Вікторія Амеліна: “Я мріяла і планувала піти з IT після того, як видам першу книжку, якщо вона буде успішною”

10:47 | 3.11.2017 / Рубрика: Інтерв'ю / Прокоментуй!

Із презентацією свого нового роману «Дім для Дома»  нещодавно  завітала до Володимира-Волинського Вікторія Амеліна.

Львівська письменниця і сама незвичайна – кілька років тому покинула успішну роботу у сфері інформаційних технологій заради письменництва, і книга у неї вийшла особлива. У романі «Дім для Дома» сімейну історію нетипових львів’ян – радянського льотчика Цілика і його родини – розповідає пес, пудель Домінік. Про те, як писалася ця  книга, що вже встигла зібрати чимало схвальних відгуків, про секрети її персонажів і про письменницькі будні ми погомоніли перед початком презентації, – пише Слово правди.

   – Віко, розкажи, як ти наважилася на такі кардинальні зміни – покинути успішну, стабільну сферу діяльностіі стати на непевний письменницький шлях?

– Я мріяла і планувала піти з IT після того, як видам першу книжку, якщо вона буде успішною. Думала, щойно це стане зрозуміло – зосереджуся на літературі. Бо інакше ні одним, ні другим доброякісно займатися не вдасться. Але мій дебют із «Синдромом листопаду» співпав з початком війни, і близько року я не наважувалася піти з роботи, яка теж була важливою, давала робочі місця і можливість докладатися зі своїх доходів до волонтерства. Але література була достатньо вагомою причиною, аби таки зробити цей крок.

   – Коли людина у силу своєї професії постійно працює з текстами, то часто цей перехід від роботи до творчості відбувається досить плавно і непомітно. А твій фах із письменництвом повязаний не був. Тож чи памятаєш той момент, коли сіла і почала писати першу книгу?

– Тут я маю уточнити, що «Синдром листопаду» – не перший мій роман. До цього я написала ще два, які я тепер навряд чи комусь покажу, бо на них, так би мовити, тренувалася. Зрозуміло, якщо ти не працюєш із текстами весь час, то мусиш якось вправлятися. На жаль, у нашій системі освіти немає традиції написання есеїв, і якщо школярі ще пишуть твори на уроках літератури, то у студентів негуманітарних спеціальностей такі навички майже не розвиваються. За кордоном подібні тексти не лише показують рівень знань, а й допомагають розкрити особистість, й іноді при вступі до університету мають не менше значення, аніж успішність. Я ж, як і всі українські «технарі», востаннє твори писала ще в школі. В університеті вивчала програмне забезпечення, і там писалися хіба конспекти. На роботі працювала з документацією винятково англійською мовою, тому писати українською мені елементарно доводилося вчитися наново.

   – Поза тим мушу сказати комплімент: мало в кого з сучасних українських авторів тексти настільки стилістично досконалі і відточені, як у тебе – принаймні, кажу про «Дім для Дома». Як відбувалася робота над ним?

– Дякую за добрі слова. У мені, мабуть, досі живуть комплекси, пов’язані з тим, що я не маю гуманітарної освіти.До того ж, у мене дві рідні мови – українська й російська, тому є страх несвідомо вжити русизм. Тожмені завжди здається, що я не достатньо досконало пишу. В певному сенсі це корисно, бо спонукає багато працювати і постійно вдосконалюватися. Я не хочу втратити цей страх.

Щодо цього роману, то працювала над ним майже три роки. Так щоб направду писала, то два, а рік пішов на пошук правильної інтонації, і чернетки, які тоді писалися, взагалі не потрапили до остаточного тексту. Історію,на якій побудований «Дім для Дома», я хотіла розповісти давно, але мені бракувало правильної інтонації. Десь трохи більше двох років тому до мене прийшов голос цього собаки, пуделя Домініка, який і розповідає історію. Де я почала писати цей роман? Не знаю. Пам’ятаю, що це був аеропорт, але якого міста і якої країни, тепер не пригадаю. Скоріш за все, це була або Америка, або Азія. Це трохи так символічно, що мій роман – про пошук дому, а писати його я почала десь ніде. І мої герої теж почуваються так, ніби вони нізвідки.

