<

Ніна Ромашко: “Про професію швачки мріяла ще у школі, де опановувала кравецьку справу на уроках трудового навчання”

Цей запис опубліковано більш як рік тому
09:15 | 15.08.2016 / Інтерв'ю /
Перегляди
56
/ Коментарі відсутні

У трудовій книжці 68-річної Ніни Ромашко лише один запис – 2 серпня 1966 року вона вперше сіла за швейну машинку на місцевій фабриці. Й  досі  продовжує працювати на підприємстві, з яким поріднилася, тут її подруги, тут усе знайоме до дрібниць, тут минула її молодість.

У вівторок Ніну Миколаївну вітав директор ПАТ «Луга» Ігор Гаркот, бажав їй міцного здоров’я, дякував за сумлінну працю і ставив у приклад молодим швачкам. Щирі слова линули від начальника відділу кадрів й голови профкому Оксани Новицької. А перед цим на порозі цеху з великими букетами квітів зустріла її рідна бригада. І ця несподівана урочистість та тепло, яке дарували їй цього дня, було для швачки найбільшою нагородою, – пише Слово правди.

Її життя на швейній фабриці, мов на долоні. Усі події  – світлі й радісні, гіркі й сумні – ділила зі своїми наставниками і друзями, з якими поріднилась за багато літ спільної праці.

Чи є щось цікаве згадати? Пам’ятає, як 18-річною, через місяць після випускного у першій школі, вирішила йти на роботу – у ті часи швейна фабрика вважалась одним з найбільших підприємств легкої промисловості у місті. А про професію швачки мріяла ще у школі, де опановувала кравецьку справу на уроках трудового навчання.

Після війни це підприємство розміщувалося у будинку навпроти автостанції, там трудилося 15 чоловік. Шили в основному на ручних машинках спідню білизну для військовослужбовців, прасували її прасками з вугіллям. Пізніше в цім приміщенні був гуртожиток для працівників, а потім його знесли.

На початку 60-х років у нових корпусах на тодішній вулиці Тельмана працювало три сотні чоловік, пізніше до трьох тисяч – сюди Ніна і влаштувалася на роботу ученицею. За три місяці їй присвоїли перший розряд, а вже за рік мала вищий третій. Працювала у дві зміни – з шостої ранку до пів другої ночі, або  з цього часу до 23 години. Жінка каже, ніхто не скаржився, а навпаки старалися перевиконати норму, тоді на бригаду з півсотні чоловік давали план 700 сорочок, у рік підприємство випускало їх до восьми мільйонів. На складних процесах ставили по двох-трьох чоловік, а бригад налічувалося п’ять-шість. Опісля відкрили швейні філіали в Устилузі, Бубнові, у Боблах і Соловичах Турійського району,  нововолинський цех, який пізніше переріс в окреме швейне виробництво, тоді також належав нашій фабриці й забезпечував роботою чотири сотні людей.

В основному на фабрику йшли молоді дівчата, то була робітнича школа і перша путівка в життя, тут трудилося багато приїжджих з віддалених поліських районів. У місцевих вони винаймали житло, а хлопці, як дізнавалися, де працюють, жартома називали їх «шпульками», – каже Ніна Ромашко. – А ті «шпульки» обшивали усі республіки тодішнього Радянського Союзу, а тканину отримували з 22 текстильних підприємств. Заледве не щодня на фабричному подвір’ї  вишиковувались у чергу величезні машини, аби встигнути за дня завантажити продукцію. Кращим швачкам і передовикам виробництва в’язали червоні хустинки – зайдеш у цех, а там від них кумачево.

Двічі трудова ювілярка удостоювалась звання «Краща швачка», має три відзнаки «Ударник комуністичної праці», медаль «За трудові заслуги», а пам’ятних подарунків – і не злічити! Про усе це є відповідні записи у трудовій книжці.

Окрім робочих буднів, Ніна і у вихідні бігла на свою фабрику, де відвідувала танцювальний і хоровий гуртки, й разом з подругами їздила з концертами у танковий полк, у вертолітний в Жовтневе та до інших підшефних у військові частини.

З вдячністю згадує своїх наставників, змінних майстрів Євдокію Петренко, Марію Гредасову, Агафію Романівну, Наталію Роздольську, Галину Марходей, Катерину Дмитрук, Наталію Солодуху. Нині працює у бригаді Лариси Іванової зі швачками Ольгою Кондратюк, Наталією Чепелевською, Людмилою Губерук, Ніною Гукало, Тетяною Дубенчук та механіком Миколою Пасьом.

На завершення нашої розмови запитую Ніну Миколаївну, чи й далі продовжуватиме трудитися на рідному підприємстві? «Аби Бог дарував ще сили, бо життя без фабрики не уявляю», – почула у відповідь. Та ще зізналася: хоче побавити двомісячну внучку Лізоньку, яку подарувала їй донька Юля, то найбільша її радість і втіха, отож після роботи поспішає до найрідніших.

Тетяна АДАМОВИЧ.




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *