<

Любов Вавдічик: «Немає нічого неможливого – людина всьому може навчитися»

Цей запис опубліковано більш як рік тому
21:29 | 1.05.2019 / Інтерв'ю /
Перегляди
41
/ Коментарі відсутні

Власні діти та початок воєнних дій на Сході країни дали поштовх нововолинській майстрині Любов Вавдічик своє хобі перетворити в роботу, яку вона постійно поєднує з благодійністю. Від продажу імбирних пряників через інтернет – до власної крамниці, від мами, яка змушена працювати вдома і самостійно ставити на ноги дитину з особливими потребами – до сильної жінки, якій син та донька допомагають у всьому.

У затишному магазинчику за чаєм та смачним варенням власного виробництва, Любов розповіла про свій життєвий шлях, захоплення та роботу. Здається, що вона вміє робити усе, що можна змайструвати руками. А в своїй крамниці ще й організувала арт-майстерню для діток. Усього, що вміє, навчилася вдома сама.

“Не роблю щось надзвичайне –
це може робити кожен”, – переконана Любов Вавдічик.

— Імбирні пряники – ваша родзинка. Розкажіть, з чого все почалося?

Вирішила спекти своїм дітям до Нового року. Доньці було два і хотілося яскравого печива в глазурі, щоб було цікаво. Рецепт знайшла в інтернеті. Сподобалося випікати та розмальовувати. Додому приходили клієнти, вгощала їх чаєм та своїм печивом.

— А чим займалися вдома?

Манікюром. 12 років я малювала нігті. Не могла залишити сина, йому потрібен був постійний догляд, була змушена працювати вдома. Люблю та вмію малювати, тому фарбувала, нарощувала нігті. Згодом проблеми з сином вирішилися, та за 12 років стомила одноманітна робота і люди, перейшла на пряники.

— Цікаво все: як почали майструвати, де навчилися. Для початку – розкажіть кілька слів про себе та сім’ю.

За спеціальністю я кухар. Вчилася там, де ближче до дому. Після училища вийшла заміж, трішки працювала. Потім не було змоги, потрібно було доглядати за сином. Альоші поставили діагноз ДЦП, було тяжко, залишилася сама. Робила манікюр, пробувала шити, в’язати. Все сама, вчитися особливо не було на чому і в кого, це зараз все є в інтернеті. Сьогодні сину 17, добре ходить і його допомоги потребую тепер я. Без сина, як без рук і ніг, у всьому допомагає: і замовлення розвезе, і нагодує. Менша 8-річна донечка Поліна також завжди поруч.

— Не один рік слідкую за вашою роботою. Помітила, що завжди берете участь в благодійності. Що спонукало?

Почалося все з АТО, тоді ще казали люди “для чого це тобі”. Багато знайомих поїхали в зону бойових дій. Ми збирали передачі для хлопців: продукти, медикаменти, берци і все що можна. На ярмарках продавала пряники, кекси, печиво та виручені гроші йшли на благодійність, на лікування онкохворих. Найважче, що згадую – історія Роми Гальчика. Не могла повірити, що такий кінець… вперше таке.

Ось ці благодійні ярмарки і стали поштовхом для активної роботи та майстерності. Поступово пробувала все: миловаріння, в’язання, пошиття іграшок, подушок, власне оригінальне варення, джем, ну і пряники. В мене “сто п’ятсот” ідей в голові, часу в добі бракує (усміхається, – ред).

— Як з’явилася власна крамниця з дитячою арт-студією?

До 2014 року продавала пряники лише через інтернет. Потім ще й інші вироби на ярмарках. У грудні 2018 був рік, як відкрилася крамниця. Все було спонтанно. В крамниці і мої вироби, і інших майстрів.

Тут, в арт-студії проводяться різноманітні майстер-класи для дітей з різними техніками (малюємо, вирізаємо, клеїмо, в’яжемо, варимо мило тощо), психологічні тренінги для батьків. А після – робимо чаювання.

– Ви казали, що в житті було важко. Коли стало легше?

Завжди важко. Зараз взагалі людям непросто. Не раз про мене розповідають, що маю все і думають, що складаю гроші в мішки. Та це не так. Їх все-одно на все не вистачає, хоч і пахаєш день і ніч. Головне – мати здров’я та допомагати іншим.

— Де шукаєте натхнення?

Випікаю пряники постійно, бо є замовлення, тому потрібно працювати. Коли сезон – готую варення, джеми, іншу консервацію на продаж в крамницю. Люблю щось вигадувати цікаве. Все інше роблю, коли є натхнення. Зараз вже можна подивитися ідеї десь, підглянути. Та я не люблю копіювання та штампування, хочу щоб виріб був один для конкретної людини. Коли приходить сигнал з космосу – малюю (сміється – ред). То шию, то в’яжу, займаюся миловарінням.

Мені мало 24 години на добу. Не менше 20-ти годин на день працюю. В основному вночі, коли тиша. Щоб не дзвонив телефон і не потрібно було відповідати на повідомлення. До 4-ї ранку випікаю. Бувають дні, що до 7-ї майструю і на годинку можу лягти поспати. Я так звикла. Якщо багато сплю, то шкода часу (усміхається, – ред). Та стараюся хоча б три години виділяти на сон.

— У міському музеї ви презентували свою першу виставку. Довго готувалися? Розкажіть про експозиції.

Нічого, крім нігтів, не малювала. Та якось “Роса” робила корпоративні замовлення на пряники і “під шумок” замовила собі фарби – суху пастель і акварель. Перший раз спробувала малювати, пару малюнків зробила та перестала. Навіть їздила на майстер-клас по акварелі та пастелі. Та на малюнки часу не вистачало. На виставку мене підштовхнула тоді директор музею Тетяна Марценюк.

Малювала я суто для виставки «Моя країна чудес». Готувалася недовго – два тижні (усміхається – ред.). Акриловий розпис виконувала на сторінках книжки “Аліса в країні чудес”. Були представлені роботи у різних художніх техніках, ну й звісно розписані імбирні пряники.

— Як знайшли свій ідеальний рецепт пряників?

Довго шукала. Шість років пекла і постійно змінювала рецепти. Перші всім подобалися, потім зробила за новим – ті вже кращі, не такі. Загалом 6-7 перепробувала. Навіть купувала відео з майстер-класами, бо поїхати кудись не вистачало часу. Всі правда сміялися, казали на що витрачаю гроші, що й так все вмію. Хотілося щось нове побачити, та не скажу, що побачила.

З часом зупинилася на одному рецепті.

На пряники йде специфічне тісто, воно має довго лежати. Роблю його на вечір, щоб до ранку було готове. Фарби якісного американського перевіреного виробника, на алергію не скаржилися. Пряники розходяться і по Україні, і в інші країни. Побували в Бельгії, Італії, США, Польщі, Словаччині.

— На святах та ярмарках вас можна побачити за аквагримом. Діткам дуже подобається. Як прийшла така ідея?

На день міста в Володимирі-Волинському три роки тому нас вперше запросили на ярмарок. Там побачила аквагрим. Мої дівчата підштовхнули. Сказали “ти вмієш малювати”. Так і почалося.

— Яка ви мама?

Виховую дітей сама. Часом дають зауваження за Альошу, що я з ним строго та багато вимагаю. Він в мене до трьох років не ходив і щоб поставити на ноги – були муки. Якби не вимагала б – не почав ходити і говорити. А зараз він і їсти зварить, і нагодує, і попрасує, і з сестрою посидить. А не тільки “мама дай”. З однієї сторони я строга мама, а з іншої – даю свободу, не забороняю нічого.

— Не можу не запитати за зачіску. Як реагують перехожі?

Мені завжди хотілося чогось незвичного. Коли Поліні було два роки, мала довге волосся, але вибриті скроні. Потім коси обрізала, а подружки з часом сказали треба відрощувати (сміється, – ред.). Не стриглася і почала розуміти, що так мені некомфортно. Захотілося налисо. Та вже буду відпускати. Так, люди дивляться, але хто мене знає, не звертає уваги і не дивується. З вибритими скронями звертали уваги більше, можливо, час зараз змінився і люди простіше до такого відносяться.

— Серед багатьох ідей, що маєте, яку хотілося б втілити, але поки не вдалося?

На прикладі львівського соціального підприємства, хотіла б створити таке ж у нас. Вони виготовляють чаї з закарпатських трав та пакують. В крамниці маю на продажі. Є осередок денного перебування для людей з інвалідністю. Приходять ті, хто в змозі, та працюють – фасують чай. Волонтери допомагають. Частина вилучених коштів йде на розвиток осередку. Ось таке хотілось би в Нововолинську. Таким людям у нас немає куди піти. Говорили про це, та не вийшло почати. Кажуть, що потрібна допомога депутатів чи ще щось. Не так. Потрібно почати і з допомогою люди самі прийдуть.

Більшість звикли, що всім зобов’язані дати – нема такого. Потрібно пробувати.

— Як відпочиваєте від роботи?

Важко виділити час на відпочинок. Можемо відвідати виставу місцевого театру “Авантюра”, вийти в кафе чи на прогулянку. Загалом відпочинок має бути активним. Коли сина возили в санаторій, з донькою кілька днів були в Одесі. Ми моря не бачили. Ходили в музеї, зоопарк, побували на всіх старих вулицях. На лимані посиділи півгодини і Поліна сказала “мама, йдемо гуляти” (сміється, – ред).

— Бачу, що ви не байдужі до свого міста, періодично пишете публікації у фейсбук щодо екологічних питань.

Вирубування дерев, одноразовий пластиковий посуд, пакети – це неправильно. А з останніх подій в місті… Я була в шоці, коли біля мого будинку зрізали молоді липи. Вони так цвіли і пахли. Весь 15-й мікрорайон вистилає парою від “Кроноспану”, а вирубують дерева. Потрібно задуматися, тут жити нашим дітям. Не можна мовчати.

— Розкажіть ще щось цікаве про себе. Чого в житті боїтеся?

Навіть не знаю, що ще казати. Не дуже балакуча. Боюся висоти і стоматолога. Не вмію плавати і трохи ходила на карате. Творчістю почала займатися, бо це був вихід з усіх проблем. У сім’ї взагалі не було майстринь ні в яких сферах. Немає нічого неможливого – людина всьому може навчитися.

Розмову вела Катерина Костючик, інтернет-видання “БУГ”




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *