Сергій Фураєв: “В нас є багато офіцерів російського походження, але які служать в українській армії”
Сергій Фураєв потрапив у полон терористів під час виходу з Іловайського котла і пробув там понад рік.
Його, командира 51 ОМБР, разом з іншими українськими військовополоненими, терористи вивозили на свій ганебний так званий «парад» в Донецьку 24 серпня 2014 року, і йому ж пропонували гроші та інші матеріальні блага, аби він зрадив український народ і перейшов до них.
Але підполковник вистояв, не зламався і навіть після року жахливого полону, як справжній офіцер, готовий їхати на Схід і боронити свою країну від сепаратистів.
Журналіст ВолиньPost записав бліц-інтерв’ю з підполковником Сергієм Фураєвим.
Коли ви отримали звання підполковника?
Звання підполковника я отримав ще рік тому.
Це ще до полону?
Скажімо так, якби терористи дізнались, що я ще й підполковник, то «ціна» за мене була б вища. Я виконував бойові завдання, просто в нижчому за підполковника званні.
Волонтер Наталія Боярина розповідала, що коли вас брали в полон, то ви встигли вивести частину своїх підлеглих, а решті наказали закопати воєнні білети і не говорити, що вони артилеристи. В цьому зізналися тільки ви. Чому прийняли саме таке рішення?
Виконуючи бойові завдання в Луганській області своїми діями ми нанесли багато втрат противнику на користь наших військ. Також ми брали участь у штурмі їхніх блок-постів. В принципі, піхота була вдячна нам за наші дії. Розумієте, втрачати своїх – це було доволі складно пережити. Тоді ще був відданий наказ Стрєлкова (екс-лідер терористів – прим.ред.), що артилеристів живими в полон не брати. Я тоді здогадувався, ще коли ми знаходились в полі, де нас добу тримали, терористи нас будуть передавати місцевим «владцям», тому було мною прийняте таке рішення.
Які моменти в полоні було пережити найважче, бо часто говорили, що там дуже знущаються над українськими полоненими?
Це правда. На перших порах було найважче, але пізніше, в порівнянні з першими місяцями в полоні, ставлення змінилось на лагідніше. Терористи не ділили наших солдат на російськомовних чи україномовних. Я взагалі маю російське походження і коли репортери російського телебачення задали здивовано питання «Ви росіянин?», то я їм відповів: «Я громадянин України, люблю свій народ і країну».
І як вони реагували на це?
Ніяк, адже в нас є багато офіцерів російського походження, але які служать в українській армії.
Чи бували випадки, коли терористи катували полонених майже до смерті?
Було й таке, особливо в перші місяці полону, особливо артилеристів. Вийшло так, що я і сержантКомісарчук (звільнений з полону в один день з С. Фураєвим – прим.ред.) в перші дні страждали, нас і хотіли розстріляти, і водили на руїни, і давали місцевому населенню з нас поглумитись.
Як загалом місцеве населення реагувало, коли бачило полонених українських солдат?
А як можуть реагувати люди, коли на їхній землі є якась незрозуміла влада, яка постійно їх накручує. Яка їм все, що завгодно пропонує, аби вони вірили в те, що вони їм говорять. Та ще й сам факт зруйнованих будівель, відповідно загибель мирного населення та й інші фактори.
Полоненим українським солдатам терористи пропонували перейти на їхню сторону?
Так і таке було, причому неодноразово.
Вам особисто пропонували?
Мені і Комісарчуку з самого початку пропонували перейти на їхню сторону, там в СБУ. Потім нас возили на нульовий кілометр, ми взагалі вже думали, що нас вивозять десь в Росію, є там такий населений пункт Успенка, де пропонували перейти, пояснюючи це тим, що ми висококласні спеціалісти. Вони говорили навіть так, що є дві сторони, є Росія, вас туди вивезуть і про вас забудуть, а є ця сторона, де нам дадуть квартиру, машину все, що захочемо, тільки аби перейшли. Я їм сказав тоді, що якщо я зраджу хоча би раз присягу чи будуть вони впевнені, що я їм потрібен.
Дякуючи Вам, нашим захисникам, ми тут не знаємо, що таке бойові дії чи полон, але все ж таки хотілося б знати, в яких умовах жили в полоні, що їли, де спали та інше?
Скажу одне – умови були дуже жахливі. Так як у них форм не вистачало, то знімали з нас наші форми, а нас одягали в якесь ганчір’я. Харчування, м’яко кажучи, теж було не дуже, суху кашу, пів кружки та шматок хліба давали два рази в день. На роботу забирали, ми ще виймали наших хлопців з-під завалів терміналу в Донецькому аеропорті. Терористи навіть знущались з покійників не фізично, а так би мовити морально. Це було психологічно важко бачити, бо покійників, неважливо свій чи чужий, треба поважати.
Розкажіть про те, які вас переповнили емоції в той момент, коли почули, що нарешті ви вільний?
Я не знав, що нас звільняють з полону, тому що до того вже біля п’яти раз нас мали обміняти, але не робили цього, бо постійно ті обміни зривались. Нас возили в Луганську область, де були намагання обміну. В кінцевому результаті ми просиділи там в чотирьох стінах, в карцері, після чого знову відвезли в Донецьк. Про те, що нас знову мінятимуть ми дізнались практично в той же день, коли нас зібрали разом і сказали «давайте збирайтесь, поїдете на обмін».
Ми вже, в принципі, не вірили, що це правда, думали як завжди щось зірветься. Коли під’їхали до їхніх блок-постів, то побачили, що там стояли російські, сепаратистські ЗМІ, репортери яких намагались морально нас накрутити, кажучи щось на кшталт: «А ви знаєте, що буває так, що українська сторона в останній момент відмовляється?».
Ми думали, що це ніщо інше як черговий піар чи намагання вилити бруд на Україну. Проте, коли вже нас підвезли до нашого блок-посту і я побачив наших хлопців та жовто-блакитні прапори мене переповнили емоції – я досі не можу знайти слів, щоб передати ці відчуття.
