Протоієрей Олексій Никитюк: “Священик повинен мати паралельно і світську освіту – щоб був всебічно розвинутим”

Він став священиком, як вимагає традиційне давнє апостольське правило, у 30 років. Заснував і вже два десятиріччя очолює духовне регентське училище а також паломницький відділ єпархії, об’їхав усі визначні святі місця. Його студенти вивчають історію Волині, чого немає у жодному богословському закладі України. У спілкуванні це – мудра проста людина, він не любить пафосу, зі зворушливою турботою розповідає про своїх вихованців, котрі вже самі очолюють парафії та викладають богослов’я.

Для протоієрея Олексія Никитюка цей рік тричі ювілейний. Наприкінці березня йому виповнилося 55, минуло 25 років його пасторського служіння, а у вересні – 20 років духовному регентському училищу, котре він беззмінно очолює від дня заснування.  Зустрівшись з цієї нагоди із отцем Олексієм, ми розмовляли про його священицьку біографію, життєві погляди і позицію, роль церкви у сучасному суспільстві та українській родині, – пише видання Слово правди.

Що спонукало хлопчика, який вчився у радянській школі, обрати духовну стежку?

Перш за все, дякую Богові, що батьки так виховали. По-друге, народився на Тернопільщині, Всього за 10 кілометрів від Почаївської лаври, у побожній селянській родині і мама змалечку водила до церкви. Саме вона прищепила глибоку віру. Із 14-ти років самостійно їздив у лавру на богослужіння. Було цікаво спілкуватися зі старенькими мудрими ченцями, котрих там тоді жило зовсім небагато,  лише кілька десятків. Щоправда, доводилося це приховувати, інколи й обманювати. Мусив вигадувати всілякі історії, то хворий був, то ніби ще щось трапилося. Якось, у дев’ятому  чи  десятому класі, коли Пасха співпала з першотравневими святами, замість того, щоб прийти до школи і на мітинг, поїхав у Почаїв. Бо першого травня був понеділок, другий день Великодня, і до лаври традиційно приїздив владика Львівсько-Тернопільський.  Однак хтось мене там помітив і доніс. Після свят директор зібрав на волейбольному майданчику загальношкільну лінійку, куди викликали мене, як злочинця: «Ходив у монастирі стіни лизати?!» Довелося промовчати, перетерпіти ці неприємні хвилини. Проте ми, сільські діти, жили дружно, невдовзі усі про це забули, ніхто з мене не кепкував.

Піонером був, а у комсомол не вступав.

Хоча коли, вже працюючи бухгалтером на цукровому заводі,  подав документи до духовної семінарії, до мами приїздили з Кременецького райкому комсомолу. Мовляв, хотіли поговорити, бо ніби ще не знявся з комсомольського обліку. Вочевидь, мали на меті відмовити від мого життєвого вибору. Тоді таке часто траплялося – хлопців намагалися у будь-який спосіб переконати обрати інше місце навчання, обіцяли «золоті гори», або просто вручали повістку на строкову службу. Тому  вимушені були переховуватися і їхати до семінарії з іншої місцевості, щоб не зловили, не зняли з поїзда. Бо ж, вважалося, такі абітурієнти осоромили свою школу чи підприємство, райком. Через це на екзамени вирушали часто заздалегідь, а вже у місті десь старалися, як кажуть, перекантуватися. Правда, коли вже був зарахований і мав про це довідку канцелярії, тоді тебе вже ніхто не чіпав.

Чи важко було вчитися у духовному закладі? Мені – ні, бо це моє.

Було цікаво – програма дуже насичена. Мав уже 22 роки, тож мій вибір – цілком свідомий.  Єдине, перший рік було сумно за домом. А потім звик, згодом уже вдома, на канікулах, нудьгував за навчанням, наставниками, друзями.

Чи раділи за мене рідні? Мама тішилася.

Без батька  залишився у десять років. Не маю ні брата, ні сестри. На превеликий жаль, і мамі не судилося бачити мене священиком, померла, коли вчився на третьому курсі академії. Вищу духовну школу закінчував уже будучи один на світі. З іншого боку,  всього досягав самостійно, своїми знаннями і працею.

Після семінарії звернувся за порадою до отця Іоана Крєстьянкіна.

І з двома друзями їздили до нього у Псково-Печерський монастир.  Це чоловік великого благочестя, його називали пророком і вважали своїм духівником багато відомих людей. Одному з нас він порадив одружуватися і отримувати приход, а мені й іншому товаришу сказав: «Іди в академію».

За давнім апостольським правилом,  дияконом мали ставати не раніше 25 років,  а священиком –  у 30.

Мене рукоположили  і у сан диякона, і священика на четвертому курсі академії  у тамтешньому Покровському храмі. Мав якраз 30. Це останніми десятиріччями через нестачу кадрів висвячують на приходи молодих випускників семінарій відразу після одруження.

Закінчив навчання, коли вже розпався Радянський Союз.

У 1992 році. Тоді саме держава почала повертатися у бік церкви. Всі ми були розподілені на педагогічну діяльність. Мав пропозицію від на два курси старшого товариша  викладати у Ставропольській духовній семінарії. Але не зміг – так прикипів до своєї землі, до свого народу, що дуже захотів повернутися в Україну. Тим більш,  у Почаєві як раз відкрили духовне училище. Тож пішов туди інспектором, прослужив чотири роки. За цей час заклад був реорганізований у семінарію.

До Почаєва повернувся вже одруженим.
Знімали одну,  потім другу  приватну квартиру, тоді як дружина мала  своє  житло у Нововолинську.  Рішення переїхати сюди прискорило  відкриття тут у 1996 році єпархії. Її очолив владика Симеон, з яким були знайомі ще у роки навчання.  Ми уже  мали маленького сина, тож довелося перейти сюди заради житла і родини.    Кременець – також історична Волинь, тому тут почуваюся вдома. Слава Богу, на Юрія минає 21 рік, відколи служу у Володимирі.

   Першого вересня – 20 років нашому духовному регентському училищу.

Свідоцтва про його закінчення одержали уже 17 випусків молодих регентів і священиків. Серед цих випускників – викладач семінарії у Москві, монахи, священики, які служать в Якутії, Ізраїлі. Понад 20 пар наших колишніх учнів  одружилися між собою. Усі ці досягнення стали можливими завдяки спільній праці усього досвідченого колективу викладачів як богословських, так і музичних дисциплін. Володимирське училище – єдиний богословський заклад України, де вивчають історію Волині. Живемо на цій землі, тому маємо знати що і як відбувалося тут протягом віків. Сам люблю й шаную історію, із задоволенням беру участь у історичних наукових читаннях, академіях, конференціях, у тім числі й місцевих.

Перші випуски були більш численні, а зараз на потоці, буває, вчиться менше десятка студентів.

Але  училище не закривається, бо потрібні кадри хористів, регентів. Із молоддю працювати цікаво, це вдячна справа, та щомиті мусиш пам’ятати,  що до духовності кожен приходить у свій час, у кожного свій хрест, своя дорога. До кожного учня треба знаходити індивідуальний підхід – одному достатньо вчительського погляду, другому треба сказати, третьому наказати…  Наставляємо, проповідуємо, просимо.  Хоча наші діти не винні – час такий, що навколо дуже багато спокус.

  Видав збірку духовних повчань.

Це результат публікацій у газеті «Володимирський експрес», де вів рубрику «духовність».  До книжки увійшли проповіді, приурочені релігійним святам,  євангелійським заповідям. Вона розрахована на звичайного читача, просту християнську душу, написана доступною мовою. Перший наклад у 300 примірників вийшов у Володимирській друкарні.

 Власним дітям свого погляду у життєвому виборі не нав’язую. С

тарший син закінчив Київську семінарію, служить і заочно навчається в університеті. Схвалюю це, вважаю, священик повинен мати паралельно і світську освіту – щоб був всебічно розвинутим.  Середній син – студент Львівського університету імені  ІванаФранка, молодший закінчує школу.

Мої хлопці мають хист до кулінарії, очевидно успадкували від матушки, вона – кондитер за освітою.  Діма смачно готує салат «цезар», маринує, фарширує  рибу. Перед Пасхою самі робили три види ковбас – для бабці, вона монахиня і не споживає м’яса, – рибну, мені – дієтичну з кроликом, телятиною й індичатиною, і звичайну, традиційну. Усі передсвяткові приготування були на них, звичайно під маминим керівництвом.

Як обирав дружину?

Побачив – проста, сільська, роботяща, скромна дівчина, а головне, з України, як і я. Працювала у їдальні при духовній академії . Разом ми із19 91-го року. Має лагідний характер, успішно дає раду чотирьом чоловікам у хаті. У нашій сім’ї немає злості, злопам’ятства, навіть, коли хтось щось не так зробив.

До інших віросповідань ставлюся зповагою.

Нещодавно почув цікаву річ від ксьондза Лєшека. Виявляється, католики починають передпасхальний піст не з понеділка, як ми, а від так званої «попільної середи», коли спалюють освячену у минулорічну Вербницю вербу й на знак покути, смирення й покаяння цим попелом посипають голови. От звідки походить і відомий вислів.

Зараз наші дівчата часто вчаться чи працюють за кордоном і там виходять заміж. Радяться, як бути, адже кохають одне одного, планують спільне майбутнє, дітей. Із поваги до чоловіка і його родини такі молоді пари вінчаються у костелі, а коли приїздять сюди, вінчаємо їх у церкві. Але пояснюємо, що дружина має право і повинна виховувати дитину у православ’ї.

   Із появою у місті нового храму Віри, Надії, Любові й матері їх Софії частина людей, які ходили до Успенського собору та інших церков Володимира, стали його парафіянами.

Треба бути об’єктивним, цей факт – нормальна річ. Головне, що людина приходить до Бога, а найголовніше, щоб вона була щирою у своїх молитвах, помислах, справах. Люди йдуть до храму, бо хочуть почути роз’яснення своїх сумнівів, духовно відпочити і збагатитися.

   Дуже радів, коли вдалося відмовити від розлучення одну подружню пару.

Ми тоді довго розмовляли. Уже минуло кілька років, очевидно ці двоє таки зуміли переоцінити і змінити свої стосунки. Вони досі разом, ростять дітей. На жаль, бесідою не завжди вдається допомогти.

   Зараз служити священиком непросто.

Довелося хоронити кілька вояків, загиблих на Донбасі. Одного з них, Олександра Максименка, перед тим вінчав, хрестив його дитину… Складно таке переживати. Це якась кара Божа. Боляче за свій народ, за країну, за свою землю, бо українці заслуговують на краще життя. Чому так до нас ставляться, чому знущаються?  Може Господь так очищає наші гріхи? Інколи нам, священикам, виливають душі фронтовики, це дуже страшно й неоднозначно. Жахом берешся, вислуховуючи їхні розповіді. Але свою землю треба захищати. Я – патріот своєї країни, держави. Треба молитися, щоб Господь змилувався над Україною, над нашим побожним, благочестивим, трудолюбивим народом, над землею. А скільки у нас святинь у нас є! Церква завжди молиться і буде молитися за свій народ, за свою землю, за своїх захисників, своїх братів і сестер. Вірю, по молитвах народу Господь дасть спасіння. Але тільки через покаяння, усвідомлення своїх духовних недоліків і немочей відбувається  внутрішнє переродження кожного із нас. Маємо прагнути, щоб у стосунках було більше лагідності, прощення.