музичній школі… Волинське телебачення приїхало знімати дівчинку, яка повернулася з конкурсу. Я грала в коридорі на бандурі, підійшли та запитали, ким хочу стати. Відповіла – викладачем бандури. Та тоді це було сказано несвідомо.

«А СПІВАТИ ХТО БУДЕ?», – СЛОВА, ЩО ЗМУСИЛИ ПЕРЕДУМАТИ ВСТУПАТИ НА ФАКУЛЬТЕТ ЖУРНАЛІСТИКИ

— Бажання пов’язати своє життя з музикою було завжди?

У 2000 році закінчила одночасно школу та музичну. Треба було визначитися, куди поступати. Я здала документи на журналістику. Переломним моментом стало запитання знайомого священика. Дізнався, що вступаю на журналіста і запитав: “А співати хто буде?”. Тоді все перевернулося…

Залишилося два дні до подачі документів і здала їх в інститут мистецтв у ВДУ імені Лесі Українки на спеціальність “музична педагогіка”.

— Коли почали викладати?

Закінчила університет і відразу прийшла в школу мистецтв. В житті завжди так складалося, що з’являлася в потрібний час у потрібному місці. Дівчинка-бандуристка, яка була ученицею моєї вчительки, і звати її Марина, планувала кинути роботу в Луцьку і прийти в школу мистецтв у Нововолинську. Зателефонували директору, сказали, що прийде Марина і візьміть її на роботу. Марина передумала. Та прийшла я.

Мені на той час змогли запропонувати хор по сумісництву. На постійну роботу не було місця. Тож я працювала в садочку №6 музкерівником. До хору “підкинули” ще кілька бандуристів. Так і зачепилася тут (в школі мистецтв, – ред.).

У цей рік вокалістів набрала Інна Левкова, та вона вже займала й іншу посаду, було мабуть тяжко суміщати, тому звільнилася. Її діток розподілили між викладачами, і мені дісталося (усміхається, – ред.)

— Ваші перші учні, якими вони були?

З моєю першою ученицею Мариною Завирухою ставала тим, ким є зараз. Ми об’їздили всю Україну, займали призові місця. Вона брала участь в першому проекті «Голос діти». Був у мене і фольклорний ансамбль “Забавлянка”. Номери ставили зі слів моєї бабусі, вона записувала завжди народні пісні та обряди.

— Скільки діток навчаєте зараз?

198 діток в хорі цього року. У підготовчій групі маю 8 діток, 12 – в штаті школи. Бандуристів зараз немає, минулого року випустилися.

Всі, хто приходить в музичну, потрапляють в хор, подобається їм чи ні. Є діти, яким дійсно не дано співати. Вони ходять на заняття, а через чотири роки починають співати.

«КОЖНА ДИТИНА ПО-СВОЄМУ УНІКАЛЬНА І ТРЕБА РОЗГЛЕДІТИ, ДО ЧОГО ЛЕЖИТЬ ДУША»

— Як розпізнати в дитини талант?

Буває по-різному. Коли приходять батьки та запитують, куди можна здати дитину, я відповідаю, що здають в інтернат, а до нас приводять на навчання. Мама з татом дуже зайняті, немає часу – є такий відсоток батьків, які приводять, щоб віддати.

Дехто дивиться проекти і хоче, щоб дітки так само виступали, були зірками. Буває батьки просто реалізовують свої нереалізовані мрії за рахунок дітей. “Я не грав – дитина буде грати”. Якщо експеримент вдається і дитині подобається – це чудово.

Кожна дитина по-своєму унікальна і треба розгледіти, до чого лежить душа. Якщо лежить душа до музики, можна шукати свій інструмент, експериментувати. Є діти, які вчаться суто по нотам, грають по нотам, а є такі, які пробують щось самі створити. На таких дітках все і базується.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу IMG_7425-1-1024x768.jpg

— Розкажіть про своїх діток. Вони дружать з музикою?

Коли запитують скільки у мене дітей, то я відповідаю, що я сама багатодітна мама (усміхається, згадує свій хоровий колектив – ред.) Маю два сина – менший 10-річний Даниїл та старший Давид, якому 16-ть

Привела своїх у музичну школу та водила по кабінетах, питаючи що подобається. Старший танцював в садочку і прийшов зі своєю партнершою сюди (в школу мистецтв, – ред.) на танці. Закінчив минулого року хореографічне відділення, 9 років навчання.

