Сергій Маринець: “З оточення виходили під моїм керівництвом. На щастя, всі до Дачного дістались живими”
Він пересувається спираючись на милицю, із зусиллям долає кожен крок, який дається йому з жахливим болем
А ще якихось три місяці тому Сергію Маринцю довелось заново вчитись ходити. Та попри важку травму майор-артилерист соромиться знаходитись у військовому шпиталі, де лікуються військовослужбовці, котрі втратили кінцівки та балансують на межі життя та смерті. Адже на їхньому фоні він відчує себе майже здоровим і понад усе нині бажає повернутись на службу, – повідомляє Слово Правди.
Перший заступник командира 2-го гаубичного самохідного артилерійського дивізіону 14-ї бригади майор Сергій Маринець у серпні 2004 року потрапив до Володимира-Волинського за направленням після закінчення Сумського військового інституту. А вже за місяць молодий лейтенант познайомився із майбутньою дружиною Аліною, яка на той час працювала продавцем в одному з магазинів у військовому містечку. Незадовго закохані і весілля справили, з’явилась на світ донечка Тетянка. За роки служби в бригаді Сергій просунувся кар’єрними щаблях військової справи, отримав звання майора.
Дитяча мрія стала справою життя
Військовослужбовець каже, що з дитинства мріяв про службу в армії, тому для нього ця робота в радість. І хоча Сергій ніколи не сподівався на війну з сусідньою країною, але зізнається, що десь у душі завжди знав, що рано чи пізно треба буде стати на захист Батьківщини.
– Коли торік розпочались події на Сході,з нашої бригади відібрали 150 чоловік для навчання на Рівненському полігоні, після якого ми мали вирушити у зону проведення АТО. Однак прийшла термінова телеграма про те, що оголошується мобілізація. На баланс частини прийняли мобілізованих військовослужбовців, яких повезли до Рівненського навчального центру. Далі – Дачне Дніпропетровської області і численні передислокації та бої з противниками, – розповідає Сергій Маринець, у чиї обов’язки входило керувати вогнем батареї.
Артилерист каже, що найзапекліші бої точились у серпні 2014 року, коли бойовики, нічим не прикриваючись, удень та вночі гатили з артилерійської зброї. Тоді тижнями хлопцям доводилось жити у бліндажах, а палатки на поверхні ставили лише для муляжа.
– У нас було дуже мало кадрових військових, а молоді офіцери, які закінчили інститути, тільки під кінець опанували особливості нашої роботи. Проблеми також виникали через неузгодженість дій Південного оперативного командування, якому ми підпорядковувались. У той час, коли виникла загроза, що нас можуть взяти у кільце, наш командир дивізіону був у відпустці, тож я мусив виконувати його обов’язки. З оточення виходили під моїм керівництвом. На щастя, всі до Дачного дістались живими. На той час у штабі панував суцільний хаос – значна частина керівництва була у відпустках, а військовослужбовці ініціювали своєрідний страйк. Доводилось заспокоювати бійців, адже в моєму підпорядкуванні був цілий дивізіон, а це 200 чоловік, – пригадує Сергій.
Фатальне ДТП
Додому після ротації артилерист повернувся цілим та неушкодженим, але хто ж знав, що загроза для життя виникне вже на мирній території. Той трагічний день, 16 квітня, коли Сергій разом з двома товаришами потрапив у ДТП розділив його життя на «до» та «після».
– Того дня ми мали зустріч з рівненськими волонтерами і пізно ввечері повертались на Рівненський загальновійськовий полігон, де на той час проводились навчання. Що я пам’ятаю з тієї аварії – сидів на задньому сидінні, назустріч нам їхало п’ять цивільних автомобілів, як раптом один з них вискочив на зустрічну смугу. Ми навіть не встигли нічого зрозуміти, – розповідає Сергій Маринець.
Як пізніше з’ясувалось, водій тієї фатальної автівки, який загинув на місці, був добряче напідпитку. А Сергія разом з товаришами госпіталізували у Рівненську обласну лікарню з численними переломами та травмами. Для того, щоб дістати непритомного артилериста з понівеченого «джипа» , рятувальники застосували спеціальний інструмент.
– На мить прийшов до тями, коли мене діставали з автомобіля. Навколо було багато людей – рятувальники, медики, міліція…Далі уривками пам’ятаю палату в лікарні. Мене накололи обезболюючими, тому тривалий час був у «відключці», – пригадує військовослужбовець.
