Карл-Ернст Мюллер: “Історію української річки Буг знаю краще, ніж німецького Рейну”

Пан Мюллер – голова благодійної асоціації “Партнерство заради України”, місто Цвіккау, Німеччина. Вперше в Україну потрапив у 2005-му, хоча мріяв про це все життя. Бажанням його серця було відшукати на далекій, невідомій землі останки маминого брата, на честь якого він був названий. Приїхавши сюди, Карл-Ернст знайшов більше – справу свого життя, ідею, яка його надихає, друзів, без яких тепер не уявляє свого життя. Німець у вишиванці, поважний герр Мюллер – у футболці із синьо-жовтим тризубом. Це він 8-го травня цього року на площі Героїв просив вибачення в українців за нанесену його предками шкоду у Другій світовій війні! Відважний німець з українським духом – герр Карл-Ернст Мюллер.

– Пан Мюллер, розкажіть, що Вас – корінного німця пов’язує із далеким українським селом Ласків та містом Володимир-Волинський?

Це родинна історія, яка сягає років Другої світової війни. У моєї матері був рідний брат, який одразу після одруження потрапив на фронт. Це був 1941-й рік. Незадовго, під час наступу на Москву, прийшли відомості, що він важко поранений, та знаходиться десь під Харковом. Оскільки ніхто в ті часи не чув про Україну, а тільки про Росію, то рідні і гадки не мали де це. Потім – прийшло повідомлення, що він загинув.

Я народився вже після війни. З дитинства пам’ятаю мамині пісні та вірші про дядька Карла, який героїчно загинув десь у Польщі, орієнтовно в Грубешові. Наша сім’я кохалася у музиці та поезії, а образ загиблого маминого брата постійно оспівувався та возвеличувався. Не знаю чому, але будучи вже підлітком, я, перед сном, мріяв, як колись знайду могилу дядька. Мабуть, це мамині пісні та мій емоційний характер (посміхається – ред.).

Тато – збирав документи з історії нашого роду. Він і знайшов в архіві фото та відомості про загибель дядька Карла десь у Польщі, в Грубешовському повіті.

Ось так я виріс в розповідях та пошуках загиблого родича. Все життя я мріяв потрапити в ті землі, де похований Карл. І ось, коли я вийшов на пенсію, мої діти подарували у 2005-му році поїздку в Україну. Я готувався до цих відвідин! В Google ми знайшли, де зараз знаходяться українські землі, які колись належали Польщі, переклали необхідний для початку текст до сільського голови і вирушили у подорож.

У першій подорожі мене супроводили син та брат. 29-го травня 2005-го року прибули у село Ласків Володимир-Волинського району, показали очільнику громади папірець із написом російською мовою, де говорилося, що ми шукаємо і почали пошукову роботу.

– Як Вам вдавалося під час пошуків спілкуватися із українським населенням? 

Це доля – допомога Бога, інакше не скажеш. 28-м років тому я чудово володів російською мовою. Із німецькою делегацією літав у Сочі як перекладач. Але, з часом, не маючи мовної практики забув усе. Знаю тепер лише декілька загальних фраз. Коли я зрозумів, що з таким рівнем комунікацій далеко пошуки не підуть, попросив сільського голову знайти старожилів, які повинні пам’ятати німецьку.

І через трохи нас познайомили із двома 86-річними селянами – Миколою Крижановським та Василем Горуном. Коли я почав із ними говорити, вони попросили помаліше – бо вже 60-т років не чули німецької. Але, через певний час, зрозуміли, про кого я питаю. Один із них згадав місце, де стояв військовий шпиталь та Ернста – мого дядька!

Це був дуже емоційний для мене момент! Старенькі згадали, де були поховання німецьких солдатів і ми почали копати. Викопали каску, нагрудний знак, номер. Усе це відправили до Німеччини, де діє спеціальне бюро по ідентифікації загиблих у роки Другої світової війни. Експертиза встановила, що ці речі з великою вірогідністю належали моєму родичеві – Карлу-Ернсту.

Люди допомогли облаштувати могилу, із батьківщини я привіз великий камінь, рідну землю – і від того часу вже 10-ть років їжджу у Ласків.

– Однак, на скільки я розумію, тепер з Україною Вас пов’язує не тільки могила загиблого родича? Чому продовжуєте їздити сюди, носити наш національний одяг?