Менший сказав, що буде танцювати, але хоче ще грати на музичному інструменті. Казав, що бандура – це не чоловічий інструмент. Як мама не захотів – обрав фортепіано. На його думку це найзручніший інструмент, бо його не треба нікуди за собою носити.

– Коли можна залучати дитину до мистецтва?

В будь-якому віці, якщо в дитини є дані та бажання. Тут головне, як в лікаря, не зашкодити. У мене найменші дітки по 5 років. В такому віці головна перепона – немає такої посидючості. А взагалі, для кожного виду мистецтва є певний вік. З 8-9 років — народні та духові інструменти, танці — з 3-4 років. На вокал — з 5-6 років, в 9-10 — художня.

Та ніколи не буває пізно.

У школу мистецтв є вступні іспити в травні та в черні, терміни навчання. Багато хто не розуміє, що це не гурток, а повноцінне навчання з вересня по травень. Окремо є вечірні платні курси.

— Що робити, якщо «Ведмідь на вухо наступив»?

Треба працювати над собою. Буває дітки не розуміють, що не попадають в ноти. Та все виправляється, головне хотіти. В дитини має бути бажання, а від батьків – підтримка.

«МУЗИКА ЛІКУЄ, ХТО Б ЩО НЕ КАЗАВ»

— Всі дітки можуть почати співати?

Пробувати може кожен. Звичайно, є такі, що володіють сильним голосом, мають хороші дані. Та навчитися співати може кожен.

Вокал – це непросто як мистецтво. Він може стати терапією для діток з вадами мовлення – заїкання, проблемами з диханням. У таких випадках лікарі рекомендують вокал. У мене є дівчинка, яка випадково прийшла в музичну школу. Вона дуже заїкається, але коли співає, то максимально розслабляється. Ми працюємо, виправляємося. Завдяки вокалу вдавалося виправити дефекти мовлення.

Я писала дипломну роботу по музикотерапії. Вона лікує. І під час операцій вмикають музику: одна може підсилювати серцебиття, інша зменшувати. Музика може заспокоювати, має кровозупиняючий ефект. Є і музичні інструменти, які лікують.

Звітний концерт школи мистецтв. Модернізована гра на бандурі. Фото – Олена Хомюк

— Який викладач Марія Юріївна?

В мене напевно велика проблема – я дуже люблю всіх дітей. Тримаю їх близько до себе. Впевнена, що багатьом це не подобається.

Вважаю, що викладач має йти в ногу з часом, постійно розвиватися, діти дуже добре це відчувають. Він має зберігати спокій, свої особисті переживання і думки, домашні клопоти не приносити на роботу. Так само і роботу не приносити додому.

Хоровий колектив “Діти світла”. Звітний концерт школи мистецтв. Фото – Олена Хомюк

Підвищувала голос, коли дітей багато і вони мене не чують. Та це неправильно, тільки зриваю голос і мене все-одно не чують. Шукаю інші методи – плескати, наприклад. Зараз мені здається навчилася просто підняти руку, щоб всі повернулися і мене слухали.

«КОНКУРСИ ТА ФЕСТИВАЛІ МІНІМУМ ДВІЧІ НА РІК»

— Розкажіть про поїздки на різноманітні конкурси

З хором їздимо мінімум двічі на рік. Плюс індивідуально їздимо на пісенні фестивалі. І сама беру участь як конкурсантка. Якщо поїздки по Україні, то для дітей важливо поїхати з ночівлею (усміхається, ред.), щоб побути самостійними.

Стало традицією влітку їздити на фестиваль в Болгарію. Це і відпочинок і конкурс одночасно. Пам’ятаю як вперше приїхали, було майже 60 діток. Вийти з ними на море – це вже випробування. А найменших, яким по 5, треба покласти спати, поцілувати, бо мама так робить. Хоч і батьки також є, але живуть вони в окремому готелі.

Шкода, що не всі мають можливості витрачати гроші фестивалі. Хотілося б, щоб можна було створити фонд для обдарованих дітей.

«ВДАРИТИ ЧУЖОГО ЧОЛОВІКА ТА ПОБУТИ СТЕРВОМ»

Театр “Авантюра”. Марія Душук в ролі амазонки.
Фото із соцмережі

Як ви відпочиваєте?

Відпочинок – це будь яка зміна. Як людина творча, маючи вдома домашні клопоти, знайшла для себе відпочинок- граю в театрі. Це місце, де повністю відключаюся. Вперше потрапила як глядач на виставу «Авантюри» “Кайдашева сім’я”. І з того моменту ходила на всі прем’єри.

