Те, про що не можна забувати

Ще дорогою до 15-го мікрорайону я знала: стояти і дивитись на труну буде непросто. Чомусь, починаю згадувати на якій кількості днів народжень, різноманітних святкувань, заходів, фестивалів та концертів я була впродовж останнього року. Подій таких безліч. А зараз їду робити фото батьків, що втратили власного сина на війні. Вам знайоме відчуття огиди до самого себе?

На подвір’ї зібрались люди. Відверто кажучи, я думала що присутніх буде більше. Старанно прислухалась до розмов сусідів та знайомих загиблого. Чула лишень слова про жахливу погоду, деталі транспортування тіла загиблого зі сходу додому та інші, абсолютно буденні і побутові проблеми. Плакали декілька людей. Караул стояв справді по-чоловічому: чи то від неофіційного правила військових не видавати емоції, чи то від вже виробленої звички стояти на похоронах побратимів на обличчях хлопців не можна було прочитати жодної емоції. А похорон був таки військовим… Чіткі накази воєнкома. Десантне братство – що несли останній дар: тільник. Тримались окремо. Хтось стиха курив. Мовчали. Скупі чоловічі сльози. Щирі. Істинно щирі. Це жінка може розплакатись, бо так хочеться..

До мене підійшов чоловік, представився Олександром, запитав моє імя. Одразу тикнув до рук посвідчення військового дбайливо загорнуте в герметичний пакетик. Я спершу не наважилась його відкрити, але чоловік сам нервовими рухами вийняв докумант і вдруге тицьнув мені до рук. Почав розповідати про те, як виносив з лінії фронту тіла вдвічі молодших хлопців, як бачив смерті, як хлопці прохали в Бога вберегти їх, але не доживали навіть до наступного світанку . Хтось вважатиме мене черствою, але єдине що я думала коли слухала цього чоловіка :”Я знаю. Я знаю що там відбувається. Всі знають.”

Буря не збиралась вщухати і Олександр став попереду мене, захищаючи від вітру. Ніби один несуттєвий жест, але він наштовхнув мене на роздуми. Це ж лише вітер, і я просто стою в одному з дворів рідного міста зовсім не відчуваючи небезпеки та потреби в захисті. А, мабуть, відчувати її варто. Бо цей боєць, що відчув на собі всю гіркоту втрат та біль війни, навіть від дрібниць очікує небезпеки. А ми, чомусь, гублячись у буденності, забуваємо: боятись втрат варто, хвилюватись варто, співпереживати варто.

Цей чоловік, що ховав мене за своєю спиною, дав мені зрозуміти наскільки моє відчуття буденного спокою несправедливе по відношенню до тих, хто зараз, саме у цей момент бореться з нашим спільним ворогом. А я просто звикла, що час від часу у місто привозять цинкову труну. Ми усі звикли до смерті. Уявляєте? Вона вже не дивує, не вражає. Отой саме випадок, коли смерть одиниць – трагедія, а сотень, тисяч – статистика.

Згадайте похорони Сергія Байдовського – коли на Майдані Незалежності ніде було яблуку впасти. Коли людей вело оте Щось. Патріотизм. Почуття провини?

Попов… Павло Попов. Перша втрата Нововолинська. Травень 2014 року. Тотальний шок. Якось не звикли, не зрозуміли навіть. А дехто – осягнув: то війна.

Серпень 2014року, коли містом довго кружляло на рівні пліток, скільки ж наших полягло під Іловайськом.

А сьогодні, коли бої на Сході точаться вже більше року, Вадима Демчука проводжали в більшості рідні та сусіди. Подекуди виднілись представники певних політичних сил, волонтери, були люди й від нардепа. Директор ВПУ №1 – бо кіборг був її випускником. Міська влада делегувала Володимира Рожелюка. Без образ, але саме таке враження склалось.

І батько – теж з військових. Як він сказав Громадському – ховає не сина, але Героя, бо не знає достеменно, бо досі не впевнений, чи то його дитина там, у цинку запаяна… Витримка. Впевненість. Стійкість. Цього вчив певно й сина… Та Вадим Демчук не виконав наказу – не повернувся додому живим…

Так трагедія країни переростає в трагедію області, району, міста, мікрорайону, вулиці, двору, квартири, родини …

Ми забуваємо, що коли прокидаємося зранку — повинні дякувати. Коли ідемо в магазин по хліб — повинні дякувати. Коли відводимо дітей в садочки та школи, вступаємо до університетів, ідемо на роботу, посміхаємось, закохуємось, ми повинні дякувати і молити Бога, щоб ніхто з українців більше не гинув не війні. Не можна дозволити смерті ставати буденністю а собі дозволити примирятись з втратами. Бо так ми ніколи не отримаємо те, чого хочемо. Ворог потрохи відбиратиме життя наших рідних — ми ж лишень кластимемо квіти до могил і ітимемо по домівках, думаючи про наступну серію улюбленого серіалу чи про те що будемо їсти на вечерю. А в цей час хтось буде покладати за нас свої голови. І за місто, де, здається, війни немає.