   – У них є реальні прототипи?

– Таких, щоб один-в-один, звісно, немає. Але голова родини Ціликів, радянський льотчик, певною мірою «списаний» з мого діда. Звісно, з багатьма біографічними та іншими неточностями. Приміром, мій дід насправді не був ні на якій війні, а радянський льотчик Цілик воював на Корейській. Також мій дід насправді не міг мати дитячих спогадів про Голодомор, тому що народився пізніше, а в Цілика вони є. Хоча обоє – і дід, і персонаж – народилися на Слобожанщині, тільки мій дід на Сумщині, а Цілик– біля Харкова. Тому коли я презентую книгу на Східній Україні, то завжди кажу, що цей герой цілком міг бути і з-під вашого міста.

Але Харків теж незримо присутній у тексті. Одна з героїнь, можливо, найкраща, Надія Іванівна, – донька чоловіка, який в 30-х роках поїхав зі Львова до Харкова, спокушений українізацією, і там був розстріляний. УНадії Іванівни насправді теж є прототип – Лариса Іванівна Крушельницька, відома українська археологиня, яка мала схожу долю. На жаль, я з нею особисто не знайома, але наважилася обережно використати в романі її історію.

   – Якщо ми заговорили про історії реальних львівян, які знайшли своє втілення у книжці, то, мабуть, варто згадати і про Станіслава Лема. Адже саме у домі, де в дитинстві жив цей письменник-фантаст і філософ, замешкала родина Ціликів. До речі, цей будинок досі є?

– Звісно, це реальний дім, і він досі існує. На цьогорічному Форумі видавців у Львові був цікавий проект від Літцентру – «Дуже особисті прогулянки з письменниками». Одна з цих прогулянок була зі мною. Ми зустрічалися біля університету імені Івана Франка і гуляли парком Франка, колишнім парком Костюшка, і намагалися відчитувати ці глибинні історії, події, які відбувалися у цих місцях – так, як їх відчитує Домінік у романі. Екскурсія завершувалася біля квартири Станіслава Лема. Була дещо здивована, що ніхто із тих, хто прийшов на екскурсію, не міг назвати адресу цього будинку. Адже Станіслав Лем – дуже відомий і важливий для Львова письменник.Його “Високий замок” – одна з найкращих книжок про міжвоєнний Львів. Саме з неї й помандрувала в мій роман “Дім для Дома” таємнича залізна скриня зі старими секретами. Але може, це й добре, що небагато людей знають адресу, бо мені б не хотілося, щоб людей, які насправді там зараз живуть, тривожили. Тому й у книжці на початку зазначено: «Всі герої вигадані, пес – справжній».

   – А пес таки справжній?

– В усіх сенсах. Домінік – це частково спогад про того собаку, який був у мене в дитинстві. Коли я шукала відповідну інтонацію для оповідача, згадала саме про свого пса й з усміхом замислилася про те, як він міг би сприймати місто, людей у ньому, і що він про нас усіх думав у ті божевільні 90-ті роки. Погляд Домініка на світ – трохи наївний, трохи цинічний. Його висновки й міркування іноді видаються надто очевидними, але це ті речі, які, можливо, бачать всі, але ніхто зазвичай не проговорює. А він наважується. Історія ж насправді надзвичайно сумна, а знахідка, яку наприкінці виявляють у загадковій залізній скрині, навіть страшна. Але завдяки оповідачу, цьому недолугому пуделю, вдається уникнути зайвого пафосу, якого я так не люблю в літературі.

   – Кажуть, дім – це завжди місце сили. Оскільки ти багато мандруєш, то для тебе це місце сили де?

