Леонід Микула: «У 2001 році здійснив мандрівку до Італії і Греції, здолавши 1500 кілометрів на двоколісному «коневі»»

 Йому незабаром виповниться 75. Проте, на відміну від багатьох своїх однолітків, котрі бавляться з онуками та грають у шахи, він веде активний спосіб життя.  

Мрією, яку збирається втілити у життя із 2007 року, є подорож на Південний полюс.  Якось спробував це зробити з грузинським колегою, Почесним громадянином світу – Джумбером Лежавою, чиє ім’я 11 разів занесено до книги рекордів Гіннеса (досягнення – 4 мільйони 800 тисяч віджимань від підлоги у рік) та якого, на жаль, уже не має в живих. Але обоє зіткнулись із проблемами, пов’язаними із недостатнім фінансуванням. Та, не  зважаючи на перепони і смерть однодумця, це не зупинило подорожанина зі стажем, підготовка до великого походу триває, – пише Слово Правди.

Відомий мандрівник, винахідник, донеччанин Леонід Микула приїхав на Волинь до друзів – родини Похожалових, переселенців зі Сходу, які відомі у Володимирі створенням аматорського театру, з Чернігова, подолавши 600 кілометрів на… велосипеді. І це не єдиний транспорт, на якому пересувається. У його колекції  чимало його  видів – катамарани, вело-човни, парусні яхти, індивідуальні ходулі, лижі… Всі  виготовлені та вдосконалені власноруч і працюють за допомогою сили м’язів та природи. Принципово мандрівник пересувається тільки такими засобами, що  потребують фізичних навантажень. І вважає велосипед єдиним транспортом, за допомогою якого можна побачити багато цікавого.

– Взагалі, вважаю що мандрівниками не стають, а народжуються, – розповідає пан Микула. – Навчитися цьому не можливо. Хоча часто плутають поняття «турист» і «мандрівник». Перший дотримується визначеного маршруту і певних правил. Другий може відхилитися від нього, побачивши щось цікаве, а ще його нічого не зупинить, коли задумає подорож у найнедосяжніші місця. Подорожуючи світом, він доводить усім, що кожен може поринути у світ пригод, здійснити героїчні подвиги та пізнати себе.

– Пане Леоніде, ви подорожуєте багато років. А якою була перша мандрівка?

– Вона була короткою, хоча запам’яталася на все життя. У чотирирічному віці  мама відвезла мене у село до родичів, а сама пішла на роботу. Мені не хотілось залишатись там і я вирішив наздогнати її. Вибіг з двору і помчав полем, аж поки не побачив перед собою дві дороги, що розходились у різні боки. Розгубився,  злякався та повернувся назад. Відтоді у мене назавжди залишилось відчуття дороги. Навіть зараз, коли одягаю рюкзак на плечі перед черговою подорожжю, у думках оживає та картина з далекого дитинства. А вперше пішов у похід у дев’ятому класі разом з іншими дітьми та вчителем географії, який організував пізнавальну мандрівку рідним краєм. Та сам справжню велику подорож здійснив у 1985 році, присвятивши її своєму батькові, який загинув 1941 році незадовго до мого народження. Маршрут пролягав від крайньої південної географічної точки СРСР – до північної (від гори Кушка до миса Челюскіна). Тоді на велосипеді проїхав 4600 кілометрів, велокатамараном-амфібією – більше 1200. А вже у 1987 році досягнув миса Дежнєва велосипедом (Чукоткою  і Камчаткою більше 1200 кілометрів і ще 200  – пішки).

 – Відомо, що ви любите мандрувати наодинці. Чи не має страху, коли опиняєтесь у незнайомому місці?

– Ні Я ніколи не задумуюсь над цим. І завжди переконаний, що все буде добре. На щастя, до цих пір воно так і є.

– Скільки кілометрів подолали за своє життя?

– Більше 75 тисяч. З них – половину велосипедом. У 2001 році здійснив мандрівку до Італії і Греції, здолавши 1500 кілометрів на двоколісному «коневі» і 120  – на ходулях, піднявшись на Везувій та Олімп. Також на ходулях двічі підкорював Говерлу та дійшов до Грінвічського меридіану, подолавши 220 кілометрів через Угорщину, Німеччину та Францію. Пам’ятаю кумедний випадок,  як у Німеччині  втратив орієнтир і вийшов на автобан. Машини, проїжджаючи повз мене, сигналили, водії звертали увагу. За кілька хвилин під’їхала поліція, проте не стала виписувати штраф, бо пояснив причину,  а допомогла зійти на узбіччя. Ще один випадок трапився під час сплаву річкою Єнісей у 1979 році з відомим російським мандрівником Євгеном Смургісом. Ми пливли на весловому човні проти течії і на шляху зустріли рибалок – бабусю і дідуся. Бабця, дізнавшись, що гребемо з Ігарки (300 км), висловила захоплення. На що дід сказав: «Сила є – розуму не треба». Вона штовхнула його в бік, давши зрозуміти, що ця сила може застосуватись і до нього.

 – Що берете із собою у походи?

– Мій рюкзак разом із пожитками має товщину 90 міліметрів. Його майже не видно під курткою. Обов’язково кладу сало, оскільки цей продукт висококалорійний та не потребує приготування. Концентрат бульйону і чай. У жодному разі не беру тушонок, консерви – це не тільки важка ноша, а й для шлунка недобре.  Обов’язково має бути у дорозі спирт. Його використовую проти простуди і при стресах. Але я вже так загартувався, що у другому випадку він мені не потрібен. Посуд, у якому готую їжу, відрізняється від того, який беруть із собою туристи. Для прикладу, замість казанка використовую невелику прямокутну посудину, яку змайстрував сам. У рукоятці ножа, до речі також власноруч виготовленого, є три пенали, де знаходяться сірники, голка з ниткою та запальничка.

– Ви є винахідником чималої кількості засобів пересування та інших предметів. Але найвизначнішим вашим винаходом, аналогу якому не має у світі, є велоковчег, який здатен рухатись по воді та суші. Розкажіть, будь ласка, детальніше про нього. 

– За своє життя мені вдалося сконструювати та побудувати 30 вітрильних плотів і велокатамаранів, ходулі, вдосконалити велосипеди, не рахуючи дрібних предметів домашнього вжитку. Але завжди мріяв побудувати універсальний засіб пересування, який би був здатний пересуватися не тільки по суші, а й по воді, снігу та льоду, щоб здійснити на ньому подорож до Південного полюсу. Після того, як сконструював макет велоковчега, про нього написала газета «Комсомольска правда» в Україні. І мені зателефонував підприємець з Києва, який займається будівництвом плавзасобів, та запропонував допомогу. Так вдалося втілити мрію у реальність і незабаром я презентував велоковчег «Пінгвін-МС». Його корпус виготовлений з пластика, що не дасть потонути. Вхід лише через люк, повітря подається через антенну мачту, а нагрівається за допомогою… звичайної свічки. У рух приводиться за допомогою педалей та має три швидкості. По суші їде до 15 кілометрів на годину, по воді – до восьми. На «Пінгвіні» я подолав більше 50 тисяч кілометрів і збираюсь проїхатись на ньому Південним полюсом.

З ним у мене траплялись і кур’йозні випадки, адже його вигляд викликає подив. Якось мене зупинили поліціянти і ніяк не могли зрозуміти, що це за транспорт? Тоді було холодно на вулиці, коли я відкрив люк, звідти пішла пара, один із них подумав, що там пічка є. А коли розгледіли усе, почали фотографувати на мобільні телефони. Ще один випадок, який теж викликає посмішку, трапився біля Києва. Заднім колесом потрапив у  присипану снігом глибоку яму, від удару тріснула втулка кріплення. Наступного дня, проїхавши кілька сот метрів, забите заднє колесо згорнулося на бік,  прибрав його у багажник і поштовхав ковчег на трьох колесах до найближчого селища. І тут помітив, що «Пінгвін» не гірше їде на трьох колесах, як на чотирьох. У той момент обганяє мене «BMW», зупиняється  і «крутелик» з величезними від подиву очима і кричить, як я їду на трьох колесах? Відповідаю: «Мій «Пінгвін» і на трьох помчить, а от твій «бумер» – навряд».

– Ви запатентували свій унікальний винахід? 

– Ні. Більше того,  дозволив підприємцю, який допоміг мені втілити реалізувати проект, на його будівництво. Вважаю, що мало хто ним зацікавиться, бо там потрібно працювати м’язами.

  – Як дружина  ставиться до ваших мандрівок?

– Уже спокійно. Колись разом ходили. Та жінки менш витриваліші ніж чоловіки. І з часом її відучив. Як тільки збирався у чергову мандрівку, натякав, що  у  тих  краях  є змії. Цього було достатньо. Тепер, коли готую рюкзак, вона каже: «Не забувай, скільки тобі років». Та знаю, що все буде добре. Бо мушу втілити мрію – потрапити до Арктики. Можливо, знайдуться попутники. Але навряд, чи  зайдеться  ще  хтось  такий божевільний. Хоча…

Жанна Білоцька