Олег Кузьміних: Дев’яносто з 124 днів полону я провів у кімнатці без вікон розміром метр на два
Легендарний командир 90-го аеромобільного батальйону 81-ї десантної бригади, звільнений 22-го травня, дав інтерв’ю «ФАКТАМ»
Підполковник Олег Кузьміних потрапив у полон в ніч на 20 січня цього року, коли його батальйон ішов на допомогу захисникам Донецького аеропорту і повинен був забрати поранених. У тумані бійці збилися з курсу і вийшли на позиції супротивника. В результаті бою, що зав’язався потрапили в полон.
Олег, коли і як ви дізналися, що вас звільнять?
– Все сталося несподівано. В камеру заглянули, повідомивши, що дають мені 30 хвилин на збори. Сказали, нібито будуть на когось обмінювати. Вже на волі я дізнався, що мене і ще одного військовополоненого віддали без обміну. Потім перевезли в інше приміщення, де ще дві години я просидів в очікуванні. Перед самою відправкою на свободу відбулася обов’язкова, як мені потім пояснили, зустріч з «омбудсменом» їх «республіки» Дариною Морозової. Вона поцікавилася, чи не били мене в місці мого тривалого ув’язнення … Усіх, хто в ніч на 20 січня потрапив зі мною в полон в Донецькому аеропорту, серйозно побили лише в перший день – коли привезли в будівлю СБУ. Ще люди накидалися на нас на вулиці під час зйомок на зупинці громадського транспорту, на якій від розриву міни загинуло багато жителів Донецька. Ні я з бійцями, ні наші товариші, яким пощастило не потрапити в полон, до цієї трагедії не могли мати ніякого відношення. Однак присутніх на зйомці людям все було піднесено з точністю до навпаки. Все, що встиг запам’ятати, – як мої побратими прикрили мене, побитого і знесиленого, дрантям, яке знайшлося в приміщенні, куди нас привезли. Я трохи зігрівся. Адже надворі був січень.
– До вас доходили якісь звістки?
– Про те, що ведуться переговори про моє звільнення, я міг тільки здогадуватися. Незадовго до виходу на волю мені передали листи мами, дружини, дочок – з їх малюнками. І навіть дозволили потім забрати з собою. Напевно, ми збережемо їх у нашому сімейному альбомі. Кожне слово зігрівало. Самі листочки з дому, наповнені словами любові і підтримки, було приємно тримати в руках.
В останні дні ув’язнення мене перевели в камеру з загратованим вікном. Туди ж кидали і козаків. Це було приміщення приблизно три на чотири метри. Часом там містилися до десяти чоловік. Ми особливо не спілкувалися, але я чув їх бесіди. Козаки скаржилися, що вище командування надходить з ними жорстко і не цінує їх військових заслуг. Вони потрапляли за грати за порушення дисципліни – в основному за непокору військовому командуванню. Очевидно, на окупованій території прагнуть встановити єдиноначальність, а козаки не звикли жити по армійському статуту.
До цього мене утримували в «одиночці». Дев’яносто з 124 днів полону я провів у кімнатці без вікон розміром метр на два з кахляними стінах і підлозі. Число, день, місяць, погоду на вулиці я дізнавався у охоронця … Весь простір на підлозі займав матрац. Виводили мене тільки в туалет, раз на десять днів – в душ. І пару раз на місяць – на допит. Від малорухомості, можливо, і дала про себе знати травма коліна, отримана багато років тому. Я поки ще накульгую. Якщо командування відпустить, відправлюся на реабілітацію.
– Ви дуже схудли. Чим вас годували в полоні?
– В основному невеликими порціями каші, звареної на воді. Я по м’ясу так скучив, що по дорозі до Києва, заїхавши в Харків і побачивши «Макдональдс», попросив пригальмувати. Не домашня їжа, звичайно, але все ж хоч якийсь шматочок м’яса з запахом і смаком.
Як ви не зійшли з розуму в такій обстановці? Чим себе займали?
– Перечитав по кілька разів і чи не напам’ять вивчив всі три книжки, наявні в тюремній бібліотеці. Одна – Мірзакаріма Норбекова, автора методик нетрадиційної медицини і «філософії антикризового мислення». Друга – збірка виступів патріарха Кирила. І ще «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. Ця книга надихала. Хто прочитав її, впевнений, зрозуміє мене.
Рятувала і віра в Бога, в свою Батьківщину. Напевно, допомагали молитви близьких. Я думав про те, що вони мене чекають, що потрібен їм. А от про те, що кампанію з мого звільнення підтримує чималу кількість зовсім незнайомих людей, тоді, звичайно, не міг і подумати. Навіть не здогадувався, що люди пишуть підбадьорливі листи моїй родині, складають вірші і малюють картини, що в рідному Житомирі в день мого народження вивісили білборд в мою честь … Якби знав про таку турботу, мені, звичайно, було б легше.
Нагорода, отримана з рук президента, теж стала для мене повною несподіванкою.
А в полоні думав так: раз Бог залишив мене на цьому світі, «прокрутивши» в тій м’ясорубці в Донецькому аеропорту, значить, я з честю повинен пройти всі випробування.
– Про що вас питали на допитах?
– Ні про що «військове» не питали. Хто я, супротивники, у тому числі їх «шоумени», учасники численних телезйомок з полоненими, командири сепаратистів «Гіві» і «Моторола», прекрасно знали. А вивідувати якусь військову інформацію в наш час, нерозумно: вона миттєво застаріває – обстановка на фронті постійно змінюється. Всі розмови зі мною слідчий зводив до того, щоб схилити мене до переходу на їх бік. В армії «ДНР» мені пообіцяли посаду, звання – сказали, відразу полковника присвоять! Обіцяли гідну зарплату і навіть простору квартиру в Донецьку. Але я не думав про те, щоб порушити присягу, дану Батьківщині і народу України.
А візаві був у мене один – слідчий «міністерства державної безпеки ДНР», який представився мені позивним «Монгол». Він постійно підкреслював свою значимість у його відомстві, любив поговорити про свої заслуги. Зокрема, згадав про те, що одна з його заслуг – взяття міста Вуглегірська в Донецькій області … Місто було тотально зруйнований. Несподіванкою.
За відмову перейти на бік «ДНР» вам погрожували?
– Не прямо. Швидше натякали. Розповідали, що в полоні можуть тримати нескінченно довго, що з деякими полоненими звертаються більш жорстко, ніж зі мною. Можуть і в Росію вивезти.
– А при чому тут Росія? Адже ви воювали на території України або навіть, скажімо, за версією місцевих сепаратистів, на території «Новоросії», яку Росія не визнала своєї складової. РФ адже не визнає і себе стороною конфлікту.
– Все вірно. Але без участі нинішнього уряду Росії конфлікт як такий не почався б. Та й не був би він настільки довгим і кривавим, якби місцевих сепаратистів з відома керівництва РФ не постачали зброєю і всім необхідним для ведення війни.
Якби не було цього «не признаного» учасника конфлікту, не загинуло б стільки захисників України і мирних жителів на охоплених війною землях. На жаль, деякі люди, особливо на окупованих територіях, цього не розуміють. Потрібно всіма силами і засобами доносити до них цю інформацію. Розвінчувати міфи рашістской пропаганди. Наприклад, про те, що західніше кордонів Донецької області живуть не українці, а якісь недружні їм «іноземці», які прийшли «завойовувати» їх малу батьківщину.
– Напевно, коли виробляли ту пам’ятну відеозйомку на зупинці громадського транспорту в Донецьку, розлючені люди говорили вам те ж саме? Як ви це перенесли?
– Так, так і було. Але військова людина, особливо командир, повинен бути готовий до таких випробувань. Пишаюся тим, що майже всі, хто був поруч зі мною, не зрадили своїм принципам, військовій присязі. Я хочу подякувати всім своїх бойових товаришів і сім’ї хлопців, що не повернулися з цієї війни.
Кілька слів хотілося б сказати про заступника командира роти (однієї з рот в моєму батальйоні) старшого сержанта Івана Зубкова. Він загинув при обороні аеропорту в той день, коли я потрапив у полон. Як він загинув, я не бачив. Але, поки він був живий, проявив себе як справжній воїн.
Вже після звільнення я дізнався, що командування моїм аеромобільним батальйоном взяв на себе підполковник Володимир Олексійович Краса. Завдяки його професіоналізму втрати в батальйоні були мінімальними, йому вдалося зберегти в підрозділі чітку злагоджену організацію, бойовий дух і дисципліну.
Напевно, не зможу перерахувати тут всіх, кому хотів би сказати: «Спасибі, хлопці. Все було не дарма. Любіть свою країну і будьте вірні присязі ».
У Києві після повернення з полону Олега зустрів його молодший брат Сергій (фото з сімейного альбому)
В Житомирі сусідські діти зустрічали комбата квітами (фото Олександра Махлайчук)
