Роман Мартинюк: “Усвідомлення того, що в Україну прийшла війна, з’явилося в мене у лютому-березні 2014-го”
Волинський волонтер Роман Мартинюк став на захист держави у лавах 14-ої (51-ої) бригади, бійцям якої він допомагав. Кому, як не йому, відомі всі її біди й тривоги, а разом із тим – звитяги та здобутки.
Про це інформує Волинська газета.
Крім того, саме Роман Мартинюк активно співпрацює з благодійним фондом «Волинь-2014», завдяки якому волинські військово-службовці отримують необхідні речі. І хоча нині боєць служить на Донеччині, журналістам вдалося з ним поспілкуватися.
Романе, коли почалася ваша війна і що змусило вас стати до лав ЗСУ?
Усвідомлення того, що в Україну прийшла війна, з’явилося в мене у лютому-березні 2014-го. 16-го березня я запросив півсотні друзів та знайомих в одне приміщення. Саме там відбулася наша перша розмова, під час якої слово «війна» прозвучало вголос. Того ж вечора 7-8 найактивніших із нас вирушили до командира в/ч А2331 (51-ша ОМБР) полковника Яцківа. Ми запропонували військовим свою допомогу. А вже з понеділка 17 березня процес відновлення військової техніки Володимир-Волинської бригади почав набирати оберти.
Наприкінці квітня мобілізація «прийшла» в нашу бригаду. Протягом тижня у Володимир-Волинський привезли понад 4000 мобілізованих. Гостро постало питання їхнього побуту, забезпечення речовим майном тощо. Завдання почали змінюватися день за днем…
Усе літо ми щотижня вирушали в зону АТО до бійців 51-ї ОМБР. Традиційно в четвер та цілісіньку п’ятницю їздили Донеччиною, в суботу поверталися додому. Щоденно я їздив до обласного центру, де щоразу знаходилось усе більше однодумців. Зустрічались із новими людьми, просили про допомогу. Наприкінці літа зародилась ідея створити благодійний фонд «Волинь-2014».
Саме в період створення Фонду відбулася жахлива трагедія – «Іловайський котел». 51-ша ОМБР зазнала тоді серйозних втрат, отримала непоправний моральний удар. Її повернули у Володимир-Волинський. Стало відомо про рішення Президента щодо розформування. Бійців відправили у відпустки, з яких більшість уже не захотіла повертатися в зону АТО. Паралельно розпочався процес створення нової 14-ї бригади.
А я припинив поїздки в зону АТО і зосередився на роботі в частині. Задумав стати військовим, підписавши контракт. Однак це виявилося непросто. 51-ша бригада вже не приймала людей, а 14-та ще не мала затвердженого штатного розпису. В результаті я вирішив поїхати в зону АТО разом із реактивним артилерійським дивізіоном новоствореної 14-ї ОМБР. Ми вирушили ешелоном на початку грудня в Луганську область у сектор А. Саме там я почав намотувати перші тисячі кілометрів зруйнованими дорогами Луганщини. Пробув там без малого 2 місяці до початку нової хвилі мобілізації. Цього разу військкомат уже згадав і про мене. Тож вирушив на Волинь та розпочав офіційний шлях мобілізованого. Не дивно, що мені вдалося з новим призовом через 2 місяці повернутися до Старобільська у складі нового РЕАДН. Там ми змінили попередній призов і зайняли їхнє місце на фронті.
На Волині часто називають 51-шу, а тепер 14-ту ОМБ «багатостраждальною»… Чи ви погоджуєтеся з таким визначенням?
Багатостраждальною її можна назвати через багато моментів. Почнемо із того, що 51-ша була найбільшою військовою частиною в складі ЗСУ. Бригада була сильно кадрованою за мирним штатом – близько 500-600 посад. У боксах бригади стояли на консервації десятки років близько 1000 одиниць військової техніки, яка не заводилася 10-20 років. Наказ про розгортання бригади був досить несподіваним, хоча й прогнозованим. Галопуючими темпами за тиждень її розгорнули до штату 4800 штиків. Після екстреного бойового злагодження у надто стислі терміни вирушила в зону АТО. А там уже відразу протягом 2-х тижнів зазнала серйозних втрат – 16 загиблих 22 травня на блокпосту біля Волновахи. Наступний перебіг подій також був дуже суперечливий – відсторонення комбрига, відведення на Миколаївський полігон, роздроблення бригади. Один із підрозділів воював у секторі А північніше Луганська, інший стояв у Маріуполі, ще один залишався під Донецьком навпроти Мар’їнки. Згодом у результаті переміщень наші три тижні зазнавали нищівних обстрілів на Савур-Могилі, інша частина утримувала південь Донецького фронту в Оленівці, ще одна БТГР брала участь у наступі на Іловайськ. Тилові підрозділи розташувалися в селі Дачне Дніпропетровської області, тим самим юридично – за межами зони АТО. Перебування на Савур-Могилі вилилось у повне знищення частини техніки, люди змогли вчасно вийти із можливого оточення. Велика батальйонно-тактична група зазнала катастрофічних втрат 29-го серпня в Іловайському котлі. Інша 2 БТГР, яка за задумом повинна була прорвати кільце оточення, потрапила у засідку на марші в Іловайськ та панічно повернулася в Дачне, після чого відверто дезертирувала. Люди з літніх призовів не були готові до активної війни з перших днів. Польовий табір в Оленівці був змушений терміново покинути свої позиції, оскільки ворог провів активний наступ на усі навколишні блокпости після прориву біля Іловайська. Всі перераховані події важко оцінити однозначно. Там було багато зради та розчарувань, крові та боягузтва. Важко точно сказати, хто скільки завинив, коли і чому. Однак завжди був шанс виправити помилки. Бригаду після серйозних втрат просто необхідно було відновити. Натомість цей процес затягувався. Це призвело до масового самовільного повернення бійців у ППД. Після чого саму 51-шу ОМБР вирішили розформувати. Разом із цим переклавши всю вину на самих бійців, обізвавши всіх п’яницями та зрадниками. Так «спільними» зусиллями знищили найбільшу військову частину ЗСУ. Хоча історія цієї війни говорить і про те, що 51 бригада героїчно воювала та навіювала жах на ворогів по той бік фронту. Прикладів цьому є дуже багато. Навіть сьогодні нову вже 14-ту бригаду називають однією із найпотужніших бригад в АТО.
Держава звітує про величезні кошти, спрямовані на армію. Що змінилося у забезпеченні бійців?
У Збройних силах України відчутні зміни. Держава зробила мінімальні висновки з уроків минулого року. Але їх замало. Усіх мобілізованих одягнули в нову форму, однак тканина в ній неякісна, синтетична. Її майже ніхто не носить. Взуття також шукають самі, оскільки важкі берці літом непрактичні. В кожного солдата є особиста зброя та набої. Але часто бракує кулеметів, гранатометів. БМП замінили переважно на легкоброньовані МТЛБ, кулемети на які доводиться монтувати буквально власноруч. Суттєво зменшилася кількість танків та артилерії. Зношуються стволи, і їх немає чим замінити… Всією лінією фронту збудували ДОТи, але в їхню ефективність не вірить ніхто. Проблем із харчуванням не було й минулого року. Голодний солдат швидше виняток, аніж правило. Цьогоріч забезпечують питною водою 1,5 літра/людину/добу. Військовим заборонено продавати спиртне, але вони однаково його знаходять. До статуту внесли зміни і згадали про мобілізованих. Прописані методи впливу на тих, хто не виконує накази. Однак кожен командир сам мусить розбиратись із власними аватарами – їх кидають у ями, прив’язують до дерев, але ніхто не дорікає військкоматам, вони і так не дають план. Почастішали випадки дефіциту пального та окремих боєприпасів. Інколи їх просто нічим привезти.
29 серпня – річниця Іловайської трагедії. У нас – вшанування, пам’ятні заходи, а як бійці 14-ої бригади провели серпневі дні, через рік після Іловайська, зокрема – ви і ваші побратими, які зараз на Сході?
На жаль, сьогодні мало хто тут знає достовірно про Іловайську трагедію. Новачки лише чули про це по ТБ. А ті, хто це пережив, воліють мовчати і не згадувати вголос. 51-ша ОМБР чи не найбільше постраждала під Іловайськом, але рідко де це можна прочитати у звітах. На вустах у всіх – добровольчі батальйони. Тому наші військові скромно мовчать.
Другий рік триває війна. На вашу думку, завдяки чому вдається тримати оборону і протидіяти сильному ворогу?
Армія тримається на відважних офіцерах, які буквально кують свої підрозділи самі. А також – на благодійниках. Від себе особисто хочу подякувати Володимирові Кривовичу, Петрові Пилипюку, Євгенові Дудці, Олександрові Андріанову та усім співзасновникам Фонду, колективу дирекції за підтримку та неоціненну допомогу. Приємно, коли ти впевнений, що ці люди тебе ніколи не підведуть. Адже від самих витоків створення Фонду його девізом став вислів: «Благодійність – як стиль життя». Я щиро радий тому, що мав свого часу нагоду познайомитись із хорошими людьми, які допомагають наблизити той день, коли війна в Україні закінчиться.
Щиро дякую за розмову. Мирного неба вам!
Розмовляла Олена ЛІВІЦЬКА.
