<

Сергій Шишкін: «Митці – це не ті люди, яких треба агітувати»

Цей запис опубліковано більш як рік тому
10:58 | 20.06.2015 / Інтерв'ю /
Перегляди
14
/ 1 коментар

Відомий волинський бард та композитор Сергій Шишкін вже б давно міг жити у Києві та заробляти на музиці чималі кошти, але він цього не робить, бо є патріотом української культури і рідного міста.

Його «Майданна колискова» увійшла в десятку кращих пісень про Майдан, але серед митців, яким волинська влада роздавала минулоріч стипендії його не було.

Він не пише російською, а плекає своє рідне українське. Саме відшукувати таланти серед моря голосів мав і фестиваль «Володимир», засновником якого є Сергій Шишкін. Втім, війна та криза, а радше людська байдужість, поклали край  проведенню цього фестивалю. Про те, чому фестиваль слід проводити, про культурне життя в Україні Сергій Шишкін розповідає «Вголосу».

Один із найстаріших фестивалів України «Володимир» не відбудеться вдруге, що відчуваєте Ви як його духовний батько?

Минулого року, коли мене та інших громадських діячів покликали на нараду по проблематиці фестивалю, я так само сказав, що резону у його відміні не бачу, а бачу сенс у зміні формату.  Рік минув, купа волонтерів займається постачанням армії, купа людей їм допомагає по сьогоднішній день. Щось змінилось? У людей вже немає чим допомагати, на армію вже йдуть мільярди, війну ми ще не виграли, ми ще не визнали офіційно, що це війна  і що нам тепер не жити?

Митці – це не ті люди, яких треба агітувати. Вони самі заагітують будь-кого. Вони або самі стали волонтерами, або так як я допомагають волонтерам, дехто добровольцем воює, дехто вже й загинув. Їм не треба нічого пояснювати, але це не значить, що їм не треба жити.

Я у фестивальному українському русі з кінця 80-х років. І якщо перші фестивалі «Оберіг» та «Червона рута» проходили на феноменально колосальному підйомі, то з приходом Кучми відбувся колосальний відкат. І купа людей, які кинулися в українську музику – прогресивних, і на ту пору сучасних, побачили зовсім інше – абсолютну байдужість держави. Особистісні інтереси верхньої кліки конкретно вплинули на кон’юнктуру. Я бував тоді в Києві і бачив чиїми афішами був заліплений палац «Україна» та місто. Купа музикантів мусила якось виживати і ті, хто грав українську музику почали писати музику російську. Не будемо себе обманювати: питання географії і контенту – це не те саме. Можна жити в Україні і писати ірландську музику, британську, російську. Ну а хто в Україні буде писати українську музику? Ті хто міг писали, але не всі були такі ідейно заангажовані як я. Ставити їм це за зло? Не знаю.

Фестиваль «Володимир» дав можливість хоч раз на рік когось привозити у місто. Він ніколи не був крутим, хіба що в перші роки, коли мер Мамедов не шкодував на нього грошей з бюджету. Саме за виділення коштів на фестиваль Саганюк завалив на виборах міського голови Мамедова. Юрій Філоненко та Валентина Трохимук зробили дитячий конкурс, який згодом зареєстрували як дитячий фестиваль «Володимир». Я конкурсів не хотів, але так стало і купа дітей за ту пору дійшли до великої сцени. У Володимирі дуже сильна вокальна школа, до нас навіть з ближніх міст приїжджають займатися вокалом, а потім випливають на тих теперішніх телешоу. Фестиваль «Володимир» – це майданчик для обкатки талантів. Плюс, коли реанімовувався «Тарас Бульба», я прив’язав, що новоспечені лауреати теж мали шанс виступити на володимирській сцені. А далі ці таланти нікому не були потрібними. Погляньте, відкривається якесь кафе, то яка музика там грає? Російська попса і її навіть  виконують місцеві лабухи. А ті, хто грає живу музику, нікому тут не потрібні. Я це знаю по собі. Відомим себе став почувати тільки тоді, коли почав пробиватися на Київ і там робити свої проекти. Київські профі мені казали – Шишкін привіз до Києва культуру. Тут я чув зовсім інше, тепер часом чую, що вже всіх дістав.

Тобто чуєте, не на часі? Саме так вам кажуть люди далекі від культури, коли мова заходить про фінансування якогось культурного заходу?

Тепер я просто посилаю таких людей подалі. Коли місцеві підприємці почитали інтерв’ю мера Саганюка, який сказав, що фестивалю не буде, знову завили. Вони згадали, як їх бідних оббирали на цей фестиваль. А те, що на цей фестиваль безкоштовно працювали купа бюджетників і навіть за рахунок своєї відпустки, до уваги не бралося. При всьому моєму опосередкованому ставленні до виконкому, купа виконкомівців так само працювала на фестиваль. Він мав дуже багато складових і ті, кому було шкода 100-150 гривень виділити на нього, вже другий рік того не роблять, але ще згадують як виділяли гроші. Фестиваль – це не питання Саганюка, він так його хотів як хотіли і хочуть ці підприємці. Але фестиваль був та обростав складовими. Це була атракція,  яка давала в місто притік туристів, це було видно по наших магазинах. Це аргументи в користь проведення фестивалю – вони лежать на поверхні.

У нас тисячолітнє місто і якщо совіти знищили його історичний центр, то теперішні псевдопатріоти його так само нищать, наприклад, будівництвом церков в історичних місцях, кічових хатинок в центрі. Історичність треба плекати, леліяти, наповнювати контентом. Це ще треба відчути. А з ким я маю говорити? З тим, хто 150 гривень вдавився дати? Добре, два роки вже фестивалю немає, а ви самі щось ініціювали, щось підтримали? Принаймні, до мене з пропозиціями ніхто не звертався.

Якщо фестивалю не буде культурне життя у Володимирі-Волинському замре?

Культурне життя потрібне тому, кому воно потрібне. У нас купа людей навіть серед підприємців, які сідають у «мерси» чи буси і можуть поїхати до Львова, Києва, а в Європу то взагалі легко, і свої особисті культурні запити задовольнити. Але наскільки при тому вони патріоти? Коли загинаються місцеві митці, серед яких дехто на рівні світу. Якщо я на рівні України, то є художники на рівні світу, але чи їхні роботи купують у Володимирі? Чи мають наші місцеві музеї та галереї роботи наших авторів? Комусь із підприємців стрілило в голову придбати їхні роботи для музеїв?

Від епохи лишаються технології і те, що зроблять митці. Якщо з технологіями в Україні вже розібралися, то залишилося добити митців. Черчіля в Україні немає і не передбачається. Він  виграв війну, не знищивши культуру. Тому й виграв. Хатинки ростуть, дахи на них міняються, «мерси» міняються на «лексуси», «лексуси» на «тойоти». Але чи міняється щось в середині, крім понтів і бажання повчити жити? І не потрібно мені розказувати про когось – ти краще скажи, що ти зробив, як ти причетний до тисячолітнього міста, однієї із десяти історичних столиць України? Мені не треба розказувати про культуру в Європі, куди ви на бусах заїжджаєте по ходу перекидаючи «контрабас». Ви її не робили, а я роблю українську культуру.

На жаль, культурна політика держави відсутня. Держава зрадила свою власну культурну політику навіть не усвідомлюючи того. Коли минулого року я йшов на начальника управління культури Волинської ОДА, то бачив рух в Києві, бо тоді ще міністром культури був Євген Нищук. Я бачив в тому сенс. Але на ту пору заступник голови Волинської ОДА з гуманітарних питань мене не знав взагалі. Я йому розказав, що збираюся робити, сказав що на посаді буду три максимум шість місяців, бо я майстер швидких проектів. Йому те, що пропонував я було не цікаво, він вів перемовини з моїми знайомими та друзями і шукав начальника. Я це знав, мене підтримували всі майданівські організації і якби дійсно йшлося про посаду то мені було ким додушити. На громадських слуханнях я відкрився, розказав, що хочу зробити і змінити. Після них зрозумів, що було безсенсовно йти на цю посаду. Можливості створити команду я б не мав, але купа людей системи побачила, що я ворог. На першому ліпшому папері мене б підставили під статтю. А тепер в управлінні культури тиха заводь.

Ви хочете сказати, що мовчазні представники культури вигідні владі?

Владі тихі заводі взагалі вигідні. Будь-яке управління має бюджети і не лише на зарплати, а й навіть на відкати.  Люди з цим погодилися і все продовжується далі: хабарі в міліції, медицині і навіть культурі, де вічно грошей немає. Після Майдану душа такого просто вже не сприймає.

Рівень державної політики зводиться до підтримки посередності, щоб вона сиділа тихо, ні на що не претендувала. На що Україна із таким підходом претендує я не знаю. Заради чого хтось підтримує армію? Розумію добровольців, чого вони йдуть воювати. Їх там розуміють і завжди підставлять плече. А тут суцільні спекуляції.

Чомусь формується бачення, що українці ні на що не спроможні, а тільки на гоп зі смиком. І навіть до того звикли. Якщо за царя в українських п’єсах виникала драматургія, психологізм – то це заборонялося. От скачеш в жупані і скачи далі. Прийшов до пана – зроби йому весело. Так от, усі наші звітні концерти, то прихід до пана. На цьому виросли покоління, які думають, що саме це і є українською культурою. А оце означає, що українці погодилися з тим, що вони рагулі і при приїзді з села в  місто легко перейдуть на нерідну мову. Комплекс меншовартості треба долати. І ці зміни на рівні музичного контенту я хочу побачити у своєму рідному місті. Може тоді скажуть, що нам потрібен фестиваль, що в історичному тисячолітньому місті потрібен розвиток туризму, який полягає не лише в спогляданні церков поміж хрущовками.

Останні опитування показують, що українці стали більше слухати саме українську музику, це означає те, що вона на часі і її слід розвивати чи просто модно?

Я це теж знаю з опитувань і з деяких інтерв’ю на центральних каналах, але по своєму рідному Володимиру цього не бачу. Мені часом доводиться заходити в якісь кнайпи, бо далеко не у всі я після Майдану заходжу, але української музики я там не чую. З бусів і крутих тачок я теж її не чую. Оце таке в наших людей трактування свободи. Через «русскій мір» вороги до нас заходили і через нього вбивають наших хлопців. Але таким людям цього не поясниш як і те, навіщо я робив фестиваль. Я говорив одне і це реалізовував, хто потім підключався – реалізовував своє. З фестивалю тепер залишився день міста, бо до того він був у вересні.  Так не може бути, щоб фестиваль був потрібен тільки мені, тим більше, що я давно не ходжу на його велику сцену. Мені там вже не цікаво, там має бути свій контингент. Цікаво було підтримувати нові волинські гурти, а більшості цікаво подивитися на тих, кого розкрутили в телевізорі.  Своїх любити не модно. А в тій самій Польщі навпаки – своїми пишаються.

До речі, на телешоу українська музика майже не звучить і таке враження, що навіть і не пишеться, хоча якісного року і не тільки валом. Щось спливає на ефемках, хоча радіоведучі більше піарять себе, а не українську музику.

Хтось отримує стипендії, хтось гранти, хтось ордени, а я роблю тільки те, що вважаю за потрібне. Непотрібного я робити вже не буду,  хто б мені що не розповідав. Чи потрібна українська культура ще комусь? Дуже б хотілося. Я знаю в Україні і поза межами розумних, адекватних часові людей і трошки їх є навіть у Володимирі. Коли вони сформуються в певну групу і не пропустять кіч, тоді я буду знати, що це все було не дарма. І так скрізь. Тоді не битимуть відомого на всю країну письменника в його рідному селі, не нищитимуть хату відомої актриси. Повторююсь, від епохи залишаться технології і те, що зроблять митці.

Ярослава Вознюк




один коментар
  1. Від Радянського Союзу в Україні ще залишилось багато чого, в т.ч. принцип, що сільським господарством і культурою може керувати будь хто. От і виходило, що спочатку вся культура була в шароварах, потім у вишиванках. А так як патрійоти у вишиванках найбільше виступають проти фестивалю, то влада його і відмінила (замість того, аби змінити) – кому потрібен лишній галас.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *