Василь Нагорний: “Міністерство оборони, очевидно, мало намір «зіштовхнути» Іловайськ на 51-шу бригаду”
Чому тих, кого слід вважати героями, судять? Що спонукає українську Феміду до процесів проти кращих із кращих співвітчизників? Чи можна очікувати справедливості від суддів під час розгляду справ щодо волинян, які у складі 51-ї бригади воювали проти російських окупантів і їх найманців? Наскільки вірогідна версія, що українським воїнам, аби захиститися від специфічного вітчизняного правосуддя, доведеться звертатися до міжнародних інституцій?
На такі та інші запитання «Волинської правди» відповідає адвокат Василь Нагорний, який відстоює у судах права колишніх бійців.
– Василю Олександровичу, вже майже два роки триває сумна, трагічна, парадоксальна епопея, пов’язана з долями бійців-волинян уже колишньої 51-ї бригади. Складається враження, що для тих 22-х наших земляків, яким вдалося уникнути російської неволі, запрограмовували перспективу перебування в українських в’язницях. А ще ж долі 1700 колишніх бійців, які демобілізували, а зараз звинувачують у дезертирстві.
– Суть ситуації полягає в тому, що всі суди (а вони відбуваються у Володимирі-Волинському) фактично «діляться» на дві категорії. Перша – це єдина така справа в Україні (і, мабуть, більше ніколи не буде подібної ні в нашій, ні в будь-якій іншій державі). Вона стосується доль 22 «запорожців» (це фактично «перше кільце» в цій війні), яких у серпні оточили та відтіснили на територію РФ. Хлопці потрапили в цей «котел». І друга категорія – ті, хто пройшов весь шлях бійців від квітня 2014-го (і Савур-могилу, й Іловайськ, і Луганський аеропорт, і майже всі гарячі точки).
51 бригада – унікальна. Її підрозділи «розкидали» всюди. Хлопці спонтанно повернулися до Володимира-Волинського, де їх уже чекали. Частина діставалася самостійно, після того, як під Іловайськом їх покинули командири. Частина повернулася з ешелонами, технікою. Після цього їх фактично відпустили додому (тут теж є певні моменти, які «розбиваються» на три категорії). Хлопці перебували дома, на лікуванні. Їх зрештою, згідно з Указом Президента, демобілізували, а потім… звинуватили в самовільному залишенні частини.
– Але в так званій справі «22-х» Володимир-Волинський міський суд вже визначиться найближчим часом?
– Це може сказати тільки суд. Але майже за два роки справа щодо слухання фактично не зрушила з місця. Найближче слухання справді заплановане на 19 травня. Справа в тому, що прокуратура ніяк не може залучити докази, які підтверджують вину цих хлопців.
– Ви нещодавно висловлювали занепокоєння з приводу того, що справу «затягують».
– Звичайно. Це факт.
– Чому ж так веде себе Феміда?
– Очевидно, йдеться не стільки про Феміду, скільки про прокуратуру. Приносять документи, які суд просто не може прийняти як докази щодо того, винні чи невинні ці 22-є хлопців. Надаються ксерокопії документів. Фактично не належно проведено слідчі дії. За це, до речі, деякі прокурори були покарані.
– Про цю справу, схоже, знають і на Банковій у Києві, й на Київському майдані в Луцьку. Зокрема голова Волинської обласної ради Ігор Палиця, відповідаючи на запитання нашого видання, в прямому ефірі Волинського телебачення зазначив: «Хочу сказати тим чиновникам, прокурорам, які сьогодні займаються питаннями бійців 51-ї бригади, хочуть їх зробити дезертирами, винними. Бог не з цими чиновниками, Бог – з цими хлопцями. Все буде так, як має бути, по-Божому. А ті, хто намагається перекласти відповідальність на них, будуть відповідати самі. І, я думаю, ще тут, на цій землі». Ви поділяєте такий, нехай відділений у часі, оптимізм?
– Цілком. Щодо цих 22-х, то тут оптимізму справді вистачає. Принаймні – у їхніх захисників. Якщо взяти до уваги ті докази, які на даний час представляє нам прокуратура, то поки що не може йти мова про якесь засудження і так далі. Мусимо витримати цей процес. Є тільки факт про їхній відступ через територію (і відповідно – перебування на території) Росії. Є факт, що з ними були й командири, яких не судять. Маємо дані, що таким же шляхом вийшли з оточення ще 400 чоловік. Рано чи пізно, суд справедливо вирішить це питання. Можливо, саме тому прокуратура так довго й тягне цю справу, адже розуміє швидше за все, вирок буде виправдувальний. Але є ще 22 осіб (з 44-х), які підписали угоду з прокуратурою. Вони, на відміну від інших 22-х, погодилися з умовними термінами позбавлення волі. Вони працюють собі спокійно, попри те, що засуджені. Та не відомо, наскільки вони «прив’язані» до того самого Володимира-Волинського. Як і те, скільки ще триватимуть суди.
– У цьому сенсі закономірно виникає запитання, яке озвучив під час засідання ради оборони області голова Волинської ОДА Володимир Гунчик: «Чому жодного разу не порушили справу проти командирів?». Справді ж, суть проблеми – не стільки в бійцях (та й офіцерах), яким дали шанс хіба загинути?
– Така позиція цілком справедлива. Щодо справи 22-х, то тут включаться військові експерти, які дадуть оцінку, наскільки правильно чинили на той момент хлопці, виходячи з оточення. Володимир Гунчик більше говорить про тих 1700, яких намагаються судити. Хоч пройшло вже майже два роки, коли їх демобілізували. Тоді, коли хлопців демобілізовували, до них ніхто не мав претензій. А зараз їх починають ловити на митницях, тому що подано інформацію про розшук.
– Унікальний вияв дотримання Закону?
– Як на мене, підло вчинила військова прокуратура. Нагадаю: попередній військовий прокурор Бурсов взагалі відмовився приймати до свого провадження тих 1700 справ. Адже щодо них не було проведено службового розслідування. Фактично кинули матеріали на прокуратуру: розбирайтеся – дезертир цей чоловік чи ні, самовільно залишив військову частину чи ні. А потім вже починають з’ясовувати: один був у полоні, інший – на лікарняному ліжку…
– А щодо командирів…
– Поясню на прикладі справи сержанта Хваса… Може, трохи сумбурно вийде. Справа в тому, що тут така велика кількість справ – прокурори не справлялися. Ці справи почали «розкидати» в інші області. Івано-Франківськ, прийнявши 100 кримінальних проваджень до розгляду, відразу розпочав проводити арешти, затримання. Тому що вони мали інформацію, нібито йдеться про хлопців, які втекли зі Сходу, які досі десь у «бігах». Ті ж прокурори пішли в івано-франківський суд, який вирішив питання про затримання. Коли почали з’ясовувати, то виявилося, що це учасники бойових дій, що вони поранені, перші з тих, хто вистояв. Потім івано-франківські прокурори телефонували, просили вибачення: «Ми не сподівалися, що колеги з Луцька будуть такі «гадості» робити».
Що з’ясовується щодо того ж сержанта Хваса? Все «вилазить» під час судового засідання. Прийшли свідки. Один із них розповідає: сержант Хвас (про якого у Володимирі-Волинському кажуть, ніби він залишив частину), будучи на Сході, в так званому Іловайському котлі, взяв на себе командування. Командир їхній зник. А потім виявилося, начебто написав заяву про відпустку, щоб провести дитину в перший клас. Тому й сержант Хвас виводив техніку, будучи просто командиром гармати. Коли прибув до Володимира-Волинського, дізнався, що в дружини розпочалися епілептичні приступи на нервовій основі. Але командир, який залишив свій підрозділ на Сході, потім звинуватив того ж таки Хваса.
– Тоді виникає ряд запитань.
– У тому числі – яке моральне право мав командир, який залишив своїх підлеглих, тепер звинувачувати сержанта чи інших бійців? Напевне, все робилося сумбурно, спонтанно. Тому що коли брати будь-яку справу з кримінального провадження щодо тих, хто самовільно залишив військову частину (не стосовно «запорізьких» хлопців), то доказами прокурорів слугує тільки один папірець. Це – рапорт однієї людини, яка стверджує, що якийсь боєць самовільно залишив частину. Все. Інших доказів немає.
Тому ми зараз рішенням суду просто просимо прокуратуру: надайте нам журнали нарядів, вечірніх перевірок, щоб дізнатися, була тоді людина у розташуванні військової частини чи ні. Та й таких журналів не вдається виявити. Більше того, вони, напевне, просто не велися. Настільки був хаос тоді.
– Закономірно постають інші запитання. У тому числі – й щодо тодішнього керівництва Міністерством оборони. Тим паче – у контексті образливих «ярликів» з боку радника міністра Бірюкова. Як і те, чому зараз специфічно шукають винних, фактично відволікаючи увагу від реалій війни.
– Ні-ні, я не згоден. Справа – не у Міністерстві оборони. Як на мене, позиція цього відомства щодо 51-ї бригади (обох справ – і 22-х, і 1700) більш-менш зрозуміла та відкрита. Міністерство оборони продовжує нагороджувати цих хлопців, яких судять.
– Проблема…
-…у позиції військової прокуратури. Міністерство оборони не має претензій до хлопців, яких демобілізувало. Визнають бойові заслуги. Колишні воїни отримують статус учасника бойових дій. Звідки і чому з’явилася ця думка притягнути до відповідальності таких хлопців?
– Звідки?
– Я приходжу до такої думки. Після фактично доносу того ж Бірюкова, начебто 51-ша – це алкоголіки, наркомани і т. д., було зроблено відповідну доповідь Президентові. Тільки негатив! Ніхто тоді про заслуги не говорив. Нібито 51-ша взагалі була непотрібна.
– На цій хвилі і було вирішено ліквідувати цю бригаду.
– Тодішнє керівництво Міністерства оборони, очевидно, мало намір «зіштовхнути» Іловайськ на 51-шу бригаду. А потім з’ясувалися інші факти. Такий-то взвод розбив колону, сержант Козак взяв у полон десятьох російських десантників… Це ж унікальна людина! І після всього пережитого його ще й судили. І така «справедливість» стосується й інших.