Ще один момент, коли я відпочиваю – коли пишу. Пишу поезію, лірику, пробую себе і в прозі. Пишу багато. Роботи наразі зберігаю в себе, та є бажання друкувати.

Вперше прочитала свій вірш на відкритті виставки Любов Вавдічик. Та навіть ніхто не знає, що це мій. Я просто зачитала і все. Це були мої внутрішні переживання, вперше їх винесла на публіку.

— Коли почали грати в театрі?

В один момент до мене зателефонувала Олена Марків і сказала, що бачила мою фотографію з фотосесії і їй потрібен саме такий образ у виставі. “Допоки ти віриш” – це моя перша прем’єра, яка відбулася в 2015 році. Вона дала мені поштовх дати волю емоціям.

Внутрішні переживання, “щось не так йде” на роботі чи сімейні труднощі – все накопичується всередині. Якщо я не дозволяю кричати на дітей ні на роботі, ні вдома, то покричати можна в театрі. А вдарити чужого чоловіка? Побути порядним стервом. У житті ж так не можна. В театрі знайшла себе, тут можу дати волю емоціям.

Перша прем’єра змінила моє життя, мій внутрішній світ. З того моменту є можливість бути собою на всі 250 відсотків.

— Розкажіть щось ще про особисте?

Потрібно здійснювати мрії. Мрія – це те, що здається нереальним. Чимало вже здійснила (усміхається, – ред.). Восени стрибнула з парашуту, правда всі були проти, в сім’ї був протест. Друзі подарували сертифікат на стрибок з парашутом на 35 років. Довго не могла його використати, та в один день сказала рідним: «Завтра їду стрибати. Хто зі мною?». За кермо ніхто не хотів сідати, та поїхали. З дозою адреналіну вела авто. Коли побачила ще 200 таких людей, як я, стало легше. Всі враження з підготовки та поки летіла записувала на камеру, правда звук на жаль не записався.

Це просто крок вперед, а в мене поділилося життя на до і після. Коли приземлилася, зустріли чоловік та діти, а старший казав, що також хоче стрибнути.

— Сім’я підтримує? Як вдається поєднувати роботу та особисте життя?

Сім’я їздить зі мною. На ремонти і хатні справи є канікули. Ранки проводимо разом. Важко зараз, бо діти вчаться в різні зміни. Менший зранку зі мною йде в школу.

Мої хлопці, коли бачать, що мама прийшла додому втомлена – і чай зроблять, і вечерю підігріють.

Саме за буденними хатніми справами разом проводимо час. У нас свій будинок, роботи вистачає, разом прибираємо. Спілкування не бракує. Немає такої теми, про яку не говорили б з дітьми. Вони у мене як друзі, я їм як подруга.

Розумію, що нічого б не вдавалося, якби не було підтримки вдома.

— За яким графіком живете? Є ще робота, крім школи мистецтв?

Основна робота – з 14:00 до 20:00. В технікумі маю вокальний гурток. Студентам з вокальними даними ставимо номери.

Зранку займаюся спортом, готую їсти. Щодня до 8 години працюю. Прокидаюся о 6:30, хоч і важко колись було. Чоловік має правило: «Я не сплю і ніхто не спить» (сміється, – ред.), так і навчив ранньому підйому.

Нас виховували зовсім в іншому часі. Мама мене, як дівчинку, навчила в’язати, вишивати, готувати. А тато казав: «Ти повинна вміти все». Тому я сама роблю ремонт, можу погіпсувати чи пошпаклювати стіни. Були періоди, що працювала влітку поваром. Після такої роботи ще більше цінуєш свою.

— Що 14-й рік кожного ранку мотивує йти на роботу?

Робота в першу чергу повинна приносити задоволення. У мене є сусід, який часто говорить: «В тебе сьогодні знову концерт?». Коли питаю, чому так вирішив, відповідає : «Бо ти гарно виглядаєш». Я йду до дітей. Повинна завжди ідеально виглядати. Діти тягнуться прекрасного, вони переймають настрій. Ми не маємо права йти до дітей в поганому настрою.

Хоровий колектив “Діти світла”. Фото – Олена Хомюк

Найбільше на що мені шкода часу – це ведення документації. Цей час можна витрачати зовсім з іншою метою. Люди бачать, що ми співаємо пісні і думають, що це так просто. Не видно тієї кропіткої праці, яка за цим стоїть.

Я внутрішньо творча людина, повинна постійно бути в русі та розвиватися. У кінці навчального року око сіпається, але через пару днів розумієш, що чогось бракує.

Розмову вела Катерина Костючик, інтернет-видання «БУГ»




один коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *