Олександр Приступа: «Невже тепер у нас буде така Україна?» – думав я і радів, бо там формувалася абсолютна інша свідомість

Події дворічної давності назавжди закарбувались в новітній історії України глибокою раною, яка ще довго буде кровоточити.

Цими днями ми відзначаємо чергову річницю Революції гідності, що розпочалась з мирного студентського протесту, учасників якого силовики жорстоко побили під час розгону. Таке свавілля сколихнуло країну і вже наступного дня до Києва приїхали тисячі українців, які відверто заявили, що не хочуть жити в диктаторській державі. Серед них був і володимир-волинський патріот, «свободівець», військовослужбовець запасу, сотник  Першої Волинської сотні Олександр Приступа. Зараз про Майдан йому нагадують шрами на обличчі та гумова куля, яку він зберігає в коробочці, як «подарунок» «беркутівця», що стріляв у нього. Напередодні Дня гідності та свободи ми зустрілись аби пригадати події, які розділили наше життя на «до» та «після», – пише видання Слово правди.

    –  Олександре, з якими думками підходите до чергової річниці Революції гідності?

–  Влада змінилася, але нічого не змінилося в країні – олігархи залишились керувати, регіонали також при владі, триває війна з окупантами. Революцію зробили люди гідності, а до влади прийшли негідники. І така думка у більшості, хто стояв на Майдані, хто пройшов війну.

   –  Повертаючись до подій дворічної давності: з чого почалась ваша участь в Революції гідності? Що вас спонукало поїхати на Майдан?

– Спонукало побиття студентів, далі події біля Адміністрації Президента 1 грудня. Цього ж дня я разом з нашими «свободівцями» виїхав до Києва. В ніч з 2 на 3 грудня Волинська сотня у складі 39 чоловік зайняла Жовтневий палац, розмістившись у двох кімнатках на першому поверсі. А вже через два  тижні там було чотири з половиною тисячі  людей.  Вони масово прибували, зайнявши увесь палац.

   – Скільки часу ви були на Майдані?

–  Майже три місяці, але кожні два-три тижні на кілька днів приїжджав «на побивку» додому. Цікаво, що наша кицька Машка наче відчула, що зі мною має щось трапитись – під час мого останнього приїзду вона дуже дивно себе поводила, сичала, наче дика, і весь час дивилась ніби і на мене, але кудись вище голови.

А коли 22 лютого мене привезли додому, кицьку вже було  не упізнати –  залюбки йшла до мене і лащилась. Так само лагідною була, коли мене проводжали на війну. Я ще тоді сказав дружині, що зі мною нічого не трапиться, бо вже своє отримав на Майдані…

   – Розкажіть про ті криваві події, під час яких ви отримали поранення…

–  Перші поранені були вже 11 грудня після спроби штурму Майдану. А 22 січня ми мали перших Героїв Небесної сотні – Сергія Нігояна та Михайла Жизневського.  Але найзапекліші бої розпочались з 18 лютого, після так званого «мирного наступу», коли багатотисячною колоною маніфестанти вирушили до Верховної Ради, яка того дня мала розглянути можливі зміни до Конституції. Там  вже нас чекали близько восьми тисяч силовиків і «тітушок», які ближче до обіду почали наступ. Частина «Беркуту» зайшла з Кріпосного провулку у тил. Завданням  нашої сотні було відтіснити цей прорив, щоб вийти на вулицю Інституську. Адже там були і жінки, і діти, яких ми намагались вивести у безпечніше місце, бо силовики не шкодували нікого і лупцювали всіх підряд – старих, малих, жінок, журналістів. Вони нас постійно обстрілювали, одна гумова куля потрапила мені у плече, але, пробивши одяг, тіло не ушкодила.  Ми, як могли, відтісняли «беркутів», залишалось ще якихось сто метрів, як раптом нас взяли у кільце з усіх сторін, після чого почалось справжнє місиво… Я отримав сильний удар у спину, від якого упав на землю. Думаю: «Треба вставати, бо затопчуть», однак не встиг підвестись, як отримав удар в обличчя, після чого втратив свідомість.

Коли прийшов до тями, кров заливала лице,  знову спробував встати, аж тут хтось сказав: «О, він іще шевелиться!» і наступив чоботом мені на пальці, далі – знову удар і пітьма. Очуняв, коли хтось волочив мене за ноги, подумав, що, мабуть, «тітушки» будуть мене добивати, але, наче крізь туман,  побачив червоний хрест на спині і зрозумів, що це медики.

Почув, як їх зупинив якийсь «беркут» та запитав, куди вони мене сунуть, на що лікарі відповіли, мовляв, вже «готовий». Щоб пересвідчитись у цьому, силовик вистрелив мені гумовою кулею у бедро, але я перебував тоді у такому стані, що вже не відчував болю. Першу медичну допомогу надали у Будинку офіцерів, де  були десятки поранених та тіла мертвих. На щастя, з нашої сотні ніхто не загинув. Там я зустрів свого побратима Пантелея Тихонюка, з яким мені пощастило звідти виїхати до лікарні № 17. Після того, як зашили голову та витягли кулю, зателефонував знайомим киянам, які цього ж дня забрали мене до себе додому. На вулицях тоді була маса працівників «Беркуту», які закидували поранених в «автозаки» та відвозили у невідомому напрямку, тому пересуватись містом стало вкрай небезпечно. Та ніч у Києві наче Варфоломієва… Коли вже збирався їхати додому, то вернувся в Жовтневий палац, щоб забрати сумку з речами та документами, але в тому розгардіяші знайшов лише свій пояс та капці. Тож документи відновлював вже у Володимирі.

   – Чи закінчився для вас Майдан  після поранення?

– Після лікування та реабілітації у Польщі, я майже одразу пішов у військкомат та записався у добровольці. На Сході пробув майже рік, де разом зі своїм прикордонним загоном стояв на лінії розмежування, що тягнулась від Авдіївки до Мар’їнки Донецької області. Після місцевих виборів мене обрали членом міськвиконкому. В політиці  я людина нова, тому зараз лише вникаю у суть справ, але принципи мої залишаться такими ж, бо я людина честі та справедливості. Тому для мене, як і для всіх патріотів, Майдан ще не закінчився, боротьба триває і закінчиться все лише тоді, коли будуть виконані його вимоги.

   – А якісь позитивні спогади про Майдан у вас залишились?

– Ні з чим не можна порівняти той дух, коли приїжджаєш у столицю і потрапляєш наче в іншу країну. «Невже тепер у нас буде така Україна?» – думав я і радів, бо там формувалася абсолютна інша свідомість. Уявіть собі – для зручності людей біля сцени стояла купа переносок, де майданівці заряджали мобільні телефони. Я також залишав там свій мобільний та спокійно йшов у місто, не переживаючи, що хтось його може взяти. І таких прикладів, коли люди мене приємно вражали, дуже багато. Тому, попри трагічні події, ті три місяці, що я пробув на Майдані – були кращими в моєму житті.

   –  Як гадаєте, чи будуть колись покарані винні у смертях на Майдані?

– Звичайно, будуть, але треба змінити владу, бо ця влада, яка тішиться черговим кредитом, а не перемогою у бою на Сході, не покарає нікого.

Напередодні річниці початку Революції гідності Генпрокуратура нарешті розпочала серію брифінгів з оприлюдненням «сенсаційних» висновків розслідування – у побитті та загибелі людей на Майдані винні Янукович, Захарченко та Клюєв. Утім вони, як і тисячі виконавців, залишаються безкарними. Перед судом постали лише п’ятеро підозрюваних. За словами прокуратури, слідство триває…

Тетяна ІЗОТОВА