Зрозуміли: щось не складається. Але механізм уже був запущений. Згідно з ним, виходило, начебто хлопці, які погано вели себе на Сході, прийшовши у Володимир-Волинський, і звідси повтікали. Хоч насправді це – героїчна бригада, яка першою протистояла ворогові. У цьому і деякі депутати намагалися переконати керівництво держави.
– Однак 51-шу бригаду було розформовано. На її основі постала 14-та.
– Але прокуратура продовжувала діяти в тому ж напрямку. На початку, ви знаєте, я намагався зробити все, щоб хлопців не саджали в тюрму. Адже, складається враження, прокуратурі було поставлено завдання ув’язнювати хлопців. Прокурори просили про терміни у п’ять років для колишніх бійців.
– Хоч перефразовуй Винниченка з приводу українських тюрем для українців.
– На жаль. Але потім прокуратура почала масово пропонувати угоди, штрафи… А зараз уже не заперечує щодо того, аби визнали вину та не виступали проти закриття справ.
– Вам пояснили, чому так змінилася позиція?
– Я запитував про це. Але замість відповіді було мовчання. Також я запитував щодо порушення кримінального провадження відносно командування. Як і щодо перегляду справ тих (грубо кажучи – 500) осіб, які вже пройшли через суди. Відповіді нема. Я так розумію, що десь зверху була чітка вказівка.
– Але все-таки у цій скоро справі поставлять крапку?
– Я переконаний, що ні. Є такі чутки, що прокуратура, можливо, буде перекваліфіковувати більш легку частину. З 409-ї (частина 3) на другу частину. Можливо, буде такий реверанс, який начебто дає підстави звертатися нам із клопотаннями про закриття справи. Але більшість хлопців не хоче закриття справи. Вони хочуть чистого виправдання. Причому всі ці 22-є – реально мужні люди, сильні характери. Вони навіть думки не допускають, начебто щось зробили не так. Один із них, правда, якось сказав мені: якби це було не АТО, а загальна мобілізація, то вважав би себе дезертиром. Але в рамках антитерористичної операції, коли нам чітко не кажуть, де ворог, а коли й кажуть, то не дозволяють по ньому стріляти, то не можна зрозуміти, що відбувається. Він також, розповідаючи, як офіцер ховався в якісь трубі, дивувався, чому командирів не судять. І це стосується обох випадків – як справи «22», так і справи «1700».
– То чи не доведеться колишнім українським воїнам, аби захиститися від українського правосуддя, шукати правди в міжнародних судах?
– Не виключаю і такого. Але якщо судова гілка влади спрацює так, як їй належить спрацювати, прийме законне, справедливе рішення, то цього не станеться. Хоча, мені здається, зараз немає жодного судді, який би вважав хлопців винними. Хіба що суддів знову будуть «нагинати».
– Але є принципова позиція Спілки офіцерів на чолі з генералом Олександром Скіпальським, громадськості… Невже за нинішніх реалій можна ігнорувати ці фактори?
– Я не позаздрю судді, який, після відставки свого попередника (у зв’язку з досягненням пенсійного віку), взявся до розгляду справ. У представників судової гілки влади зараз руки «потрушуються», зважаючи на непевні реформи. Тим паче, що вони розуміють, хто є хто, усвідомлюють настрої спільноти.
– Василю Олександровичу, чи не може бути, на Вашу думку, ситуація з волинянами, які були бійцями 51-ї бригади, складовою частиною антиукраїнської стратегії, відкоригованої в Кремлі?
– Не думаю. Не хочу допускати навіть такої думки. Але чув від хлопців, що це нібито був геноцид. Начебто таким чином хотіли знищити Захід. Тому що в основному в цих гарячих точках були хлопці із Західної України. Вони мені неодноразово казали: «Нас просто хотіли знищити. Росіяни нас не знищили на цій висоті тільки тому, що їх не цікавила така невелика кількість солдатів. Їх цікавили не 44, а тисячі українців, щоб після цього почалася паніка». Мені важко зараз відповісти, чому так сталося. Чи у зв’язку з недолугістю командування. Чи так було зроблено спеціально. Але тоді – це вже інше питання.
– Питань залишається наразі набагато більше, ніж відповідей. Очевидно, багато чого можна буде побачити вже з відстані часу.
– Очевидно. Ви знали про підрозділ «Колос» у складі 51-ї бригади? Навряд… А це – «спецназ». Неймовірні хлопці з Ковеля та Луцька! Бірюков чомусь не доповідав, що є такі бійці. Та й взагалі – 51 бригада своїми окремими підрозділами (хай деякі з них були по кількадесят чоловік) фактично «накривала» весь Донбас. Знаєте, простіше кажучи, просто гріх робити з тих, хто захищав Україну, ризикував своїм життям, робити злочинців. Нині цих хлопців треба захистити від «правосуддя». Неймовірні парадокси…
– Спасибі Вам.