– Це Львів, але не тільки. Як я пишу в книжці, дім – це “розпорошені уламки замерзлих річок над землею”, і дім наш, доки він в нас. Дім – це радше люди, за стіни я так не тримаюся. Варто зберігати його всередині себе. У книжці образ дому пов’язаний з пошуком ідентичності: скажи мені, де твій дім, і я скажу тобі, хто ти. У моїх героїв із цим все заплутано, принаймні спочатку: Новий рік вони святкують за московським часом, бо так звикли, і за бакинським, бо в Баку народилася одна з героїнь. А коли інша героїня, Маша, говорить про столицю, то зовсім не очевидно, про яку столицю для неї ідеться – про Київ чи ще про Москву. Великою мірою “Дім для Дома” – книжка про небезпечну ностальгію, про таке відставання героїв у часі. Для полковника ж насправді Україна є домом, хоча він у цьому навіть собі не зізнається.

   – Якщо все таки про Львів – твій і той, який у романі. У більшості художніх текстів, в яких за останній десяток років з’являється Львів,– це зазвичай або таке романтичне шоколадно-кавове місто, або міфологізоване, овіяне легендами і залюднене персонажами часів Австро-Угорської імперії. Ти ж пишеш про реальний Львів з усім його пострадянським спадком. Чому для тебе було важливо проговорити і таке минуле?

– Я багато думаю про причини того, що зараз відбувається в країні, про ті речі, через які війна взагалі можлива, про те, чому ми не були достатньо сильними й згуртованими, щоб на нас боялися нападати (хоч і це, звісно, нічого не гарантує – вина завжди на агресорі). Можливо, ми недостатньо щиро говорили між собою? І мій роман – він про наслідки туги за минулим, не лише за Радянським Союзом, а й за тим красивим минулим імперії Ґабсбургів теж. Зрозуміло, що наслідки різні. У романі «Дім для Дома» ностальгія за Радянським Союзом вбиває, а ностальгія за польським чи австро-угорським – засліплює. Здавалося б, це не так страшно, як бути вбитим, але також небезпечно. Як так звана мертва зона – те, що не потрапляє в зону видимості водія. Тому мені також здається важливим говорити про Львів як пострадянське місто. Радянський період – це передусім травма. Якщо ми заперечуємо травму, навіть для окремо взятого міста чи регіону, ми не можемо одужати від неї. Цей досвід треба проговорювати. Той факт, що у Львові теж були чи є люди, які ностальгують за радянським минулим, часто дивує читачів зі сходу України. Вони уявляють, що кожен львів’янин – це такий собі «ідеальний українець». Насправді ж, ні. Не буває ідеальних. Бо не буває правильних і неправильних українців. Мені здається дуже небезпечним робити будь-які узагальнення, ділити людей на тих, що на сході, і тих, що на заході, наприклад. Тому важливо розказати історію і про отаких «інших» львів’ян.

   – Окрім двох опублікованих «дорослих» романів у тебе є ще й чудова книжка для дітей «Хтось, або Водяне серце». Як  виникла ідея її написати?

– Історію, яка стала цією книжкою, якось я почала розповідати сину, тоді записала і після того ще багато разів читала йому. Взагалі-то товари на дітях тестувати не можна, але якщо це не стосується дитячих книжок – їх дуже навіть варто. Майже одразу після того я написала ще одну дитячу книжку,  сподіваюся, у 2018 році вона вийде друком. Якщо література доросла – це тепер моя робота, то дитяча – наразі радше захоплення.

   – Розкажи, як минають робочі будні письменниці?

– Якщо говорити не про той час, коли я їжджу з презентаціями чи на фестивалі, а про звичайний день у Львові, то намагаюся рано прокинутися,  після домашніх справ вирушити з дому так, наче я йду в офіс на роботу. Письменницького офісу в мене нема, а йду я в якусь із численних львівських кав’ярень і там за кавою й працюю. Десь до п’ятої – поки не настає час забирати дитину зі школи. Іноді пишу і вночі. Коли активно працюю над романом, намагаюся писати не менше шести годин на день. Бо інакше це не робота. Також намагаюся багато читати, бо для письменника це не менш важливо.

   – Що саме читаєш? Які три книги прочитала останніми?

– Щойно дочитала книжку розмов із Томасом Венцловою та Леонідасом Донскісом, перед цим – подаровану в Харкові книгу есеїв ЮріяШевельова. І перечитувала англійською «Місіс Делловей» Вірджинії Вульф. Загалом останнім часом люблю читати нон-фікшн, він багато дає інформації для роздумів.