Наступного дня Сергія приголомшила звістка про смерть товариша по службі і просто доброго друга підполковника Олексія Цигикала. Далі його чекало транспортування до Львівського шпиталю, для якого медики скріпили його розтрощений таз спеціальними болтами. У Львові йому зробили термінову операцію, адже, як з’ясувалося, у пораненого військовослужбовця відкрилась внутрішня кровотеча, яку чомусь не помітили рівненські медики. Через два тижні – наступна операція на тазу, для якої замовляли спеціальні пластини. Тривала вона протягом дев’яти годин. І весь цей час під операційною, аби хоч на хвильку глянути на Сергія, чекали його мама, котра приїхала з Чернігівщини, та кохана дружина.
Після операції на тазу Сергію було заборонено сидіти більше місяця, а вставати він почав з допомогою лікарів лише за два місяці.
– Вчився заново ходити, роблячи кожен крок з неймовірним болем. У липні припинив приймати обезболюючі, після чого не міг спати ночами. Далі мене відправили на 21-денну реабілітацію до Трускавця. В санаторії розмістили на другому поверсі, а оскільки я ледь пересувався, то на вулиці був лише раз. Тож розходжував свою ліву ногу по санаторному коридору, – розповідає Сергій.
Світ не без добрих людей
До недавнього часу пластини, які тримають таз Сергія і коштують понад 33 тисячі гривень, залишались неоплаченими, адже таких коштів немає в сімейному бюджеті Маринців.
– Мені вже було незручно перед лікарями і я не знав у кого просити допомоги з оплатою. В останній момент звернувся до волонтерів Костянтина Зінкевича та Олексія Панасюка, які мені не відмовили і оплатили всю суму. Нещодавно до мене дійшли чутки, що на пластини 20 тисяч гривень нібито дала ігуменя Стефана. Так, справді, вона пропонувала мені допомогу, але на той час вирішенням цього питання вже займались волонтери. В той же час я вдячний ігумені за те, що вона посприяла мені в придбанні каски та бронежилету, а також оплатила моїй дружині доїзд до Рівного, розмістила її на нічліг у своїх знайомих. Також велика подяка Наталії Бояриній, яка організувала транспортування до Львова та домовилась за операцію зі столичним хірургом, – зазначає Сергій Маринець.
Військовослужбовець каже, що до недавніх пір навіть і не знав, хто такі волонтери і яка їхня місія. Але коли непідготовленій українській армії довелось воювати, саме волонтери першими прийшли на допомогу:
– Постійно згадую той день, коли під холодним квітневим дощем з п’ятьма солдатами вантажив техніку на станції в селі Овадне. До нас приїхали Костянтин Зінкевич з Олексієм Панасюком та запитали: «Хлопці, що вам треба?» . А ми якраз вручну з солдатами пиляли дерев’яні колоди, якими кріпили техніку. Вони на це все подивились і того ж дня привезли бензопилу та бензоагрегат, які значно спростили та пришвидшили нашу роботу. Також, коли ми були на Сході, нас постійно підтримували волонтери з Західної України – постачали нам різні необхідні речі: починаючи з засобів особистої гігієни та лопат і закінчуючи планшетами для артилеристів, – розповідає Сергій Маринець.
Як жити далі?
Час для відновлення здоров’я молодого майора досить тривалий. Через півроку після травмування, йому і досі боляче ходити, а через защемлений нерв ліва нога не хоче слухатись. Біль відчуває навіть тоді, коли нога нерухома, зізнається Сергій, – відчуття таке, наче хтось запальничкою проводить по ступні. Він щодня робить спеціальні вправи і займається на придбаному дружиною велотренажері. Нещодавно Сергій Маринець пройшов військово-лікарську комісію у Львівському шпиталі, яка визнала його «обмежено придатним до служби». Попереду ще одна ВЛК у Луцьку.
Сергій каже, що дуже занудьгував за улюбленою справою, постійно зіздвонюється з товаришами, які його підтримують та кличуть до себе. А перебуваючи в госпіталі, травмований боєць уже відчуває себе ніяково:
– Я зараз взагалі вважаю себе здоровою людиною. У шпиталі під час ВЛК аж незручно було, бо там усі з серйозними травмами, без кінцівок, а у мене руки-ноги на місці…
Ось такі вони сучасні Герої – мужні, нескорені і в той же час скромні. Саме завдяки їм ми можемо не хвилюватись за свою безпеку і вже у найближчому майбутньому побачимо мирне небо над головою.
