Роман Коляда: “Однозначно. Іноді тільки музика і здатна лікувати, окрім Божого промислу, звісно”

Музикант, композитор, поет, журналіст, диякон – і це ще далеко не усі іпостасі, які гармонійно поєднуються в одній людині.

Музика та поезія Романа Коляди пронизує наскрізь, оголює нерви та змушує «мурах» шалено бігати по тілу. Минулого тижня цей непересічний піаніст побував у Володимирі  та  Устилузі, де дав концерт в будинку, у якому колись мешкав один з його улюблених композиторів, – пише Слово Правди

У невеличкій залі музею Ігоря Стравінського не було випадкових людей – тут зібрались друзі, знайомі Сергія Шишкіна, поціновувачі мистецтва.

 – Це те свято, яке хотілось влаштовувати і для себе, і для друзів. Мені це важливіше, ніж самому зайвий раз «полабати», – зазначив музикант, презентуючи давнього товариша та колегу по цеху перед початком його концерту. Кілька днів тому володимирський бард-піаніст святкував черговий день народження і про кращий подарунок навіть мріяти не міг. Саме завдяки Сергію піаніст-імпровізатор Роман Коляда, який напередодні брав участь у «Альфа Джаз Фест» у Львові та презентував поетичну збірку у Червонограді, завітав і до нашого міста.

– Ось уже понад два роки давати концерти стає щораз усе  складніше. Відколи на Майдані почали з’являтись поранені, а пізніше і загиблі, подібні виступи почали перетворюватись на концерти-реквієм. І хоча я далекий від того, щоб заганяти все під суцільну жалобу, але і не думати про це якось не виходить… – з таких слів розпочав виступ Роман Коляда та продекламував вірш з нової збірки «Лю Мінор», який написав два роки тому у Львові під враженням від джазового концерту тріо Вадима Неселовського, зіграного в пам’ять загиблих на Сході України.

Майже протягом двох годин глядачі перебували десь між Небом та Землею – звучали мелодії просякнуті смутком та болем, але такими, що дає надію на швидке полегшення. Роман Коляда заграв музичні композиції зі своїх офіційних релізів «Погляд в небо», «Танець любові і розлуки» та «Янголи повертаються». Та все-таки найбільше прозвучало тієї «миттєвої» музики, яку більше ніколи ніде не буде зіграно. Знаний майстер імпровізації майстерно вплітав у загальне полотно шматки Симфонії псалмів та «Весни» Стравінського. Надзвичайно органічно з музикою поєднувались вірші збірки «Лю Мінор», яка лежала на фортепіано, наче книга з нотами. Четверта збірка Романа Коляди, надрукована видавництвом братів Капранових «Зелений пес», вміщує багато інтимної лірики, від експресії якої, подекуди, мороз по шкірі, а також вірші про війну та втрати, навіяні подіями в Україні.

Після концерту не оминула нагоди трішки поспілкуватись з цією цікавою людиною.

– Романе, чому концерт відбувається саме в музеї Стравінського?

– Ця історія насправді почалася ще у 1994 році, коли я вперше поставив на програвач платівку з Симфонією псалмів Ігоря Стравінського. Це була любов з перших акордів. А в 1997 році, коли закінчував Київську консерваторію, працював над дипломною, яка теж була присвячена темі Симфонії псалмів. Дуже поважаю цього композитора за те, що він встигнув зробити за життя. Давно чув і про фестиваль «Стравінський і Україна» та про єдиний в світі його музей в Устилузі.  Все мріяв побувати тут, але все якось не складалось і от нарешті «планети зійшлись». Провести  концерт саме в музеї запропонував Сергій Шишкін і я радо погодився.

   – З Шишкіним вас пов’язує давня дружба? 

– Так, знаємось досить давно. Мені розповіли про Сергія, коли я працював на «Радіо Ера» ФМ. Послухав його музику і відразу стало цікаво, а коли поговорили – ще цікавіше. Запросив його на ефір, а потім з’ясувалось, що це його перше інтерв’ю після величезної перерви. Потім було кілька спільних виступів на різних імпрезах,  так зав’язалась дружба.

 – Ви і диякон, і композитор, і директор радіо «Промінь». Як вдається усе це поєднувати, на що найбільше витрачаєте часу?

– От якраз брак часу – це найбільша проблема.  Завжди чимось доводити жертвувати заради іншого. Якщо потрібно їхати на гастролі, то беру чергову відпустку на радіо, якщо ж концерт припадає на неділю, коли  не можу бути на службі, треба спеціальне благословення в священика. Хоча до цього вдаюсь вкрай рідко, бо намагаюсь не пропускати недільні богослужіння у церкві.

 – Чому вирішили пов’язати себе з духовним служінням?

– Це питання внутрішньо вже давно було вирішене. А потім просто сталось. Якось так всі події склались, що іншого варіанту і не виникало. В якийсь момент настоятель храму, в якому служу, запропонував стати дияконом і я зрозумів, що не маю причин відмовитись. І ось вже шість років служу в церкві.

 – А навчатись у духовній семінарії не плануєте?

– Я вчусь заочно, але, правда, мене звідти скоро відрахують…(сміється – кор.)

   –  Музика та поезія для вас нерозривні?

– Це як різні клапани у киплячого чайника – сьогодні кришку зриває тут, а завтра – там. Тобто, або музика виходить, або поезія, або піду помолюсь і заспокоюсь.

– Що вас надихає?

– Саме життя надихає – споглядання людей, природи, жінок, якісь внутрішні переживання, іноді психоз з приводу того, що навколо відбувається. Ще з дитинства виробив у собі таку рису, що все треба перемикати на позитив. Лише у збірці «Лю Мінор», де багато текстів про війну та смерть,  дозволив трохи суму, але загалом  усі ці вірші про життя в усій його багатогранності.

   – Музика здатна лікувати?

– Однозначно. Іноді тільки музика і здатна лікувати, окрім Божого промислу, звісно. Мене музика часто рятує, як власна, так і чужа.

 – Коли виконували музичні твори у стінах, де колись мешкав один з ваших улюблених композиторів, чи відчували себе якось по-особливому?

– Звісно, але це важко піддається вдяганню у слова. Відчував особливий вид натхнення в поєднанні зі справжнім пієтетом.

 –  Коли граєте на фортепіано, помітно, що входите в особливий стан. Про ще думаєте у такі моменти?

– Про це складно говорити, з боку видніше. Ідеально, коли в цей момент взагалі ні про що не думаєш, а просто відчуваєш музику та інтонації. А от думати треба вдома під час репетиції, адже найкраща імпровізація – це добре підготовлена імпровізація. Хоча дозволяю собі багато спонтанної музики, якої нема і не буде в альбомах, тому що вона  миттєва, яка живе, поки звучить.

   – Чи не пропонували вам писати саундтреки для кінострічок?

– Недавно грав цілу програму, яка називалась «Мелодії незнятого кіно», бо постійно доводиться чути  «давай в кіно». Щойно закінчив перший саундтрек до аудіокниги відомого блогера Павла Паштета Бєлянського «Я працюю на кладовищі». Зараз планується екранізація цієї книги, можливо, доберусь і до кіно. Адже досі мої мелодії звучали лише в кількох студентських аматорських або ж напівпрофесійних короткометражках.

   – Перед концертом було кілька годин для екскурсії нашим містом?

– Приємні враження з тієї поваги до історичної землі, на якій воно стоїть, але в той же час є трохи світлого смутку, бо за «генделиками» погано видно вічність. Є багато приємних місць, зокрема, побував на валах, у скверику, де стоїть пам’ятник Васильку та Данилу, на місці, де проводиться  фестиваль. Хотілося б, щоб ці місця зберігалась та примножувались. У вас дійсно древнє місто, тому, мені здається, треба, щоб це більше цінували…

Тетяна ІЗОТОВА