<




«Тобі роблять боляче, а ти розумієш, що це мусить скінчитись», – звільнена з полону лучанка Алла Сенченко

07:14 | 3.04.2023 / Інтерв'ю / /
Перегляди
92
/ Коментарі відсутні

49-річна військовослужбовиця Алла Сенченко у війську із 2018-го року, виконувала бойові завдання в зоні ООС. У перший день повномасштабного вторгнення РФ в Україну жінка знову пішла у військо. В травні 2022-го під час оборони Лиману на Донеччині потрапила у полон, двох її побратимів російські військові розстріляли.

В полоні бійчиня була вісім місяців та 11 днів. Після реабілітації, 25-го березня вперше приїхала до Луцька, де майже тиждень провела вдома у колі рідних. В інтерв’ю Суспільному Алла Сенченко розповіла про бойовий досвід, найстрашніші хвилини у полоні та поділилася емоціями від довгоочікуваного повернення додому.

Понад рік Ви не були вдома, якось змінилося місто, люди?

Ти не пам’ятаєш, як було раніше, пам’ятаю місця, де любила пити каву. Звичка лишилася з полону нічого не планувати.

Ви три місяці проходили реабілітацію, як цей час відбувся, з користю для Вас?

Різні процедури проводили, догляд лікарів. Це дійсно переродження: дивишся на життя новими очима, нові відчуття, усе по-новому. Психологічне здоров’я має бути на рівні, адже це якість життя. І коли ти подолаєш свої труднощі тут і зараз, то подальше твоє життя буде набагато краще, якісніше.

Чи бачили вже когось зі своїх побратимів?

Так, на блок-посту перед центром стояли наші хлопці, я дуже була рада їх бачити живими, перш за все, і здоровими.

Ви вдруге пішли на службу і стали до лав другого стрілецького батальйону, як Вам там служилося?

Добре, адже там усі волиняни. Дуже комфортно було, ти вдома і в тебе благородна ціль – стаєш на захист своєї країни. Багато людей стресували, бо не знали що робити, а я знала, що я стан до лав війська та буду захищати Батьківщину.

Пригадайте, будь ласка, бій у Лимані, перед тим, як Ви потрапили в полон, як це відбулося?

Нам було доведене завдання, що ми висовуємося на місце, де будемо прикривати відхід. Ми зайняли позицію. Був щільний обстріл, пізніше втратили зв’язок із командуванням. І командир нашого підрозділу прийняв рішення відходити. Нам трохи заважало незнання місцевості і це, як сліпі котенята, просувалися. І так ми рухалися впродовж доби.

Був зруйнований будинок, там літня кухня, у ній була дуже налякана жінка. Ми залишилися там у сараї, де були кролі, слава Богу була й вода. Там ми залишилися до ранку. Далі пішли, зустріли місцевих жителів у підвалі, нас почастували сухариками з ікрою кабачковою. Це було дуже смачно. Знаєте, воно зовсім по іншому сприймається, коли розумієш, що це може бути твоя остання страва.

Щоб не наражати місцевих жителів на небезпеку ми пішли. Поряд була літня кухня, ми туди зайшли, помилися, вирішили відпочити. І пройшла година-півтори, у двері зайшли військовослужбовці РФ поставили на коліна, руки за голову. Я спиною до хлопців була. Коли повернулася, то побачила, що калюжа крові біля Володі (побратим Алли – ред.). На моїх очах і Сергія також, пострілом у голову стратили беззбройного. Ні за що… вони не чинили опір, не робили ніяких дій, єдине, що – було питання до Сергія “Де твій військовий квиток”. Він підняв голову, щоб відповісти – прозвучав постріл, все.

Забрали усі мої речі: телефон, павербанк, навушники. Військовий квиток вони викинули на землю. Я не посміла нічого зробити чи сказати, бо це було дуже-дуже небезпечно. А далі: допити, допити, допити, переїзди, допити.

Ви там були 8 місяців та 11 днів. Що можете про цей період розказати?

Ти розумієш, що можеш просто в будь-яку хвилину померти і твоє життя висить на волосині. Виконуєш їхні накази і стараєшся вижити. Я була налаштована на все. Для мене це був жах потрапити в полон у таку країну, де не діють закони. Я розуміла, що можу пропасти назавжди.

Їсти, пити давали достатньо? Чи розповідали щось про ситуацію в Україні?

Не завжди. Було, що мучила спрага, але в більшості випадків давали. Їжа не завжди була в достатній кількості.

Їхні новини краще не дивитися. Це була психологічна травма. Я про Бандеру стільки ніколи багато не чула в Україні, як у полоні. Ми там взагалі не володіли ситуацією що відбувається у нашій країні. Лише на єдиній вірі та надії ми трималися, на впевненості, що наша країна вистоїть.

З нами робили відеозапис, мовляв, хто бажає, якщо зробить звернення, то є надія, що нас обміняють. Щоразу нам наголошували на тому, що ми непотрібні нашій державі. Зазвичай зі мною спілкувалися спецслужби. У них трохи методи інші, не брутальні. Вони нам дуже часто пропонували переходити до них, брати російське громадянство і брати їхні паспорти. Це було так сказано, мовляв, України вже немає, держава захоплена.

Останній раз, коли вони мені казали, що я поїду додому, і мене там засудять. То кажу, що хоч хай розстріляють, але в мене вдома, на рідній землі. А вони кажуть: “Ну ви странний народ”.

Найстрашніші – це жінки-конвоїри. Це така була жорстокість, що просто ну… Навіть було таке, що їхній спецназівець, коли побачив, як вони нас змушують робити зарядку, то сказав, що це не зарядка, а знущання! Він розумів, що жінкам відтискатися по 40 разів, а потім лишатися в планці стояти доти, доки їй захочеться. І тільки спробуй прогнутися чи стати на коліна… Тяжкий шлях. Було маса травм, які набуті в бою та полоні, не дозволяли фізично виконувати ті вправи.

Тобі роблять боляче, ти приймаєш той біль. Тоді ні про що не думаєш, розумієш, що колись це має закінчитися. У мене були травми, мучив голінний біль, сильно боліла рука, плече. Давали ліки знеболювальні, стримувала сльози, образи.

Не хотіли, щоб росіяни бачили, як Ви плачете?

Це вже був нестерпний біль, коли так, то сльози самі йдуть, це ти не контролюєш. Так, звісно, не показувала їм. Але коли треба було просити – я просила, адже розуміла, що треба вижити. Гордість – це не те місце, де її треба проявляти, не на часі.

Коли Ви поверталися з полону, то розповідали, що, лише, з третьої спроби вдалося доїхати в Україну. Розкажіть про це.

Нам одягнули мішки на голову, зробили перекличку, скотчем зав’язали очі і руки. Посадили в автозак, наглядач каже, що везуть нас додому. Нам часто давали таку надію. Але я сказала, що не повірю, поки не стану на свою рідну землю.

Нас привезли на аеродром в Курську, посадили в вантажний літак. Там було залізне сидіння, на ньому подушка. І коли я зайшла, то російський військовий демонстративно її відсунув і посадив мене просто на холодний метал. Тоді було в лютому дуже холодно, морози. Мене брали дрижаки, була легко одягнена: в кофті, штанах, жилетка, а куртки на мені не було та мала на два розміри менші кросівки.

Дивилися у вікно, бачили, що там стоять наші, наші і все… стало зрозуміло, що вдома. І дуже довго ще не віриться, що ти в безпеці. Пам’ятаю, як виходила з автобуса, то зайшла за нього, бо хотіла насолодитися цією миттю. Я розставила руки і підняла догори очі і була дуже рада, що Україні.

Якою Ви бачите нашу перемогу і про що мрієте?

Все зроблено для перемоги й ще дуже багато зробиться. Весь світ став нам на допомогу і ми також згрупувалися, ми молодці. Ми дійсно Великий народ, який достойний гарного майбутнього.

Мрію, звісно, щоб завершилася війна. А ще, я дуже люблю подорожувати, хочу побачити Іспанію, Італію – країни, які мріяла побачити перед війною.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *