Вікторія Амеліна: “Я мріяла і планувала піти з IT після того, як видам першу книжку, якщо вона буде успішною”

10:47 | 3.11.2017 / Рубрика: Інтерв'ю / Прокоментуй!

Із презентацією свого нового роману «Дім для Дома»  нещодавно  завітала до Володимира-Волинського Вікторія Амеліна.

Львівська письменниця і сама незвичайна – кілька років тому покинула успішну роботу у сфері інформаційних технологій заради письменництва, і книга у неї вийшла особлива. У романі «Дім для Дома» сімейну історію нетипових львів’ян – радянського льотчика Цілика і його родини – розповідає пес, пудель Домінік. Про те, як писалася ця  книга, що вже встигла зібрати чимало схвальних відгуків, про секрети її персонажів і про письменницькі будні ми погомоніли перед початком презентації, – пише Слово правди.

   – Віко, розкажи, як ти наважилася на такі кардинальні зміни – покинути успішну, стабільну сферу діяльностіі стати на непевний письменницький шлях?

– Я мріяла і планувала піти з IT після того, як видам першу книжку, якщо вона буде успішною. Думала, щойно це стане зрозуміло – зосереджуся на літературі. Бо інакше ні одним, ні другим доброякісно займатися не вдасться. Але мій дебют із «Синдромом листопаду» співпав з початком війни, і близько року я не наважувалася піти з роботи, яка теж була важливою, давала робочі місця і можливість докладатися зі своїх доходів до волонтерства. Але література була достатньо вагомою причиною, аби таки зробити цей крок.

   – Коли людина у силу своєї професії постійно працює з текстами, то часто цей перехід від роботи до творчості відбувається досить плавно і непомітно. А твій фах із письменництвом повязаний не був. Тож чи памятаєш той момент, коли сіла і почала писати першу книгу?

– Тут я маю уточнити, що «Синдром листопаду» – не перший мій роман. До цього я написала ще два, які я тепер навряд чи комусь покажу, бо на них, так би мовити, тренувалася. Зрозуміло, якщо ти не працюєш із текстами весь час, то мусиш якось вправлятися. На жаль, у нашій системі освіти немає традиції написання есеїв, і якщо школярі ще пишуть твори на уроках літератури, то у студентів негуманітарних спеціальностей такі навички майже не розвиваються. За кордоном подібні тексти не лише показують рівень знань, а й допомагають розкрити особистість, й іноді при вступі до університету мають не менше значення, аніж успішність. Я ж, як і всі українські «технарі», востаннє твори писала ще в школі. В університеті вивчала програмне забезпечення, і там писалися хіба конспекти. На роботі працювала з документацією винятково англійською мовою, тому писати українською мені елементарно доводилося вчитися наново.

   – Поза тим мушу сказати комплімент: мало в кого з сучасних українських авторів тексти настільки стилістично досконалі і відточені, як у тебе – принаймні, кажу про «Дім для Дома». Як відбувалася робота над ним?

– Дякую за добрі слова. У мені, мабуть, досі живуть комплекси, пов’язані з тим, що я не маю гуманітарної освіти.До того ж, у мене дві рідні мови – українська й російська, тому є страх несвідомо вжити русизм. Тожмені завжди здається, що я не достатньо досконало пишу. В певному сенсі це корисно, бо спонукає багато працювати і постійно вдосконалюватися. Я не хочу втратити цей страх.

Щодо цього роману, то працювала над ним майже три роки. Так щоб направду писала, то два, а рік пішов на пошук правильної інтонації, і чернетки, які тоді писалися, взагалі не потрапили до остаточного тексту. Історію,на якій побудований «Дім для Дома», я хотіла розповісти давно, але мені бракувало правильної інтонації. Десь трохи більше двох років тому до мене прийшов голос цього собаки, пуделя Домініка, який і розповідає історію. Де я почала писати цей роман? Не знаю. Пам’ятаю, що це був аеропорт, але якого міста і якої країни, тепер не пригадаю. Скоріш за все, це була або Америка, або Азія. Це трохи так символічно, що мій роман – про пошук дому, а писати його я почала десь ніде. І мої герої теж почуваються так, ніби вони нізвідки.

   – У них є реальні прототипи?

– Таких, щоб один-в-один, звісно, немає. Але голова родини Ціликів, радянський льотчик, певною мірою «списаний» з мого діда. Звісно, з багатьма біографічними та іншими неточностями. Приміром, мій дід насправді не був ні на якій війні, а радянський льотчик Цілик воював на Корейській. Також мій дід насправді не міг мати дитячих спогадів про Голодомор, тому що народився пізніше, а в Цілика вони є. Хоча обоє – і дід, і персонаж – народилися на Слобожанщині, тільки мій дід на Сумщині, а Цілик– біля Харкова. Тому коли я презентую книгу на Східній Україні, то завжди кажу, що цей герой цілком міг бути і з-під вашого міста.

Але Харків теж незримо присутній у тексті. Одна з героїнь, можливо, найкраща, Надія Іванівна, – донька чоловіка, який в 30-х роках поїхав зі Львова до Харкова, спокушений українізацією, і там був розстріляний. УНадії Іванівни насправді теж є прототип – Лариса Іванівна Крушельницька, відома українська археологиня, яка мала схожу долю. На жаль, я з нею особисто не знайома, але наважилася обережно використати в романі її історію.

   – Якщо ми заговорили про історії реальних львівян, які знайшли своє втілення у книжці, то, мабуть, варто згадати і про Станіслава Лема. Адже саме у домі, де в дитинстві жив цей письменник-фантаст і філософ, замешкала родина Ціликів. До речі, цей будинок досі є?

– Звісно, це реальний дім, і він досі існує. На цьогорічному Форумі видавців у Львові був цікавий проект від Літцентру – «Дуже особисті прогулянки з письменниками». Одна з цих прогулянок була зі мною. Ми зустрічалися біля університету імені Івана Франка і гуляли парком Франка, колишнім парком Костюшка, і намагалися відчитувати ці глибинні історії, події, які відбувалися у цих місцях – так, як їх відчитує Домінік у романі. Екскурсія завершувалася біля квартири Станіслава Лема. Була дещо здивована, що ніхто із тих, хто прийшов на екскурсію, не міг назвати адресу цього будинку. Адже Станіслав Лем – дуже відомий і важливий для Львова письменник.Його “Високий замок” – одна з найкращих книжок про міжвоєнний Львів. Саме з неї й помандрувала в мій роман “Дім для Дома” таємнича залізна скриня зі старими секретами. Але може, це й добре, що небагато людей знають адресу, бо мені б не хотілося, щоб людей, які насправді там зараз живуть, тривожили. Тому й у книжці на початку зазначено: «Всі герої вигадані, пес – справжній».

   – А пес таки справжній?

– В усіх сенсах. Домінік – це частково спогад про того собаку, який був у мене в дитинстві. Коли я шукала відповідну інтонацію для оповідача, згадала саме про свого пса й з усміхом замислилася про те, як він міг би сприймати місто, людей у ньому, і що він про нас усіх думав у ті божевільні 90-ті роки. Погляд Домініка на світ – трохи наївний, трохи цинічний. Його висновки й міркування іноді видаються надто очевидними, але це ті речі, які, можливо, бачать всі, але ніхто зазвичай не проговорює. А він наважується. Історія ж насправді надзвичайно сумна, а знахідка, яку наприкінці виявляють у загадковій залізній скрині, навіть страшна. Але завдяки оповідачу, цьому недолугому пуделю, вдається уникнути зайвого пафосу, якого я так не люблю в літературі.

   – Кажуть, дім – це завжди місце сили. Оскільки ти багато мандруєш, то для тебе це місце сили де?

– Це Львів, але не тільки. Як я пишу в книжці, дім – це “розпорошені уламки замерзлих річок над землею”, і дім наш, доки він в нас. Дім – це радше люди, за стіни я так не тримаюся. Варто зберігати його всередині себе. У книжці образ дому пов’язаний з пошуком ідентичності: скажи мені, де твій дім, і я скажу тобі, хто ти. У моїх героїв із цим все заплутано, принаймні спочатку: Новий рік вони святкують за московським часом, бо так звикли, і за бакинським, бо в Баку народилася одна з героїнь. А коли інша героїня, Маша, говорить про столицю, то зовсім не очевидно, про яку столицю для неї ідеться – про Київ чи ще про Москву. Великою мірою “Дім для Дома” – книжка про небезпечну ностальгію, про таке відставання героїв у часі. Для полковника ж насправді Україна є домом, хоча він у цьому навіть собі не зізнається.

   – Якщо все таки про Львів – твій і той, який у романі. У більшості художніх текстів, в яких за останній десяток років з’являється Львів,– це зазвичай або таке романтичне шоколадно-кавове місто, або міфологізоване, овіяне легендами і залюднене персонажами часів Австро-Угорської імперії. Ти ж пишеш про реальний Львів з усім його пострадянським спадком. Чому для тебе було важливо проговорити і таке минуле?

– Я багато думаю про причини того, що зараз відбувається в країні, про ті речі, через які війна взагалі можлива, про те, чому ми не були достатньо сильними й згуртованими, щоб на нас боялися нападати (хоч і це, звісно, нічого не гарантує – вина завжди на агресорі). Можливо, ми недостатньо щиро говорили між собою? І мій роман – він про наслідки туги за минулим, не лише за Радянським Союзом, а й за тим красивим минулим імперії Ґабсбургів теж. Зрозуміло, що наслідки різні. У романі «Дім для Дома» ностальгія за Радянським Союзом вбиває, а ностальгія за польським чи австро-угорським – засліплює. Здавалося б, це не так страшно, як бути вбитим, але також небезпечно. Як так звана мертва зона – те, що не потрапляє в зону видимості водія. Тому мені також здається важливим говорити про Львів як пострадянське місто. Радянський період – це передусім травма. Якщо ми заперечуємо травму, навіть для окремо взятого міста чи регіону, ми не можемо одужати від неї. Цей досвід треба проговорювати. Той факт, що у Львові теж були чи є люди, які ностальгують за радянським минулим, часто дивує читачів зі сходу України. Вони уявляють, що кожен львів’янин – це такий собі «ідеальний українець». Насправді ж, ні. Не буває ідеальних. Бо не буває правильних і неправильних українців. Мені здається дуже небезпечним робити будь-які узагальнення, ділити людей на тих, що на сході, і тих, що на заході, наприклад. Тому важливо розказати історію і про отаких «інших» львів’ян.

   – Окрім двох опублікованих «дорослих» романів у тебе є ще й чудова книжка для дітей «Хтось, або Водяне серце». Як  виникла ідея її написати?

– Історію, яка стала цією книжкою, якось я почала розповідати сину, тоді записала і після того ще багато разів читала йому. Взагалі-то товари на дітях тестувати не можна, але якщо це не стосується дитячих книжок – їх дуже навіть варто. Майже одразу після того я написала ще одну дитячу книжку,  сподіваюся, у 2018 році вона вийде друком. Якщо література доросла – це тепер моя робота, то дитяча – наразі радше захоплення.

   – Розкажи, як минають робочі будні письменниці?

– Якщо говорити не про той час, коли я їжджу з презентаціями чи на фестивалі, а про звичайний день у Львові, то намагаюся рано прокинутися,  після домашніх справ вирушити з дому так, наче я йду в офіс на роботу. Письменницького офісу в мене нема, а йду я в якусь із численних львівських кав’ярень і там за кавою й працюю. Десь до п’ятої – поки не настає час забирати дитину зі школи. Іноді пишу і вночі. Коли активно працюю над романом, намагаюся писати не менше шести годин на день. Бо інакше це не робота. Також намагаюся багато читати, бо для письменника це не менш важливо.

   – Що саме читаєш? Які три книги прочитала останніми?

– Щойно дочитала книжку розмов із Томасом Венцловою та Леонідасом Донскісом, перед цим – подаровану в Харкові книгу есеїв ЮріяШевельова. І перечитувала англійською «Місіс Делловей» Вірджинії Вульф. Загалом останнім часом люблю читати нон-фікшн, він багато дає інформації для роздумів.

   – У молодих успішних авторів часто запитують, як «пробитися» до видавця і видати першу книжку. Більшість із них називають два варіанти – або «світитися» на літературних тусовках, або перемагати в літературних конкурсах. Яким був твій шлях?

– Я за другий варіант. Але моя літературна премія не пов’язана із виданням книжки – отримала її за лірику, якої тепер не пишу. «Синдром листопаду» вперше вийшов у зовсім невеликому видавництві «Дискурсус», просто задзвонила за телефоном, вказаним на сайті, одразу ж поспілкувалася з директором, і так усе склалося.Тому також раджу починати з невеликих видавництв. Згодом, “Синдром листопаду” перевидало вже набагато більше харківське видавництво “Віват”.

   – Коли перша книжка письменника отримує позитивні відгуки, то перед ним постає проблема другої книжки – хочеться написати її так, щоб не знижувати планку. У тебе подібних страхів не було?

– Звичайно, страхи були. Це як другий стрибок із парашутом – ти вже знаєш, що це таке, тому вдруге – найстрашніше. Можливо, ще й тому писання другого роману зайняло неочікувано багато часу – аж три роки. Сподіваюся, із третім романом буде легше.

Розмовляла Віталіна МАКАРИК.

Для довідки

Вікторія Амеліна – українська письменниця. Народилася 1 січня 1986 р. у Львові. У 2014 році дебютувала з романом «Синдром листопаду, або HomoCompatiens», який був відзначений багатьма критиками та увійшов у десятку рейтингу «ЛітАкцент-2014». У 2015 році книжка була перевидана і номінована на премію Валерія Шевчука, де увійшла до короткого списку. У 2016 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла дитяча книга Вікторії Амеліної «Хтось, або Водяне серце», а в 2017 світ побачив її роман «Дім для Дома». З дитинства мріяла бути письменницею, однак обрала сферу IT і більше  десяти років працювала програмістом та менеджером у міжнародних компаніях. Наразі завершила кар’єру в IT і присвятила себе письменництву.

Додати коментар


Погляд

Депутатcька комісія спрацювали як належить – ПанКурчак смердітиме дещо менше
Вже півроку діє тимчасова комісія по контролю за дотриманням норм охорони навколишнього середовища промисловими підприємствами Нововолинська. Ми збирались перед сесією та ...

Новини

18 червня, Понеділок
11:56
У Польщі туристичний автобус потрапив у ДТП: двоє загинули, 16 травмовані
11:11
У львівському парку знайшли тіло молодого чоловіка
10:47
СБУ відкрила справу за фактом затримання активістами бойовика Лусваргі
09:45
Максим Киричук знову став прокурором Волинської області
09:19
Грози очікуються на заході України
09:01
ДП «Волиньвугілля» та Нововолинська шахта №1 – серед підприємств, які найбільше боргують виплату зарплати
08:23
В Україні хочуть змінити правила виїзду за кордон дітей розлучених батьків 1
07:21
На Церері знайшли нові докази органічного життя
04:48
Медиків Нововолинська привітали з професійним святом
02:45
Вейпи загрожують залежністю, раком та розладом психіки у підлітків
00:41
Чоловік, який випав з вікна луцької багатоповерхівки знаходиться у реанімації
17 червня, Неділя
23:34
Партію сигарет у восьми валізах намагалися потягом переправити до Польщі
22:59
В Україні стало менше катувань – Нільс Мельцер
22:27
Працюю без політики, – Ігор Гузь під час зустрічі з освітянами Нововолинська
21:21
Нововолинська гімназія перемогла у всеукраїнському конкурсі
20:22
Сміття зі Львова скинули посеред села на Чернігівщині
18:59
Поліція: у “Марші рівності” в Києві взяли участь близько 3 тисяч осіб 5
18:17
У Луцьку випав чоловік з 6 поверху
17:15
На Рівненщині шестеро дітей постраждали у ДТП
16:08
У Луцьку автобус Нацгвардії протаранив позашляховик
Усі новини