ІНФОРМАЦІЙНИЙ САЙТ ЗАХІДНОЇ ВОЛИНІ!
Понеділок, 27 березня 2017, 21:43

Валерій Курстак: “Не раз доводилося бувати за 200-300 метрів від позицій ворога”

0


Бійці називають його «батьком» волонтерів. У той час, як державні мужі і нардепи ховали вкрадені у народу мільйони під матрацами, цей чоловік від початку війни, ризикуючи власним життям, більше сімдесяти разів побував на передовій, доставляючи солдатам військову амуніцію, техніку, продукти та інші необхідні речі, і всіляко допомагає їхнім рідним.

Як у всіх нас, у волонтера Валерія Курстака із селища Благодатне є сім’я – дружина Марія, дві дорослі доньки, які мешкають у столиці, та двійко онуків – Андрійко і Анютка. Та на відміну від «патріотів», які сидять у теплих квартирах і «борються та вболівають» за Україну через коментарі в Інтернеті, він майже щомісяця, а то і два рази на місяць, їде на своєму бусі за тисячі кілометрів на схід, бо добре знає, з яким нетерпінням чекають на нього бійці в окопах. За свою діяльність пан Валерій нагороджений Президентом орденом «За заслуги», – пише “Місто вечірнє”

«Не раз доводилося бувати за 200-300 метрів від позицій ворога»

-Як капітан запасу (звання отримав після закінчення військової кафедри Дніпропетровського гірничого інституту, особливо відзначившись під час військових навчань на полігоні) я добре розумів плачевну ситуацію, в якій у 2014-му році опинилася наша армія, зокрема 51-ша бригада. Розумів, що без допомоги народу військовим не обійтися, оскільки все, що тільки можна, було розграбовано і знищено, – посміхнувся на запитання, з чого все починалося, Валерій Люцлянович. – Тож коли оголосили про першу мобілізацію, я зустрівся з військовим комісаром і запропонував свою допомогу. Той спочатку без ентузіазму поставився до мого візиту, але згодом допоміг зв’язатися з комбригом 51-ї ОМБр полковником Володимиром Яцківом. У Володимир-Волинський ми поїхали разом з кількома хлопцями та Віктором Сапожніковим. Познайомилися з комбригом, і він розповів, що їм узагалі ніхто не допомагає. Я тоді навіть трохи розізлився: як так може бути, що нововолинці подумали про армію, а володимир-волинців це чомусь не обходить. Зателефонувавши до знайомого «ударівця» Олексія Панасюка, домовився про співпрацю. Згодом до нас долучилися Костя Зінкевич і Роман Мартинюк.

Почалася дуже клопітка і важка робота. Бувало так, що доводилося возити до армійців по 40 нововолинців, які ремонтували і відновлювали там військову техніку. Також було багато проблем із обмундируванням та запчастинами. Взяти хоча б такий приклад. Одному з батальйонів треба було терміново їхати на виконання бойового завдання, а акумулятора до машини не було. Наші владці на той час зробили все для того, щоб не дати можливості приватним особам купувати подібні речі. Довелося діяти в обхід заборони. Знайшовши в Києві фірму, яка випускає такі акумулятори, і домовившись про хорошу знижку, ми вже за два дні зібрали кошти і привезли його у бригаду. Сказати, що Яцків був здивований, нічого не сказати.

Провернути таку справу за короткий час не в змозі були навіть найпробивніші військові інтенданти, яким треба було зібрати гору паперів. Вони подавали заявки, а їх просто ігнорували. Те ж саме було з касками і бронежилетами, які доводилося переносити через українсько-польський кордон на плечах, – згадує волонтер. – Скільки разів я їздив на схід? Мабуть, більше 70-ти. І це лише на передній край. Не раз доводилося бувати в найгарячіших точках, за 200-300 метрів від позицій сепаратистів, адже наша 51-ша бригада завжди стояла там, де було найгарячіше. Зараз я знаю Донбас набагато краще, ніж Волинь, бо якщо дивитися на карту, то об’їздив його вздовж і впоперек – від Маріуполя до Сєвєродонецька. Бував у Мар’їнці, Широкиному, Красногорівці, Водяному, Гранітному, Новоайдарові, Щасті, Новодар’ївці, Станиці Луганській, Красноталівці та в багатьох інших населених пунктах, навіть коли там ішли запеклі бої. Міг і сам узяти в них участь, але в нас зовсім інше завдання.

А скільки разів їздив у Яворів, Рівне, Миколаїв та інші місця, де дислокуються частини і тербатальйони, в яких служать волиняни, то вже й не рахував. Уродженцям інших областей і підрозділам теж ніколи не відмовляємо в допомозі. Найперша поїздка була в Дачне. Наші хлопці тоді стояли в Оленівці, і ми привезли їм більше тисячі бронежилетів, трохи менше касок, форму, продукти тощо. Я в той час представляв Спілку ветеранів Афганістану і щочетверга їздив у зону бойових дій, удома майже не бував. Виїжджав у четвер, а приїжджав, у кращому випадку, в суботу чи неділю. День відпочивав, далі – знову до Луцька, а звідти – на схід, – розповідає волонтер.

«Пощастило, що у мене російський акцент»

ФОТО 6-Зазвичай нас туди їде троє. Був випадок, коли потрапили до бойовиків, але нам вдалося їх обдурити і вирватися. Якось вони під виглядом українських бійців зупинили нашу машину, але я відразу побачив хороші джипи, яких не було в наших. Та й акцент їх видавав. Старший запитав, чи ми, бува, не з шахти їдемо Це й стало підказкою, і я сказав, що так, їдемо, мовляв, зі зміни. Нас відпустили. Далі ми натисли на газ і на всіх парах рвонули шукати своїх. Пощастило, що в мене акцент російський, бо до 1975 року разом із батьками мешкав у Норильську. Потім переїхав сюди, у селище Жовтневе.

Іноді буває дуже важко відшукати своїх, адже вказівників ніде немає і можна запросто натрапити на блокпост бойовиків. Тому ми налагоджуємо контакти з місцевим населенням, яке знає різні об’їзні шляхи блокпостів чужинців. Але погоджуються не всі, бо за це бойовики жорстоко карають. Був випадок, коли одного чоловіка впіймали і на його очах зґвалтували дочку, а потім кулю в лоб отримав і батько. Наскільки забезпечена державою армія зараз? – перепитує мій співрозмовник. – Цікаве запитання. Скажу так: є підрозділи, які забезпечені дуже добре, а є такі, де немає навіть найелементарнішого. Якщо вже начальник штабу ЗСУ зізнається, що в армії не вистачає теплого одягу для солдатів, то про що можна говорити далі? Забезпечення армії складається не лише з наявності продуктів, обмундирування і т.д. Насамперед це техніка, зброя. В Україні ж нову техніку демонструють лише на парадах. Те, що є на фронті, не піддається жодній критиці.

Не раз буваючи на передовій, чув від бійців прохання відремонтувати десь старий двигун до БТР чи «Урала». А як і де його ремонтувати, де знайти потрібні запчастини – питання. Все це мають робити не волонтери, а відповідні служби, яких у нас немає. Зате в нас є служби, які мали б розібратися, хто винен у цьому безладі, хто саботує забезпечення армії. Видно, такий стан речей вигідний тим, хто при владі, бо як інакше пояснити наказ не стріляти бійцям, яких противник поливає вогнем зі всіх видів зброї? Якось я був свідком, як один з офіцерів на свій страх і ризик відкрив вогонь у відповідь і мало не потрапив за це під суд. І якби не моє заступництво як депутата облради, його запроторили б у в’язницю. Людина здійснила подвиг, а її за це мало не покарали, – зауважує волонтер. – Чи зустрічався я віч–на-віч з бойовиками? Так.

Причому в самому їхньому лігві – Донецькому СБУ. Їздив туди домовлятися про обмін. Це сталося відразу після Дебальцевого, коли в полон потрапили більше тисячі наших хлопців. Домовившись на нижньому рівні з сепаратистами, ми разом із київськими волонтерами одного дня завезли туди два буси харчів і медикаментів, а наступного дня – бус матраців. Із бойовиками ми спілкувалися на рівних, тож якогось страху я не відчував. Вони навіть дозволили нам зустрітися з полоненими, які були задоволені тим, що ми трохи полегшили їм життя. Додому ми забрали трьох бійців.
Постійно буваючи в зоні бойових дій, Валерій Курстак не раз потрапляв під обстріли, отримав контузію, на яку спершу не звернув уваги, а тепер має проблеми зі слухом. Через це змушений інколи у перервах між поїздками на схід лягати в лікарню. Проте навіть буваючи вдома, волонтер всіляко намагається допомагати родинам військових. Цього літа возив дітей бійців у санаторій «Червона калина», разом із рідними виїжджає за тілами загиблих земляків, домовляється з підприємцями про допомогу армії.
-Збирати кошти зараз стало набагато важче. За три роки війни люди розчарувалися.

Їх обурює те, що державні мужі відсторонилися і дбають тільки про власні статки, переклавши свої обов’язки на плечі народу. Свою лепту в цю справу внесли й псевдоволонтери, яких ми стараємося виловлювати. Є, на жаль, серед нас і такі «волонтери», які ніколи не були далі Слов’янська чи Краматорська, а побувавши в Артемівську, вважають це подвигом. І при цьому вони, як і деякі працівники правоохоронних структур, які 30 днів постояли на блокпостах, досить швидко отримали статус учасників бойових дій, тоді як бійцям, які реально воюють в окопах по пояс у воді, доводиться добиватися цього місяцями і навіть роками. Такий от парадокс, – зауважує мій співрозмовник.
Валентина Савчук, селище Благодатне

2 коментарі
  1. сапожников помогает своим землякам ил нет ?он ведь из донбаса?

    0

Додати коментар


*

© 2017 Інтернет-видання "БУГ"