   – У молодих успішних авторів часто запитують, як «пробитися» до видавця і видати першу книжку. Більшість із них називають два варіанти – або «світитися» на літературних тусовках, або перемагати в літературних конкурсах. Яким був твій шлях?

– Я за другий варіант. Але моя літературна премія не пов’язана із виданням книжки – отримала її за лірику, якої тепер не пишу. «Синдром листопаду» вперше вийшов у зовсім невеликому видавництві «Дискурсус», просто задзвонила за телефоном, вказаним на сайті, одразу ж поспілкувалася з директором, і так усе склалося.Тому також раджу починати з невеликих видавництв. Згодом, “Синдром листопаду” перевидало вже набагато більше харківське видавництво “Віват”.

   – Коли перша книжка письменника отримує позитивні відгуки, то перед ним постає проблема другої книжки – хочеться написати її так, щоб не знижувати планку. У тебе подібних страхів не було?

– Звичайно, страхи були. Це як другий стрибок із парашутом – ти вже знаєш, що це таке, тому вдруге – найстрашніше. Можливо, ще й тому писання другого роману зайняло неочікувано багато часу – аж три роки. Сподіваюся, із третім романом буде легше.

Розмовляла Віталіна МАКАРИК.

Для довідки

Вікторія Амеліна – українська письменниця. Народилася 1 січня 1986 р. у Львові. У 2014 році дебютувала з романом «Синдром листопаду, або HomoCompatiens», який був відзначений багатьма критиками та увійшов у десятку рейтингу «ЛітАкцент-2014». У 2015 році книжка була перевидана і номінована на премію Валерія Шевчука, де увійшла до короткого списку. У 2016 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла дитяча книга Вікторії Амеліної «Хтось, або Водяне серце», а в 2017 світ побачив її роман «Дім для Дома». З дитинства мріяла бути письменницею, однак обрала сферу IT і більше  десяти років працювала програмістом та менеджером у міжнародних компаніях. Наразі завершила кар’єру в IT і присвятила себе письменництву.

Додати коментар


Погляд

На підготовлений посібник для демобілізованих та діючих військовослужбовців ЗСУ потрібні кошти
Шановні друзі! ГО «Княжий Мир», тобто я та Irina Adamuk підготували, Посібник для демобілізованих та діючих військовослужбовців Збройних Сил України. Ми поставили за мету не ...

Новини

19 листопада, Неділя
14:26
Нетверезий чоловік розгулював нічним Луцьком з рушницею
12:51
Кількість загиблих внаслідок повені у Греції зросла до 19 осіб
11:23
Мешканці Любомльського району доведені до відчаю. Планують перекрити дорогу 1
11:15
Сьогодні в Нововолинську відбудеться конференція громадських організацій та формувань 1
10:26
Росія готується до запеклої війни, – міністр оборони Польщі
09:47
Поблизу Епіцентра в ЛУцьку перекинулося авто
08:28
На кордонах та у прикордонних містах Волинської області «застрягли» тисячі автомобілів
07:26
Польща офіційно підтвердила початок дії “чорного списку”
06:30
Біля Адміністрації президента палили шини
01:22
Помер засновник AC/DC Малкольм Янг
18 листопада, Субота
21:33
США знизили кількість відмов українцям у візах
20:26
Невідомі особи обікрали будинок митрополита з Волині 1
19:21
Поховали голову Шацької громади, який загинув в ДТП
18:41
До Польщі не пустили українця із “чорного списку”
17:23
Речник Волинської єпархії УПЦ розкритикував вихідний на 25-те грудня 1
16:13
Представники України та Польщі обговорили питання ексгумації могил
14:43
Поліція Володимир-Волинського розшукує злодія
14:09
Про масову міграцію, борг шахтарям та події в громадах – новий номер газети «БУГ»
13:03
Учениця нововолинського училища закінчила святкування Дня студента в машині швидкої допомоги. ОНОВЛЕНО 2
12:28
Хакери викрали персональні дані учасників АТО
Усі новини