Тепер я допомагаю чим можу тим людям в Україні, які цього потребують. Мій народ завинив перед країнами пост-радянського простору. Допомогти чимось – це мінімум з того, що необхідно зробити, аби ви пробачили мою країну за страхіття пережитого голоду, концтаборів, смертей.

Я раніше ніколи з Україною не перетинався. Але для мене це було важливо – на вагу життя і смерті ступати тією землею, де ходив мій дядько! А ще, із вдячності, що допомогли мені знайти останки Карла, я пообіцяв сім’ям Миколи Крижановського та Василя Горуна, що допомагатиму їм, допоки зможу. Зараз ці два моїх друга вже покійні, але коли я приїжджаю в Ласків їхні дітки приймають мене як рідного. Для мене це дуже важливо – така гостинність, щирість, не притаманна німцям.

Якось я завітав до місцевої школи – побачив стан будівлі, оснащення класів – і зрозумів, що там необхідна допомога! Першим таким кроком було облаштування дитячого майданчику у школі. Потім – привезли дошки для класів, парти, вставили енергозберігаючі вікна. Подарували дітям комп’ютерний клас. Це був 2009-2011-й роки.

– І весь цей час Ви обходилися без допомоги перекладача та будь-кого із української сторони?

Саме так. Ми приїжджали, їли, пили – і не говорили (сміється – ред.). У 2010-му році я попросив, аби ті, до кого я приїжджаю допомогли мені із перекладачем. Так історія моїх стосунків із Україною набула нової сторінки. Нам порекомендували Вікторію Марчук – і ми почали працювати.

Одного дня, за чаюванням, Віка висловила ідею, що усе, що ми робимо – можна якось узаконити, створивши благодійну організацію, ініціювати партнерство між містом Цвіккау та Володимиром-Волинським. Я поїхав додому, виношуючи цей задум. В Україні Вікторія почала наводити мости із муніципалітетом.

– Отже, з ініціативи просто двох небайдужих людей вийшло партнерство між двома містами?

Саме так! Із Володимир-Волинського міськвиконкому на ім’я мера Цвіккау пані Пії Фіндайс надійшов лист-запит про культурно, історичну та економічну співпрацю із нашим містом. Це був 2012-й рік. І 11-го серпня цього ж року ми підписали Угоду про партнерство між Володимиром-Волинським та Цвіккау.

Моїми мотивами, які переконали нашу міську раду, депутатом якої я є, була необхідність надати шанс маленькому українському місту розвиватися. Колись нам допомогло за такою угодою місто – мільйонник Дортмунд. Ми значно покращили своє матеріально-технічне становище. А тепер і ми повинні допомогати комусь, бо маємо таку можливість.

На конкурсі про партнерство українське місто було не єдиним. Там Було місто із КНР та ще однієї держави. Розумієте, якби ми підписали угоду із китайським містом, то мали би не лише культурницький досвід, а й економічну вигоду. Але, воля Провидіння була на боці Володимира-Волинського.

А вже в руслі Угоди та для зручности перетину кордону та перевезення речей. матеріальної допомоги ми створили благодійний фонд “Партнерство заради України”.

– Я знаю, що в Україну Ви їздите часто не один. З Вами приїжджають і інші небайдужі до долі України містяни Цвіккау. Розкажіть про ці візити.

Так, от зокрема 17-20-го липня цього року, переді мною, приїздили у Володимир-Волинський мої колеги Сільвіо Уліх та пан Хайко. Сільвіо вже давно цікавиться таким об’єктом у вашому місті як Територіальне медичне об’єднання. Він планує пожертвувати 500 тисяч євро на потреби цього лікарняного закладу.

Під час цієї поїздки герр Уліх також не приїхав із порожніми руками. Він привіз хоч і вживані, але в досить хорошому стані апарат УЗД, безтіньові лампи для операційних, хірургічний інструмент, шприци, бинти та купу інших медичних дрібниць.

А от пан Хайко – він член добровільної пожежної дружини. Він навів мости із місцевим відділом МНС. І в цей приїзд привіз їм у подарунок більше 10-ти касок, 15-ти костюмів та відповідну до костюмів кількість взуття, яке не просто є вогнетривким, а витримує більше 60-ти градусів за Цельсієм і дає можливість пожежникам працювати у полум’ї близько 30-ти хвилин! А ще привіз кисневі маски.

Зі мною працює у фонді близько 50-ти однодумців – але усі на громадських засадах. Хоча, скажу відверто, бажаючих допомагати Україні в Німеччині не багато. наша місія мога б набагато більше допомогти мешканцям Володимира-Волинського та району, однак проблеми із транспортом. Важко знайти тих, хто погодився б надати великогабаритні автівки для перевезення речей. наразі у моєму приватному гаражі стільки речей, що дружина просто вже зі мною свариться. Однак, привести їх на Україну я не маю чим.

Так само є ще дошки для шкіл, а один пан бажає пожервувати форепіано, однак знову ж нема як його сюди привезти. Було б добре, аби з української сторони знайшлися б також небайдужі, які б допомогли з організацією доставки гуманітарного багажу.

– Зараз, Ви знаєте, на Сході країни триває військовий конфлікт із Росією. Як в Німеччині ставляться до цієї ситуації і чи допомагає Ваша організація сім’ям воїнів АТО?

Коли в Україні почався конфлікт із Росією, ми одразу ж відреагували на потреби дітей воїнів АТО, на потреби поранених військовослужбовців. Так, у Володимирі-Волинському ми відвідували та допомагали речами сім’ї Головіних, діткам ще одного загиблого воїна у селі Заріччя, перераховували на лікування пораненим бійцям із Волині.

Однак, ставлення до ситуації на Сході України у посадовців та депутатів в Німеччині неоднозначне. Більшість політиків підтримують сторону Росії, виступають проти того, аби допомагати будь-чим вашій державі. Це, напевне, пов’язано із багаторічними дружніми стосунками із Російською Федерацією. В моїй діяльності через таке ставлення тих, хто може пожертвувати для України фінанси, закрита. Я просто кажу, що допомагаю нужденним, не ставлячи акценти на війні.

Окрім того, журналісти, які їздили в зону АТО, спотворено подають інформацію, бо не бачать передової, а сидять за 40-50-т кілометрів від подій. На жаль, але Україну в нас не підтримують.

– А політичні діячі нашої держави “кормлять” нас брехнею, що вся Європа прагне допомагати Україні… 

Ні, це далеко не так.

– Окрім поїздок в Україну, що ще є Вашим хоббі?

О, ще однією справою мого життя є мотоспорт. В свій час я ганяв на мотоциклах, брав участь в перегонах. А зараз я в команді, яка допомагає екіпажам під час гонок. Це така швидкість, що вам не передати. Протяжність треку – усього 3,5 км. Однак, наші пости зі швидкою, рятувальниками, пожежниками та механіками стоять кожних 100 метрів. ось саме відповідаю за технічний стан машини – якщо необхідно міняю запчастини, доливаю масло, міняю шини. У нас все розраховано до секунди! Не доведи Боже збитися хоча б трішки у часі – і це може не просто принести поразку пілоту, а й мати смертельні наслідки.

– На завершення нашої розмови, розкажіть, про що мрієте, допомагаючи Україні?  

Кажучи про мрії та ціль моєї справи, я зацитую Мартіна Лютера. Він казав, якщо маєш два яблука – віддай одне тому, хто не має жодного. Я маю достатньо грошей, аби їсти, пити, утримувати будинок, сім’ю. А більше того, як вчить Біблія, я прагну віддати тим, хто не має нічого із цього. Мій принцип – привезти в Україну німецьких громадян, познайомити із вашою країною, подружити тут їх із місцевими людьми, аби далі вони самі вже шукали контакти та допомагали нужденним.

Повірте, збирати гроші для благодійності – це часто невдячна і навіть принизлива справа. Але, я знаю, що тут мене чекають ті, хто так потребує підтримки! І це, повірте, великий стимул “ковтати” певні незручності. Моя дружина, корінна німкеня, яка не мала ніколи ніяких контактів з іншими державами, не розуміє мене. Вона каже: “діду, чрму тобі не сидиться на місці?”. Але, я відчуваю поклик і повеління серця діяти саме так. І дію. А у відповідь – отримую гостинність, любов, друзів, майже вже рідних людей, за якими сумує і прагну приїздити до них знову.

Карл-Ернст Мюллер ще раз звертається до українців, жителів Володимира-Волинського та району. Ті, хто має змогу допомогти для доставки гуманітарних вантажів, пальним чи автотранспортом – ВІДГУКНІТЬСЯ! Можливо, завтра ці речі або обладнання врятують комусь життя чи зроблять якусь дитину щасливішою! 

Бесіду вела журналіст Наталія Пашкетник