Брати Буторіни: ” Ми вибрали «Азов» саме тому, що там була потужна націоналістична складова і тримався залізний порядок”

Доля Олексія та Олега Буторіних з Нововолинська могла би стати сюжетом для пригодницького роману. Вихідці з родини радянського офіцера-росіянина захищали громадянську гідність українців на Євромайдані, а зараз протистоять російським регулярним військам в околицях Маріуполя.

Близнюки отримали медалі «За виконаний з честю обов’язок» після широкінських боїв, які розпочалися торік у лютому. Широкінська операція поки що є єдиною перемогою українських військ після Ілловайської трагедії. Брати розповіли про своє походження і як стали націоналістами, – пише Таблоїд Волині.

Прізвище у нас російське, бо батько є етнічним росіянином – народився на Далекому Сході, в Китаї. Його батько і наш дід був із Сибіру. Ми походимо з поміщицької родини, в діда було четверо братів, які служили в царський армії. Буторіних, які були військовослужбовцями, більшовики розстріляли, а дід встиг розпродати майно і через Амур втекти до Китаю. Там у 1934 році й народився наш батько. До Радянського Союзу родина повернулася вже після закінчення Другої світової війни.

Батько не міг кілька разів вступити до військового училища, поки там у графі «місце народження» було написано «Хайлар, Китай». Після того, як виправив у документах Хайлар на Харків, одразу ж прийняли на навчання.

Ми жили в повністю російськомовному середовищі офіцерів Володимир-Волинської дивізії. Закінчили російськомовну школу, вдома розмовляли виключно «мовою міжнаціонального спілкування». Наш батько, будучи вже військовим пенсіонером, пройнявся українською ідеєю, спілкувався з першими українськими націоналістами, їздив до Києва, Львова, розвивав осередок Народного Руху у Володимирі-Волинському та Нововолинську. У нас була кінна школа, і ми їздили на конях із синьо-жовтими прапорами. Нас іще з піонерів виключили за те, що носили рухівські значки. Вважаємо, що для України не важливо, якою мовою спілкується патріот, готовий віддати своє життя за неї.

На Майдані Олексій був сотником Волинської сотні. Наш підрозділ не був записаний у КМДА, хоч Парубій мене особисто запрошував доєднатися до списку «зареєстрованих сотень». Мій підрозділ здебільшого складався з нововолинських хлопців, потім до нас долучилися тернопільські та львівські хлопці. Отаборились ми на Грушевського. Виклали з бруківки стіни, щоб не задувало, і там, прямо біля діжок з багаттям, і спали. Уже потім, як нас посунули звідти, ми перебралися до пам’ятника засновникам Києва, де утримували позиції аж до 20 лютого 2014 року. Захищали наметове містечко від атак «Беркуту». З нововолинців, слава Богу, ніхто не загинув, а от з Івано-Франківська вбили 18-річного хлопця з нашого підрозділу, кількох львів’ян і тернополянина. Під час патрулювання Києва 20 лютого ми зловили сім тітушок, яких відвели до штабу Євромайдану у КМДА. Також тоді взяли в полон до десятка «ВВшників» і і підполковника «Беркуту» в «Українському домі».

З початком російської агресії в травні 2014-го я з нововолинськими хлопцями допомагали патрулювати північний кордон між Україною та Білоруссю. Потім вирушили до Яроша у тренувальний табір «Правого сектору» у Дніпропетровській області. Там ми пробули місяць і встигли у Красноармійську зірвати псевдореферендум 11 травня. Там у нас була перестрілка з кадировцями.

У травні 2014 року у «Правому секторі» ми мали підготовлених бійців, але бракувало зброї.Олег, мій брат-близнюк, тоді був інструктором з мінно-саперної справи, а я викладав бійцям тактичні навички бою в міських умовах, у лісах. Дмитро Ярош запропонував мені і братові перейти до добровольчого підрозділу «Айдар» або ж до «Азову». Ми вибрали «Азов» саме тому, що там була потужна націоналістична складова і тримався залізний порядок. Наприкінці травня по всій прифронтовій території лунала слава про таємничих «чорних чоловічків» з «Азову».

Воювали під Новоазовськом, Мар’їнкою, Іловайськом. Найбільш пам’ятними для мене були операції під Гранітним і біля села Новоселівка-2 восени 2014 року в грудні. Там загинув наш побратим з Горохова Ігор Сливка «Тихий». Також згадується відома операція під селищем Широкіне. Я провів у цьому селищі безперервно близько п’яти місяців, з другого березня до двадцятих чисел липня. Я майже не їздив на ротацію в тил – був там черговим офіцером.

Найбільших втрат «сепарам» за моєї участі ми завдали 27 березня, терористи тоді визнали 39 загиблих бойовиків. Вони загинули на Саханській дузі, на східних околицях Широкіного. Багато втрат терористи зазнали і в самому селищі. Ми тримали стратегічні висоти в Широкіному і просто розстрілювали атакуючих бойовиків, мов у тирі. Місцеві «сепари» там гинули десятками, таке враження що їх туди заганяли, наче «штрафників». Командування терористів, як було помітно, зовсім не цінує місцевих «ополченців», яких використовують, мов дешеве «гарматне м’ясо». А з середини березня в Широкіно заходили вже регулярні війська Російської Федерації. Там ми знищили відому групу російського офіцера «Свата».

Спостерігачі з ОБСЄ постійно демонстрували «стурбовану позицію», працюючи фактично в інтересах терористів. Одного дня в Широкіно з боку Саханки, яку утримували бойовики, в нашому напрямку вирушила колона бронетехніки. Щоб її зупинити і не дратувати міжнародних спостерігачів, ми пішли на хитрість. Вибрали рівну площадку в Широкіному, де молотками позабивали між плитами у землю корпуси мінометних мін, аби зімітувати нерозірвані боєприпаси, що можуть у будь-який момент здетонувати. Це було потрібно для того, щоб спостерігачі боялися потикатися на ту ділянку. Потім неподалік із водостічних труб та дощок зробили муляжі мінометів. Засипали в них порох і підпалювали, імітуючи роботу артилерії. Безпілотні апарати бойовиків, а їх тоді ширяло у небі над Широкіним на менше восьми, фіксували постріли, і за 15 хвилин артилерія терористів випускала купу снарядів на порожню ділянку з муляжами.

В «Азові» я вже понад півтора року і йти звідси не планую. Подобається порядок і дисципліна. Я дуже люблю дисципліну. Немає оцих синюшних п’яниць-аватарів. Люди тут ідеологічно вмотивовані. Дехто з побратимів уже змучився від війни, але в такі складні моменти я всім раджу згадати, що ми тут для того, аби звільнити свою землю від загарбників. Намагаюсь підтримати, адже ми тут, як одна велика сім’я. Побратими.