<

Лариса Лісневська : «Шахта – небезпечний об’єкт, і трапитися може будь-що»

Цей запис опубліковано більш як рік тому
10:58 | 10.06.2015 / Інтерв'ю /
Перегляди
20
/ Коментарі відсутні

Заступник директора з охороні праці шахти «Бужанська» – Лариса ЛІСНЕВСЬКА – представниця тієї частини жіноцтва, яка має чоловічу професію. Але вона настільки звикла до неї, що вже й не бачить себе в іншій ролі.

Пишуть на сторінках видання “Слово Волині”

«Якщо не вступиш, то хоч Ленінградом погуляємо»

– Мої батьки працювали на шахті, і коли настав час обирати професію, тато запропонував вступити до Ленінградського гірничого інституту, – розповідає Лариса Іванівна. – Відверто кажучи, я мріяла стати лікарем. Але перечити на стала, хоча сказала йому, що все одно буду пробувати вступати у медичний. Тоді батько сказав, що якщо і не вдасться стати студенткою, то хоча б Ленінград побачимо.

Мені, дівчинці, з провінції, було цікаво і незвично опинитися у великому місті, яке для мене виявилось справжньою казкою. В інституті не дуже хотіли приймати дівчат, бо професії були чоловічими. Але тато зумів довести у деканаті, що я виросла у шахтарській сім’ї і зможу бути хорошим маркшейдером (гірничий інженер або технік. – Авт.). І мені дозволили подати документи. Та мене не полишала думка про медичну кар’єру. Тож вирішила спробувати реалізувати її і подалася до медінституту. Але там мені дали зрозуміти, що перевага надавалась абітурієнтам зі Східної Азії та північних регіонів.

Так я стала студенткою гірничого інституту. У нас викладали професори, більшість яким на той час було вже за 80 років, і які були авторами відомих наукових книг. Вони вчили нас, що маркшейдер на шахті заміняє усі посади. Бо це – професія технічна.

Під час розподілу дуже хотіла, щоб мене скерували у Норильськ, але такого не сталося. Натомість запропонували інший регіон у Росії і пообіцяли через десять років надати квартиру. А для мене, молодої дівчини, здавалося, що десять років – це ціла вічність. І я вирішила повернутися додому, у рідний Нововолинськ. Пішла спочатку працювати на шахту №8, а потім перейшла на дев’яту. Вийшла заміж, згодом народилась одна донечка, за нею – друга. Будучи у декретній відпустці, отримала другу освіту – економічну.

У підземних тунелях – душі загиблих гірників

Пам’ятаю, як працюючи маркшейдером, під час зйомок не любила лізти у кацетеговські лави, де висота – 0,7 метра. Доводилося повзти по-пластунськи, а лава починає «давити» на тебе, десь потріскує. І я розумію: якщо щось піде не так, мені не вдасться нікуди втекти. І так наповзаєшся за день, надихаєшся того вугільного пилу, що нічого потім не хочеш. А ще шахтарі розповідали історії про душі загиблих колег, які блукають темними тунелями. Одного разу я йшла у забій, до тупикової виробки. І коли стала підходити до того місця, щоб зробити заміри, попереду побачила світло від ліхтарика. В той час почала розуміти, що там нікого нема, бо там – тупик. Мене охопив такий страх, що не могла слова промовити. Я розвернулась і швидкими кроками пішла назад. Хоча мій колега, якому доводилось працювати на сьомій шахті, розповідав про те, що коли закривали підприємство, і де вже нікого під землею не було, йому доводилось не тільки бачити світло від шахтарських касок, а навіть чути звуки, ніби хтось працював. Багато таємниць криється у підземних лабіринтах, про які ми навіть і не здогадуємось, але іноді зіштовхуємось з ними.

Від маркшейдера – до інспектора, від інспектора – до заступника директора

Так сталося, що після виходу з декрету пішла працювати гірничо-технічним інспектором у Нововолинську ДГТІ. Не можу сказати, що це була моя мрія, але я вирішила щось змінити у житті. Усе для мене було новим, але і цікавим водночас. Тільки на п’ятому році роботи в інспекції я почала розуміти: що я роблю і для чого? Робота інспектора спочатку мені подобалась. Насамперед, було цікаво знайомитися з керівниками підприємств, про які раніше, коли працювала маркшейдером, доводилося чути. Від них дізнавалась багато нового та корисного. Особливо подобались люди зі «старої гвардії» – ті, котрі мали великий досвід роботи. Незважаючи на те, що я була значно молодшою за них, вони з повагою та розумінням ставилися до мене.

Одним з недоліків держслужбовця була і залишається низька заробітна плата. Тому я все частіше стала задумуватись над тим, як це змінити. А ще дуже помінялись, і не в кращий бік, вимоги до системи гірничого нагляду. Тож коли мені запропонували піти на шахту заступником директора з охорони праці, я погодилась.

Враховуючи досить складну ситуацію з фінансуванням та реалізацією вугілля, у нас виникло чимало проблем із постачанням не тільки захисними засобами, а й шахтним обладнання, яке вкрай необхідне для повноцінної роботи підприємства і виконання плану. Ми вже тривалий час майже нічого не отримуємо. Складається враження, що повернулися у 90-ті роки.

На цій посаді у мене майже немає вільного часу. Робота вимагає великої відповідальності. І хоча працюю у чоловічому колективі, наш відділ складається з представниць слабкої статі, але ми справляємося з усім. Однак, потрібно бути завжди, як кажуть у «бойовій готовності». Адже шахта – небезпечний об’єкт, і трапитися може будь-що. Тому дуже переживаю, коли телефонують у позаробочий час, бо більшість таких дзвінків пов’язані з травмами на виробництві. Та, слава Богу, що це буває нечасто.

Аналізуючи своє життя, можу сказати, що багато чого навчилась, обіймаючи чоловічі посади, і не жалкую про те, що спочатку я, а потім вони обирали мене. Бо завдяки їм стала набагато впевненішою у собі, незалежною та сміливішою. Хоча і залишилась просто жінкою.

Жанна Марковська




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *